«Предивно почалась любов моя, що маю ворога любити я…»: трагедія Вільяма Шекспіра «Ромео і Джульєтта»

    «Ромео і Джульєтта» – твір Шекспіра-драматурга, що чи не найактивніше з усіх текстів англійського митця «розбирається» на цитати, має величезну кількість екранізацій і театральних постановок, знаходить відгомони в інших національних літературах (персько-таджицький автор Гургані з його поемою «Віс та Рамін»; особливо вимовна аналогія з повістю Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»). 

    Сучасні підлітки, вивчаючи цю п’єсу за шкільною програмою, нерідко не розуміють усієї глибини порушених автором проблем, а іноді й оскаржують актуальність твору, констатуючи віддаленість у часі. А дарма… Бо стрімкість часового плину не вдатна нівелювати злободенність, нагальність утілених питань… Можуть мінятися тло, імена, суспільні відносини, рівень освіченості, світоглядні орієнтири, смаки, але проблеми Любові, взаємин батьків і дітей, людських конфліктів є вічними. 

    Вільям Шекспір не є новатором у літературному осмисленні ворожнечі між родами й втіленні трагічного кохання молодих людей, але саме його (Шекспірова) інтерпретація отримала широкий розголос і визнання. За це митцеві особлива шана. 

    Дія відбувається переважно в італійському місті Вероні. Автор вертається у ХV століття, ніби з часової дистанції осмислюючи трагізм ситуації. Хор у пролозі натякає на прийдешнє лихо. Шекспір-драматург навіть тут не зрікається свого поетичного «Я», тож пролог має форму сонету:

            Два доми, рівно поважа́ні й славні,
            в Вероні красній, місці наших дій,
            знов починають свої чвари давні
            й чужою кров’ю кроплять розлад свій.
            З лон тих домів – рокована, нещасна –
            коханців пара у життя іде,
            і їх загибель – люта, передчасна –
            край ворожнечі батьківській кладе.

    Два знатні роди, Монтеккі й Капулетті, вже й забули корінь своєї ворожнечі, але щоразу знаходяться нові причини для сварки, не даючи пломеню згаснути, жаринці – зотліти. Участь у баталіях беруть не лише представники родин, а і їхні слуги, навіть люди з натовпу (міщани). Цей конфлікт змушує Герцога бути рішучим, ба більше – категоричним: 

            Підданці буйні, миру вороги,
            що леза умочили в кров сусідську, –
            чи чуєте? Ви, люди, ви, звірюки,
            що гасите вогонь своєї злоби
            червоними струмками з власних жил, –
            під страхом кари, із кривавих рук
            на землю киньте ненаситну зброю
            й почуйте гнівний вирок свого князя!
            Три бучі, вами із пустого слова
            ізняті, Капулетті та Монтеккі,
            мир наших вулиць турбували тричі;
            і змушували мешканців Верони
            скидати з пліч своє вбрання поважне,
            й старі списи, від миру ржаві, взявши,
            ненависть вашу ржаву розчіпляти.
            Коли стривожите ви знову місто,
            життям тоді заплатите за мир.

    На жаль, так і стається: злагода коштує вкрай дорого. За неї платять життям найневинніші – Ромео Монтеккі й Джульєтта Капулетті. 

    Образ Ромео еволюціонує – від закоханості в Розаліну, що має руйнівний вплив на героя, до Любові, яка дарує зцілення. Саме зустріч із Джульєттою на балу «перероджує» Ромео – і його внутрішній світ зазнає суттєвих метаморфоз. Так само змінюється рецепція Любові. «Любов ненавидить, ненависть любить!..»; «Що ж, це любови власть проклята, / з грудей важкого суму ніде діти»; «Любов – це дим, що в’ється з уст зітханців, / очищена ж – огонь в очах коханців. / А збурена – це сліз любовних море. / А ще любов – обачне божевілля, / гірка отрута й животворне зілля», – так Ромео трактує Любов, перебуваючи в полоні Розаліни. Почуття до Джульєтти є інакшим за своєю суттю: воно відроджує та надихає.

            Вона ясніш горіти світло вчить.
            У ночі на щоці вона висить,
            як самоцвіт на вусі ефіопа –
            занадто пишна для землі оздоба!
            Мов білий голуб серед гав, ясна,
            так серед подруг майорить вона.
            По танці я наближуся до неї
            й здобуду ласку для руки своєї.
            Чи ж я до цього вечора любив?
            Я вперше тут красуню справжню стрів.

    Два юні серця – Ромео та Джульєтти – спалахують взаємним коханням. Хоча це почуття недозволене, заборонене, але воно має дивовижну силу: оскаржує будь-які обмеження й табу. І все ж не забуваймо, що світ бінарний: Світло переплітається з Темрявою, Життя – зі Смертю. Здається, ось-ось – і закохані зможуть поєднатися. Проте втручається Фатум – і Ромео змушений відбути у вигнання. Розлука з Джульєттою для нього рівноцінна смерті, але тим самим він уникає покарання за вбивство Тібальдо – брата коханої. Це не його особисте рішення: Ромео не ховається від закону. Так ухвалює Герцог. «Нема за стінами Верони світу – / лише чистилище, тортури, пекло. / Вигнання звідси – все одно що з світу. / А з світу – значить, смерть. Тоді вигнання – / не що, як смерть сама», – з розпачем вигукує Ромео. 

    Зайве переповідати всі перипетії, що випадають на долі героїв. Їхні душевні колізії так само варті окремої уваги, глибокого аналізу. Яка роль чи навіть місія отця Лоренцо, який згоджується здійснити таємний обряд вінчання закоханих, а потім допомагає Джульєтті уникнути шлюбу з Парисом?.. Чи почувається духівник винним у трагічній розв’язці? Згадаймо, як він вигукує наприкінці: «Коли я винен чим / у справі цій, життя моє старе / хай перед смертю одбере у мене / рука найсуворішого закону».

     Вільям Шекспір якось мовив: «Любов – усесильна: немає на Землі ні горя, вищого за кару її, ні щастя, вищого за насолоду служити їй». Чи ж не тому саме Любов оскаржує давню ворожнечу між родами? Щоправда, ціною життя наймолодших представників кожного з них – Ромео Монтеккі й Джульєтти Капулетті. Забороненому почуттю вдається зреалізувати те, що нікому не вдавалося впродовж тривалого часу. Конфлікт скасовано, оголошено мир, але Ромео і Джульєтту вже не повернути. Надто дорогу ціну сплачено. Кохання юних героїв спалахує зіркою на небі, даруючи згоду на землі. 

    Капулетті: «Монтеккі, брате мій! Подай же руку! / Це доччина вдовицька часть. Не можу / я вимагати більш». Монтеккі: «Я більше дам. / Я виллю їй стату́ю щирозлотну – / й поки Вероною Верона буде, / не знайдеться у ній над ту статую, / що я Джульєтті вірній подарую». Капулетті: «Ромео буде мати рівний дар / із нею. Бідні жертви наших чвар!». 

    Завершальні слова Герцога вже давно стали цитатою, яку вільно передають з вуст у вуста представники всіх поколінь і націй: «Не знав бо світ сумнішої планети / понад судьбу Ромео і Джульєтти» (українськомовний переклад Василя Мисика). 

Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко