«Оновлюйся, любове, до основ…»: сонетарій Вільяма Шекспіра

    Точна кількість писаних англійським митцем сонетів досі не відома, тож складає один з аспектів «шекспірівського питання». Вочевидь, чимало наступників чи то учнів поета продовжували його традицію, тим самим творили «стилізації» «під Шекспіра». Відомо, що свої сонети Вільям Шекспір писав упродовж 1592 – 1598 років, не маючи на меті поширювати свої твори назагал. Проте сонетарій англійського митця без дозволу автора (та чи самовільно?) відокремився від останнього й вирушив у вільне плавання. 1609 року побачило світ перше видання збірки «Сонети» (без відома поета), а друге – виявилося вже посмертним (1640-го).

    Дослідники не можуть дійти консенсусу, кому саме присвячені Шекспірові сонети. Абревіатуру «W.H.» тлумачать по-різному, прочитуючи в ній то особу, на честь якої писані твори, то ім’я мецената… І навіть безпосередньо Вільяма Шекспіра (William himself)! Не менш таємничим лишається образ Темної (Смаглявої) Леді (Dark Lady), що зринає в багатьох сонетах. Хто вона? (І тут знову ж таки не обійшлося без версій: від доньки придворного музиканта Емілії до придворних дам). Чому так бентежить душу ліричного героя (і, власне, митця!)? Йдеться не про Любов як почуття взаємне, а дещо таке, що генерує біль і розлуку. Тож Любов як Світло не може уникнути Пітьми, чи ж не так? А втім, не все так однозначно… Дослідники схильні добачати любовний трикутник, вписуючи до нього третьою особою образ Друга ліричного героя.

    В українськомовному перекладі Дмитра Павличка маємо 154 сонети Вільяма Шекспіра. І все ж кожен текст доповнюється низкою коментарів, бо мова оригіналу різниться від сучасної англійської. Звідси – можливі неточності чи різночитання. 

    Сонет 144-й дуже виразно ілюструє констатований вище дуалізм – так зване двосвіття. Носіями кожного з двох є Любов (різна за своєю суттю), Гендер (чоловіче / жіноче), Стихія Світла або Пітьми, Добра чи Зла, Бога чи Диявола:

            Є дві любові, мов два духи, в мене –
            Два янголи, що любляться тихцем:
            Дух кращий – то хлоп’я благословенне,
            Дух гірший — то жона з хмурним лицем.
            Жадаючи заволодіти мною,
            Спокушує моє жіноче зло
            Мого святця, щоб став він сатаною,
            Щоб стьмарилось його сяйне чоло.
            Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,
            Недостовірне в тім знання моє,
            Та, хоч обидва – сотворіння раю,
            Все ж, бачиться, один з них пеклом є!
            Я буду мати певність щодо цього,
            Лише як добрий дух згорить від злого.

    У сонеті 148-му ніби артикульоване продовження розмислів про бінарність світу й людського буття – і так само вимовною є категорія Любові:

            Мені дав бог кохання дивні очі:
            Все видиме відмінюють вони –
            Як день сприймають явний образ ночі,
            В звичайнім бачать познак дивини,
            В бридкому тілі – риси пречудові,
            У чорнім – ясне! Цього не збагну.
            А може, справді в погляді любові
            Щось є, що викривляє явину?

    Сонети 133-й, 134-й дуже добре ілюструють любовний трикутник: ліричне «Я» – Смаглява Леді – Друг ліричного героя.

            Я серце те кляну, що водночас
            Поранило мене й мойого друга;
            З чиєї примхи об’єднала нас
            Твоя вродливість і твоя наруга? (133-й)

            Мій друг каратись буде через мене,
            І друга загублю я через те… (134-й)

    А можливо, йдеться про дві сутності одного людського «Я»? Бо ж людська природа теж подвійна: творіння Боже / земне створіння, духовне / матеріальне, душевне / тілесне… Звідси – «Він – у мені, а ти – моя тюрма»; «Щоб він, мого єства частина краща, / Скоріше вирвався з твоїх принад». 

    Чи не найвідоміший сонет Вільяма Шекспіра – 130-й («My mistress’ eyes are nothing like the sun»). У перекладі Дмитра Павличка – «Моя кохана – не сяйна, як сонце…», а в українськомовній інтерпретації Дмитра Паламарчука – «Її очей до сонця не рівняли…» Тут оспівано красу ліричної героїні, вжито багатство художніх засобів: «корал ніжніший за її уста», «не білосніжні пліч її овали, / Мов з дроту чорного коса густа». Почуття ліричного героя – піднесене, однак об’єкт його захоплення – земний. Виразним тут є прийом антитези: «Не знаю про ходу богинь із неба, / А кроки милої – цілком земні» (у перекладі Д. Паламарчука). 

    Попри Любов як лейтмотив Шекспірового сонетарію, добачаємо й низку інших мотивів, що, з одного боку, проливають світло на долю й душу митця, а з іншого, – поглиблюють таїну. Прикметними, зокрема, є категорія Часу й мотив плинності: «Години йдуть, од них нема сохрани, / Бо невблаганне їхнє ремесло…» (сонет 5-й); «Коли вслухаюся в печальний хід / Годинника хвилиною нічною <…> Я думаю з тривогою про те, / Що молодість твоя минуща, друже» (сонет 12-й). 

    Сонет 32-й артикулює своєрідний заповіт автора – принаймні саме так можемо тлумачити наступні два рядки:

            Ти збережи мій твір не задля рими, –
            Мою любов ти в ньому збережеш.

    Насамкінець ще один момент. Вільяма Шекспіра правомірно вважати одним із фундаторів сонету як жанру й різновиду строфи. Якщо Франческо Петрарка утвердив в історії літератури італійський сонет, то В. Шекспір – англійський. Останній дістав назву «шекспірівського». Обидва варіанти сонету мають 14 рядків: у першому («петрарківському») два катрени і два терцети; у «шекспірівському» – три катрени й один дистих (двовірш). 

Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко