Бард Бенгалії, перший азійський лауреат Нобелівської премії з літератури Рабіндранат Тагор

    У другій половині ХХ ст. Рабіндранат Тагор (в іншому варіанті перекладу – Робіндронатх Тхакур) був надзвичайно популярний у радянських читачів. По-перше, як поет і рупор «дружньої країни», по-друге, як значущий гість, який відвідав Союз. Сьогодні ж на наших теренах (як і загалом у більшості країн Заходу) його майже не пам’ятають. Водночас на батьківщині його авторитет, важливість і статус народного улюбленця важко описати. Автор державних гімнів Індії, Бангладеш та джерело натхнення для творців національного гімну Шрі-Ланки. Перший неєвропейський лауреат Нобелівської премії з літератури. Засновник одного з перших в Індії університетів із безкоштовним навчанням. «Бард Бенгалії», який написав кілька тисяч пісень, що їх співають люди у найвіддаленіших селах. Прозаїк, поет, філософ, композитор, драматург, художник, громадський діяч. Особистість вражаючого масштабу, зіставна в Індії хіба що з Махатмою Ганді. 7 травня від дня народження Рабіндраната Тагора минуло 165 років.

    У багатому літературному портфоліо Рабіндраната є дуже барвистий вірш про весну «Коли мине сто літ...». У перекладі Миколи Бажана уривок з нього звучить так:
            ...Нехай звучить у дні твої весінні

            Весни моєї радісний мотив, –

            Він буде в трепеті сердець, в джмеля новім бринінні,

            Він буде в шелесті лісів,

            Коли мине сто літ од нинішніх часів.

    У певному сенсі це основна тональність його мистецької й світоглядної філософії: зачудування красою світу, чистий гуманізм, прагнення миру й щастя, щире переконання, що в усьому довкола простежується божественний замисел. Так він намагався прожити життя, ці ідеї прагнув втілювати у всіх своїх літературних і живописних роботах, сповідував в особистому й публічному просторах.

    Рабіндранат Тагор народився в Калькутті в 1861 р. останнім з-поміж чотирнадцяти дітей відомої й маєтної родини-клану Тагорів. Його батько Махаріші Дебендранат Тагор був спадковим брахманом (варна/суспільний стан індуїстських жерців) і надзвичайно шанованою людиною. Махаріші вважався учнем релігійного реформатора Раджі Рама Мохана Рая, однією із центральних фігур релігійної течії «Аді Брахма Шомадж». Двері його численних маєтків (у т.ч. Джорасанко в Калькутті) були завжди відкриті для індійських знаменитостей, мислителів, духівництва й різного роду бенгальської богеми. У Джорасанко часто проводилися літературні й музичні вечори, обговорювалися наріжні для суспільного й духовного життя теми. Тож не дивно, що Рабіндранат зростав в атмосфері культурного й інтелектуального піднесення, фактичного відродження Бенгалії та й Індії загалом.

    Усі діти Дебендраната продовжили справу бенгальського ренесансу, навіть жінки (що для тогочасної Індії було майже немислимо). Зокрема сестра Рабіндраната Суварна Кумарі Деві стала першою в Індії жінкою-письменницею. Його старший брат Діджендранат був шанованим бенгальським філософом і поетом. Інший брат, Сатєндранат, був першим етнічним індійцем, призначеним до Англо-індійської Цивільної адміністрації. Ще один брат, Джйотіріндранат Тагор, був талановитим музикантом, композитором і драматургом. Племінники Абаніндранатх та Ґаганендранатх стали відомим художниками.

    Самого юного Тагора, який втратив матір у 14 років і в перше десятиліття життя майже не бачив відданого громадському життю батька, виховував старший брат Гемендранат й інші родичі їхнього клану. Його рідко випускали за межі маєтку, однак старанно навчали бенгальської, англійської мови й санскриту, анатомії, малювання, географії, гімнастики, історії, математики та інших дисциплін. Після домашнього навчання Рабіндранат продовжив здобувати освіту в Східній семінарії в Калькутті, педагогічному училищі та Бенгальській академії. Згодом, за побажанням батька, вступив в Університетський коледж Лондона, однак за рік покинув цей заклад, так і не здобувши повноцінної вищої освіти. Однак потім, уже в літах, це не завадило Тагору стати почесним доктором Оксфордського університету й бути удостоєним почесного ступеня чотирьох університетів Індії.

Молодий Рабіндранат Тагор

    Свої перші вірші Рабіндранат написав уже у 8-річному віці. У 16 він видав поетичну збірочку, щоправда, під псевдонімом Бханусімга, тобто Сонячний Лев. В 11 років він пройшов обряд посвячення в повноліття упанаяан і нарешті привернув увагу батька, який взяв його у свої численні мандри Індією. У межах цих подорожей й обов’язкового для представника його родини духовного навчання Рабіндранат відвідав різні храми в Гімалаях. Чи не найбільше на нього вплинуло перебування в Амрітсарі («Золотому храмі»), у святині сикхів. Погляди середньовічного сикхського реформатора і вчителя Гуру Нанака та поета-містика ХV ст. Кабіра вплинули на духовне становлення Рабіндраната, багато в чому визначивши всю його життєву філософію. Детальніше про релігійні переконання й шукання митця ви можете почитати тут. Загалом про його філософію та її втілення у творах – тут.

    Коли Рабіндранатові було 22, жінки з його клану, за традиціями, підшукали йому підхожу дружину – непримітну й малописьменну селянську дівчинку Бхаватаріні, доньку працівника одного з маєтків Тагорів. На момент весілля дівчинці було чи то 9, чи то 11 років (тоді «дитячі» шлюби вважалися нормою навіть для прогресивних індійців). У подружжі чоловік дав Бхаватаріні нове ім’я – Мріноліні Деві. Свекор Дебендранат і брати чоловіка негайно взялися за освіту нової учасниці клану Тагорів, прилаштувавши її в хорошу приватну школу й найнявши домашніх учителів. Уже за три роки в подружжя народилася донька Мадхурілота, а потім і син Ротхі. За численними свідченнями, Мріноліні стала справжнім другом й ідеальною підтримкою для свого чоловіка, перекладачкою й в усіх значеннях непересічною особистістю. Цікаву інформацію про неї зібрала англійськомовна Вікіпедія (на жаль, в українських джерелах даних про неї майже немає).

    Про те, наскільки сильно Мріналіні підтримувала свого чоловіка, свідчить хоча б історія заснування ним у 1901 р. ашраму (специфічного духовного осередку) побіля одного з маєтків Тагорів у Шантінікетані. Ашрам включав у себе експериментальну школу, у якій Рабіндранат викладав сам разом із п’ятьма іншими вчителями, молитовну кімнату, кілька садів і бібліотеку. Для цього проєкту Мріналіні продала велику частину своїх коштовностей, а сам Тагор – авторське право на видання своїх творів. Надалі Рабіндранат вкладав у засновану ним школу майже всі свої гонорари, у тому числі грошовий еквівалент Нобелівської премії, залучав кошти друзів і спонсорів. Після Першої світової війни його школа в Шантінікетані – Вішва-Бхараті – переросла в один із перших в Індії університетів із безоплатним навчанням.

    Коли в 1902 р. Мріналіні померла, Тагор важко переніс цю втрату, виливши своє горе в збірку ліричних віршів «Пам’ять» («Sharan»). Початок ХХ ст. взагалі став для Рабіндраната тяжким: у 1903 р. померла його донька, у 1905 р. – батько, у 1907 р. – молодший син.

    Однак повернімося до його творчості. Для західного світу magnum opus Рабіндраната Тагора стала опублікована в 1910 р. збірка «Гітанджалі» («Жертовні пісні»). Супроводжуючи в 1912 р. старшого сина на навчання в США, поет зробив зупинку в Лондоні й показав свої твори в авторському англійському перекладі своєму знайомому художникові й літераторові Вільяму Ротенстайну. Той був зачарований мелодикою, образами й змістом поезій, тож поділився цією «екзотикою» з «Індійським товариством». Так вірші потрапили в руки інших англійських письменників і критиків – Вільяма Єйтса й Езри Паунда, які добилися їх публікації у Великобританії й США.

    Літературний доробок Рабіндраната Тагора в плані жанрів надзвичайно строкатий. Крім уже згаданих «Жертовних пісень» і «Пам’яті», відомими його поетичними збірками вважаються «Золота тура», «Миті» й «Образ коханої». Його пісня «Jana Gana Mana» («Душа народу») стала гімном Індії, а пісня «Amar Sonar Bangla» («Моя золота Бенгалія») – гімном Бангладеш. Українська Вікіпедія наводить таку цитату його літературного секретаря Амії Чакраварті: «Люди в далеких індійських селах співали його пісні (яких поет написав понад 3 тисячі), читали вголос його вірші, приводили його вислови, навіть не знаючи, хто їхній автор. Погоничі волів, поромники, сільськогосподарські робочі сприймали його поетичний дар як частину багатовікового культурного надбання». У пізні роки Тагор багато експериментував із формами, пишучи пісні й поеми в прозі (як-от «Знову», «Остання октава», «Листя»), танці-п’єси (наприклад, «Читрангада», «Ш’яма», «Чандаліка»).

Рабіндранат Тагор з учнями

    Творчі експерименти в напрямах реалізму й модернізму не обмежувалися поезією. Значний доробок Тагора й у прозі. У романах «Gora» («Світлолиций»), «Ghare-Baire» («Дім та світ») та «Chokher Bali» («Піщинка в оці») письменник досліджує важливі соціальні та моральні проблеми індійського суспільства. Його цікавлять питання національної ідентичності, конфлікту між традицією й модерністю, становища жінки в традиційному суспільстві, а також складні взаємини між особистістю та суспільством. Є в нього й багато десятків оповідань і новел найрізноманітнішої тематики. Чимало прозових творів і п’єс Тагора екранізовано на його батьківщині. Окреме місце належить також документалістиці: щоденникам, есеям, автобіографічним працям, подорожнім нотаткам, збіркам лекцій, листуванню (у т.ч. із самим Альбертом Ейнштейном).

