«Гонихмарниця» Дари Корній – це довгоочікуване продовження легендарного молодіжного твору «Гонихмарник». Як і попередниця, ця книга демонструє добре збалансований мікс романтики, слов’янської магії, історії національної культури, авторських казок і достовірних описів сучасного життя. Однак, якщо «Гонихмарник» створювався як українська відповідь «Сутінкам» Стефані Маєр, то його сиквел – дещо докорінно інше. Це оригінальний сюжет, базований саме на нашій міфології, дуже поетичний і красивий. Ще й розповідає про близькі всім черкащанам локації.

Красива дата – 555 років від дня народження Альбрехта Дюрера – відзначалася цьогоріч 21 травня. Велич його таланту й значення для культури його рідної Німеччини настільки вагомі, що австрійський історик мистецтва Отто Бенеш назвав «найвищий розквіт німецького Відродження насамперед епохою Дюрера». Живописець, графік, гравер, один із зачинателів акварельного живопису, теоретик мистецтва, автор робіт із географії й фортифікації, розробник латинського шрифту капітеллю, відомого зараз як антиква, Альбрехт Дюрер був «німецьким Леонардо да Вінчі» й засновником усього німецького Ренесансу. Він першим з-поміж європейських художників написав автобіографію, ввів своєрідну моду на автопортрети, боровся з мистецьким піратством і... чудово усвідомлював масштаб своєї особистості для історії.

Сюжет про Попелюшку – один із найпопулярніших і найулюбленіших як серед письменників, так і серед кінематографістів. Історію простої сирітки, яка, попри каверзи злої мачухи й низький соціальний статус, їде на бал і здобуває любов принца, хто тільки не переказував! Однак Марісса Маєр перевершила майже всіх. У її ретелінгу змішалося все, що тільки можна уявити: далеке майбутнє, люди-кіборги, пандемія чуми, колонія на Місяці, телепатія. Та навіть у такому антуражі казку Шарля Перро можна впізнати.

Уявімо світ, сповитий туманом, що заглушує голоси й кроки. Світ темряви, забобонів і неуцтва. Світ середньовіччя. Невдовзі після смерті славетного короля Артура племена бритів і саксів живуть у відносному мирі та спокої великим родовими спільнотами. Вони в кожному подорожньому вбачають відьмаків і цілком виправдано остерігаються огрів, що досі нипають довколишніми лісами. А ще ці люди постійно забувають. Власні дрібні сварки й особисті радощі, втечу дітей і причини встановлення місцевих законів, колишніх сусідів і свої ж мрії. Та найголовніше – вони забувають причини власного горя, попередніх воєн, смертей колись найдорожчих і найрідніших. Немає спогадів – значить немає причин для ворожнечі й помсти. Чим не ідилія?..

У другій половині ХХ ст. Рабіндранат Тагор (в іншому варіанті перекладу – Робіндронатх Тхакур) був надзвичайно популярний у радянських читачів. По-перше, як поет і рупор «дружньої країни», по-друге, як значущий гість, який відвідав Союз. Сьогодні ж на наших теренах (як і загалом у більшості країн Заходу) його майже не пам’ятають. Водночас на батьківщині його авторитет, важливість і статус народного улюбленця важко описати. Автор державних гімнів Індії, Бангладеш та джерело натхнення для творців національного гімну Шрі-Ланки. Перший неєвропейський лауреат Нобелівської премії з літератури. Засновник одного з перших в Індії університетів із безкоштовним навчанням. «Бард Бенгалії», який написав кілька тисяч пісень, що їх співають люди у найвіддаленіших селах. Прозаїк, поет, філософ, композитор, драматург, художник, громадський діяч. Особистість вражаючого масштабу, зіставна в Індії хіба що з Махатмою Ганді. 7 травня від дня народження Рабіндраната Тагора минуло 165 років.

Є особливий шарм в обміні страшними історіями вночі, під потріскування полум’я. Так свого часу розважалася й Мері Шеллі, коли під час мандрівки Швейцарією в компанії чоловіка Персі Біші Шеллі, друзів сім’ї Джорджа Байрона й Джона Полідорі випало напрочуд холодне літо. Гріючись біля каміну в будинку для відпочинку, компанія читала вголос готичні казки. А раз влаштувала змагання на найстрашнішу розповідь. Персі Шеллі й Байрон, у результаті, так і не опублікували свої імпровізовані байки. А от інші учасники ризикнули. Джон Полідорі створив оповідання «Вампір», що стало одним із джерел «Дракули» Брема Стокера. Мері Шеллі ж написала свого найвідомішого «Франкенштайна».