Шекспір: загадка авторства

    Вільям Шекспір – один із тих митців, постаті яких досі овіяні легендами, навколо котрих не змовкають дискусії, ба навіть розгораються ще дужче, з’являються нові теорії й версії. Якщо стосовно давньогрецького співця Гомера маємо «гомерівське питання», щодо персько-таджицького поета-мислителя доби Середньовіччя Омара Хаяма – відповідно «хаямівське», то особистість англійського поета й драматурга епохи Відродження продукує «шекспірівське питання».

    Вимовно й знаково те, що, ймовірно, дати народження й смерті Вільяма Шекспіра збігаються: йдеться про 23 квітня. Якщо день смерті митця, яка припадає на 1616-й рік, можна вважати офіційними даними, то щодо народин маємо лише припущення: до нас дійшли відомості про хрестини Вільяма Шекспіра 26 квітня (1564) – саме від того дня дослідники-шекспірознавці віднімають ще три дні, таким чином фіксуючи 23 квітня. Так чи так, але ця дата справді знакова, ба навіть символічна: на цей день припадають Всесвітній день книги та авторського права, Міжнародний день англійської мови, Міжнародний день іспанської мови. Знову ж таки це не випадково, адже саме 23 квітня вважається днем смерті не лише Вільяма Шекспіра, а й іспанського письменника доби Ренесансу Міґеля де Сервантеса Сааведри. Хоча щодо автора знаменного роману «Дон Кіхот» це не точно: часом зазначається, що помер він таки 22 квітня, а згодом сумну дату почали пов’язувати з днем поховання.

    А ще 23 квітня – День святого Георгія (або англійською – Джорджа), якого позиціонують покровителем Англії. Тож щороку саме цього дня відбуваються урочистості й святкування в середмісті Лондона (Трафальгар-сквер).

    «Шекспірівське питання», як і кожне з подібних, є різноаспектним: ідеться про реальність (себто історичність) автора (і взагалі авторство як таке!), прізвище, походження, соціальний статус, особисте життя, обсяг спадщини і т. д. В інтернеті можна натрапити на Український Шекспірівський Портал, створений Лабораторією ренесансних студій (м. Запоріжжя), контент якого потверджує різногранність і невирішеність «шекспірівського питання».

    У чому ж суть, так би мовити, претензій до класика? Чому «шекспірівське питання» вважається ледве не найвідомішою таємницею літератури? Хіба ж не міг син простого ремісника, середньої успішності й освіченості актор бути, водночас, автором «вічних» трагедій? Спробуймо розібратися трохи докладніше.

    Сумніви викликає вже саме прізвище видатного драматурга. Новонародженого Вільяма зі Страдфорта-на-Ейвоні записали в церковній книзі Шакспером, що принципово відрізняється від Шекспіра. Друге – наймення смислове, і перекладається як «той, хто потрясає списом». Тому більше схоже на псевдонім. Власне, Вільям-актор почав використовувати промовисте прізвище вже в лондонський період життя, коли за допомогою якихось знатних покровителів отримав сімейний герб, на якому було зображено вершника з піднятим списом у руці. (З іншого боку, хто сказав, що при внесенні даних до церковної книги народжень, писар не міг помилитися й написати прізвище на слух неправильно?).

    Більш серйозні сумніви щодо Шекспірового авторства викликає те, що Вільям ніде не вчився, окрім граматичної школи, у якій всі предмети викладав один учитель, і ніде не бував за межами Англії. Неписьменність його дружини й дітей, а ще той факт, що батько – майстер із виготовлення рукавичок – замість підпису малював розпірку для рукавички, цеховий знак професії, також викликає подив. Власне, жодного очевидного зразка почерку Вільяма теж не збереглося. Хіба що 6 його підписів під діловими паперами, виведених непевною рукою (ймовірно, руки в Шекспіра на той час тремтіли внаслідок серйозної хвороби й немічності).

    Усі свої накопичені під кінець життя статки він заробив не театральними, а іншими, далекими від богемних, справами. 1598 року Шекспіра оштрафували за приховування великих партій зерна. Гаданий драматург скуповував пшеницю, ячмінь, солод і зберігав їх, аби продати у неврожайний рік утридорога. Певна річ, такі оборудки були доволі вигідними, при цьому податків ділок платити не хотів. Більше того, він підробляв лихварством (давав гроші в борг під відсотки) й продажем нерухомості. Після смерті 1616 року йому поставили пам’ятник у церкві Святої Трійці на його батьківщині. У руках скульптури був мішок зерна. Пізніше її кілька разів переробляли, доки не вручили Шекспірові перо.

    Насамкінець дослідники вказують на специфічний заповіт Вільяма. Митець заповів доньці Джудіт 150 фунтів стерлінгів, Сьюзен – усе рухоме й нерухоме майно: землі, будинки, сади, комори, хліви, а ще 150 фунтів. Сестрі – свій одяг, 20 фунтів і будинок, племінникам – по 5 фунтів, онуці – срібний посуд, семи знайомим – по 26 шилінгів і 8 пенсів для купівлі перснів на згадку про покійного. За 60 фунтів тоді можна було придбати розкішний дім. Натомість дружині Вільям залишив тільки «другу з найкращих моїх постелей із ліжком, що їй належить». Як бачимо, документ був складений вкрай ретельно й враховував кожну дрібничку, з ложками й виделками включно. Усе, крім... літературної спадщини. Тим часом, на момент смерті Шекспіра не опублікованими лишалися 18 його п’єс. (Про авторське право на вже видані твори тоді не йшлося).

    Порівняймо тепер із цим портретом того Шекспіра, особистість якого ми відстежуємо за п’єсами й сонетами. Автор на високому рівні володів французькою, італійською, іспанською, давньогрецькою мовами й латиною. Знання французької було настільки блискучим, що в історичних хроніках цілі велетенські шматки діалогів виписані саме цією мовою. Про володіння рідною англійською й говорити годі – величину словникового запасу Шекспіра ви можете побачити в нашій інфографіці.

    Добре драматург знався на античній міфології, працях Гомера, Плутарха, Овідія, Плавта, Сенеки, Тіта Лівія й на Священному Писанні. Кохався й у більш новій літературі, сповнюючи мову своїх персонажів відсилками до творів Монтеня, Рабле, Ронсара, Аріосто, Боккаччо. Розбирався Шекспір й у доволі специфічних галузях людського життя: правознавстві, англійській історії, риториці, музиці, медицині, воєнній і навіть морській справі. Такі ґрунтовні знання можна було здобути лише в університетах, адже публічних бібліотек в Англії кінця XVI ст. ще не існувало.

    Важливо також враховувати обізнаність у речах, пов’язаних з особистим досвідом. Автор безсмертних п’єс безпомильно описував тонкощі придворного етикету й палацових розваг на кшталт полювання. А ще доволі атмосферно зображував ту саму Італію, з її звичаями та менталітетом – відомості, доступні як мінімум постійному туристові або людині, що якийсь час жила й навчалася або працювала в цій країні.

    Усі ці нюанси й породили серед серйозних науковців й ентузіастів-дилетантів численні здогадки й дискусійні теорії. Серед них розглянемо кілька найпоширеніших.

    Шекспір – Френсіс Бекон, англійський політик, державний діяч, вчений, філософ й есеїст. Гіпотезу підтримували такі відомі люди, як Ральф Волдо Емерсон, Натанієль Готорн і Томас Карлейль (усі троє – письменники ХІХ ст.), а також численна кількість зацікавлених осіб до й після них. Утім, доказів у так званих «беконіанців» катма. Вони посилаються хіба що на схожий стиль (це природно, враховуючи, що Шекспір і Бекон творили в один час, і мали спільну письменну культуру, як і всі їхні сучасники-митці). Прибічники теорії також вірять у таємний «шифр Бекона»: Френсіс і правда запропонував метод шифрування англійського алфавіту, що нагадував двійковий код, це було дослідження з метою вдосконалення методів стенографії. Відповідно, вважають «беконіанці», у «Ромео і Джульєтті», «Гамлеті», «Бурі» та інших творах зашифроване таємне знання, доступне лише посвяченим.

    Шекспір – Едуард де Вер, 17-й граф Оксфордський, придворний, поет, драматург, покровитель мистецтва й наук. Один з основних ініціаторів теорії, простий учитель англійської мови Томас Лоуні (1870 – 1944), виявив, що поема Шекспіра «Венера й Адоніс» (1593) написана тією самою строфою та розміром, що й вірш де Вера «Жіноча мінливість» (1587). Де Вер також міг похвалитися старовинністю роду й близьким знайомством з Італією. Неузгодженість у датах (граф помер у 1604 р., а Шекспір продовжував публікувати п’єси до 1616 р.) ентузіаст пояснював тим, що Едуард лишив цілу купу незавершених робіт. Дописували їх, буцімто, сторонні люди, і то неакуратно та поспіхом.

    Версія має дуже багато прихильників, чи не найбільше з-поміж усіх. Цікаво, що серед «оксфордіанців» «засвітився» й психіатр Зигмунд Фройд. Він провів чимало паралелей між особистим життям і загальною біографією де Вера та сюжетними перипетіями «Короля Ліра» з «Гамлетом». Про графа Оксфордського у ролі Шекспіра знято детальний фільм «Анонім», про який ви можете прочитати в нашому огляді тематичних екранізацій.

    Шекспір – Роджер Меннерс, 5-й граф Ретленд, придворний, покровитель мистецтв. Уперше гіпотезу озвучив бельгійський політик, викладач французької літератури й письменник-символіст Селестен Дамблон (1859 –1924). Основні обґрунтування гіпотези: Роджер Меннерс приятелював із графом Саутгемптоном (аристократом, якому Шекспір присвятив дві свої поеми і якого вважають основним адресатом шекспірівських сонетів). Меннерс мандрував країнами, що були локаціями для багатьох шекспірівських п’єс (Франція, Італія, Данія) і навіть навчався в Падуї разом із двома данцями Розенкранцем і Гільденстерном (так звати двох другорядних персонажів «Гамлета»). Версія не мала прибічників у світі науковців, але з якоїсь причини зараз активно обговорюється Інтернет-спільнотою.

    Шекспір – Вільям Стенлі, 6-й граф Дербі, драматург, державний діяч. Одному з авторів гіпотези, англійському дослідникові кінця ХІХ ст. Джеймсові Грінстріту, вдалося виявити лист від 1599 р., підписаний Джорджем Феннером, таємним агентом католицької церкви. У листі Феннер говорить, що граф Дербі не може бути корисним для католиків, оскільки «зайнятий написанням п’єс для простих акторів». Пізніше на підтвердження теорії історик французької літератури Лефранк вказав на те, що свої листи Вільям (власне, претендент був тезкою Шекспіра) підписував так само, як ліричний герой 135-го сонету – Will, а не Wm і не Willm, як це робив Шекспір зі Стратфорда-на-Ейвоні. Крім того, Дербі був досвідченим мандрівником, ще й добре обізнаним у звичаях наваррського двору.

    Шекспір – Крістофер Марло, драматург, поет, чи не єдиний «кандидат у Шекспіри» неблагородного походження. Марло був сином простого шевця, утім, примудрився закінчити Кембридж, завдяки щедрості архієпископа Кентерберійського. Марло був доволі успішним драматургом аж до своєї смерті в... 1593 р. у трактирній сварці (вбитий ударом кинджала в око). Американський рекламний агент, поет і драматург Келвін Хоффман (1906 – 1986) запропонував версію, згідно з якою в бійці загинув не справжній Марло (попри те, що цей факт підтвердили тоді 16 свідків і королівський коронер), а підставний волоцюга. Буцімто «фальшиву смерть» коханого розіграв його покровитель Томас Волсінгем, дізнавшись, що Марло загрожує арешт за звинуваченням в атеїзмі й богохульстві. Після «смерті» Крістофер роками ховався в маєтку покровителя, надсилаючи в Лондон п’єси й публікуючи їх під іменем відданого й мовчазного актора Вільяма Шекспіра. Підтвердження прихильники теорії шукали в схожості фразеологічних зворотів і загального стилю, тим часом як «стратфордіанці» заперечували їм тим, що Шекспір на початку кар’єри й справді наслідував старшого колегу Марло, а потім виробив власну манеру письма.

    Шекспір – колектив авторів. Тут узагалі окрема колекція версій, поширювана багатьма дослідниками. Наприклад, та, де шекспірівські сонети написали Семюель Деніел, Барнабі Барнс, Вільям Ворнер, Джон Донн і власне Вільям Шекспір як твори на поетичний турнір, оголошений графом Саутгемптоном. Або та, де королева Єлизавета наказала графові Оксфордському керувати відділом пропаганди, що мав випускати патріотичні п’єси. У цьому відділі, нібито, працювали високородні автори – Френсіс Бекон, граф Дербі й популярні драматурги Марло, Джон Лілі та Роберт Грін, що публікувалися під спільним псевдонімом. Для чого, правда, цей відділ випустив романтичну історію про Ромео і Джульєтту та п’єсу про ревнивого мавра «Отелло», не ясно.

    Нещодавно система машинного навчання, розроблена чеським дослідником Петаром Плечачем визначила, що частина п’єси «Генріх VIII» була написана сучасником та потенційним співавтором Шекспіра Джоном Флетчером. Систему тренували розпізнавати ритм та вибір слів у п’єсах Шекспіра та Флетчера. Наприклад, у п’єсі Шекспіра «Буря» та «Валентеніані» Флетчера. Утім, не виключено, що драматурги просто імітували один одного.

    Навряд чи колись у цій суперечці буде поставлено крапку. Завеликий часовий відрізок відділяє нас від тих подій, тож годі сподіватися, що збереглися якісь незаперечні докази хоча б однієї теорії. У кожному разі, постать Вільяма Шекспіра знакова і для англійської зокрема, і для світової літератури загалом. Якщо Україну асоціюють передовсім із Тарасом Шевченком, Польщу – з Адамом Міцкевичем, Грецію – з Гомером, Іспанію – із Сервантесом, то Великобританію – з Вільямом Шекспіром. Попри різні, ба навіть опозиційні версії та гіпотези, Шекспір як поет і драматург лишається «живим» упродовж понад 400 років, він досі не став «тінню», як не перетворилися на попіл і його твори. У чому ж секрет такого довголіття? Чому від епохи до епохи тексти англійського митця розщеплюють на цитати, а його образи й сюжети стають спонуками до творчості, вплітаються в канву творів авторів наступних генерацій? Вочевидь, ідеться про втілення й осмислення тих проблем, які не гублять своєї актуальності крізь століття, лишаються близькими й питомими різним поколінням попри соціально-політичні й технічні зміни. Приміром, Любов, що здатна долати кордони, проходити крізь стіни епох і часові виїмки. І все ж світ, як і Всесвіт чи Космос, є бінарним: поєднує Світло й Темряву, Добро і Зло, Життя і Смерть.