    Композиторський доробок у митця не такий значний кількісно, однак для індійців має велике значення. Адже музику до гімну Індії також написав він, так само, як і до гімну Бангладеш. Крім того, його пісні під загальною назвою «Rabindra Sangeet», що поєднують поетичний текст і мелодію, досі виконуються в Індії й стали важливою частиною бенгальської культурної традиції.

    Живописом Рабіндранат Тагор захопився вже в літньому віці, коли йому було 68 років. Утім, за 12 років він встиг написати близько 2 тисяч (!) робіт. Про цю свою пристрасть митець сказав так: «Ранок мого життя був сповнений пісень, нехай присмерк моїх днів буде сповнений барв». Професійно цьому мистецтву він ніколи не вчився, хоч, звісно, самостійно досліджував роботи видатних світових майстрів. Особливо до смаку Тагорові припали картини імпресіоністів. Також на нього вплинули лондонські лекції Стелли Крамріх про світове мистецтво від готики до дадаїзму. Він навіть запросив її прочитати їх у Шантінікетані.

    У власній творчості Тагор експериментував, наслідуючи ремеслам Нової Ірландії (острови Папуа Нової Гвінеї) й Британської Колумбії (Канада), а також ксилогравюрам Макса Пехштейна. Найбільше Тагора надихали геометричні фігури, вузькі, витягнуті й кутасті форми. Сам він, за деякими даними, мав дальтонізм, що також вплинуло на його стиль. Дебютна виставка його творів відбулася в 1930 р. в Парижі в галереї «Піґаль». Вона викликала великий ажіотаж як у Франції, так і в Індії, де до того не здогадувалися, що їхній національний герой ще й картини пише. Про успіх полотен Тагора та їхню презентацію в Україні можна почитати тут.

Рабіндранат Тагор «Дві фігури»

    У пошуках натхнення, для саморозвитку й цікавих знайомств Рабіндранат Тагор у різні роки мандрував по всій земній кулі. Неодноразово він бував у Південній Америці: на запрошення місцевого уряду 63-річний митець відвідав Перу й Мексику (обидва уряди в нагороду за візит надали його школі в Шантінікетані кредит у 100 тис. доларів), потім Аргентину. Згодом він їздив в Італію, країни південної Азії (Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Шрі-Ланку та ін.), Іран та Ірак, Швейцарію, Данію, Німеччину, США. Завдяки цим поїздкам, він налагодив контакти не лише з уже згаданим Ейнштейном і численними урядовцями, а й з Бернардом Шоу, Анрі Бергсоном, Гербертом Веллсом, Томасом Манном, Роменом Роланом та ін.

    Західна богема охоче прийняла закордонного поета, вважаючи його містичним голосом усієї Індії. Уже в 1913 р. Тагор здобув Нобелівську премію з літератури й став модним на Заході автором. У 1915 р. йому присвоїли й лицарське звання, проте за чотири роки поет відмовився від нього, обурений розстрілом британськими військами мирної демонстрації в Амрітсарі.

    До слова, це була одна з дуже нечисленних політичних заяв Тагора. Він намагався якнайменше втручатися в державницькі справи, не підтримував революції в жодному вигляді, вважаючи, що недосконалості в суспільстві треба прибирати шляхом просвітництва й мирної громадської роботи. Він загалом не любив будь-які розмежування людей за національною чи релігійною ознакою, навіть окремі погляди Махатми Ганді вважав занадто радикальними. Однак геть у стороні від політиків він не лишився. Тагор намагався максимально мирно відстоювати права касти недоторканних. Виступаючи з публічними лекціями й описуючи у своїх творах героїв, що належали до цієї касти, він зумів добитися дозволу на відвідування ними Храму Крішни в Гуруваюрі. Були в нього й відверті помилки: на початку політичної кар’єри Беніто Муссоліні Рабіндранат підтримував із ним дружні зв’язки. Згодом Тагор розчарувався в дуче, однак західна інтелігенція йому такої нерозбірливості в людях не пробачила.

    Інтерес до літературної творчості Тагора на Заході так само швидко згас, як і народився. Уже в 30-40-і роки він пішов на спад, а зараз і зовсім зник. Багато в чому це пояснюється труднощами перекладу: особливу мелодику й багатозначність оригінальної мови важко вловити й передати англійською. Тож, крім авторського перекладу, якісних інтерпретацій багатьох поезій Рабіндраната дуже мало, ранні вірші й узагалі не перекладені. Також людям християнської культури не дуже близькі, а то й відверто не зрозумілі релігійні пошуки автора.

    Утім, на його популярність в Індії й особливо в Бенгалії це ніяк не впливає. Щорічна хода з Калькутти в Шантінікетан, фестивалі й читання поезій Тагора незмінно збирають натовпи шанувальників. Помітний слід цієї фігури у світовій культурі теж лишився. Літературознавці відзначають письменницький вплив Рабіндраната Тагора на латиноамериканських й іспанських авторів – Пабло Неруду, Хосе Ортегу-і-Гассета, Хуана Хіменеса, Габріелу Містраль, а також на японського письменника Ясунарі Кавабату.