Гарпер Лі. Письменниця, яка здобула пожиттєву славу одним романом і десятиліттями мовчала

    В історії літератури не так багато прикладів письменників, які здобули всесвітню славу лише завдяки одному роману й потім успішно жили за її рахунок, більше нічого не створивши. Та Гарпер Лі в цьому списку точно є місце. Жінка, яка прожила тривале (89 років) життя, ще в молодості опублікувала роман «Убити пересмішника», закарбувавши у вічності своє ім’я. А потім десятиліттями мовчала, чи то не впоравшись зі славою, чи лякаючись перспективи написати щось значно слабше, чи просто обравши тихе життя не надто публічної особи. І лише перед смертю випустила у світ умовний сиквел «Іди, вартового постав». Та й то з величезним скандалом. 28 квітня з моменту народження цієї видатної неординарної американської письменниці минуло 100 років.

    Як і героїня її magnum opus Всевидько (в інших українських перекладах – Скаут), Нелл Гапер Лі народилася в маленького провінційному містечку. Монровілл у штаті Алабама тяжко переносив велику депресію, бачив бідність, голод, злочини й людську закостенілість. Ймовірно, у дитинстві, яке припало на цей тяжкий час, Нелл Гарпер не надто цим переймалася. Їхня родина жила відносно спокійно: Амас Колман і Френсіс Каннінгем Фінч Лі виховували чотирьох дітей (майбутня письменниця була найменшою) й не бідували. Батько, колишній редактор і власник місцевої газети, був юристом за фахом і з 1926 по 1938 рік працював на державній службі й намагався робити політичну кар’єру.

    За пізнішими зізнаннями Нелл Гарпер, її дитинство було й близько не таким яскравим, як у її головної героїні Всевидько, та й узагалі, усі деталі «Вбити пересмішника» вигадані. Усі та не всі... У 1931 р. в сусідньому містечку Скотсборо в тій самій Алабамі відбувся кричущий судовий процес: група з дев’яти молодих афроамериканців буцімто зґвалтувала двох білих дівчат. Попри те, що згодом одна з гаданих жертв зізналася, що їх ніхто не чіпав, і лікарі не підтвердили можливих при сексуальному насильстві травм, журі присяжних (звісно, всуціль білі) засудили всіх обвинувачуваних, крім наймолодшого, 12-річного, до страти. Справа отримала гучний резонанс, що не дивно для злочинів із расовим підґрунтям, тим більше для південних штатів. Преса висвітлювала хід процесу, було багато громадських слухань і спроб лінчування обвинувачуваних.

    Після багатьох апеляцій і переглядів частину вироків скасували або замінили, однак доля більшості підсудних афроамериканців була гіркою. Більш ніж імовірно, що Амас Лі, як юрист і небайдужий громадянин, коментував у родині весь перебіг справи «хлопців зі Скотсборо». Усі, хто читав «Вбити пересмішника», не могли не провести паралелі між цим процесом і справою Тома Робінсона.

    Є в книзі й інші натяки на реальне життя. Крім батька Аттікуса Фінча, який багато в чому був списаний з Амаса Лі, реального прототипа має й друг Скаут Ділл. Хлопчик був списаний із Трумена Капоте, відомого американського письменника, автора «Сніданку у Тіффані», який товаришував із Нелл Гарпер із дитинства. Їхня дружба тривала все життя, вони обидва писали в напрямку «південної готики», цікавилися реальними кримінальними справами і їхнім потенціалом для художнього письма.

    Коли наприкінці 1950-х Капоте прочитав замітку про страшне масове вбивство в Голкомбі, штат Канзас, він загорівся ідеєю зібрати про нього дані для документального роману. Разом із Гарпер Лі Капоте вирушив на місце подій, щоб особисто поспілкуватися з двома психопатами, які вбили всю сім’ю місцевого пастора. Нелл Гарпер активно допомагала другові: за деякими свідченнями, їй значно краще за трохи зверхнього інтелектуала-естета Капоне вдавалося інтерв’ювати простих людей – свідків страшних подій. У результаті в 1966 р. письменник опублікував роман «З холодним серцем» (інший варіант перекладу – «Холоднокровне вбивство»). При цьому роль подруги в його створенні він усіляко применшував, обмежившись присвятою-подякою в епіграфі книги. Як відбувався збір інформації до цього легендарного тру-крайма, можна подивитися в художніх фільмах «Капоте» (2005 р.) і «Погана слава» (2006 р.).

    Після навчання в Коледжі Гантінґтона в Монтґомері (1944–1945) Гарпер Лі вступила до Алабамського університету. Батько дівчини після політичної кар’єри заснував родинну юридичну фірму, де вів справи спільно зі старшою донькою Еліс, тож мріяв, що й найменша донька долучиться до них. Майбутня письменниця провчилася на юриспруденції майже чотири роки, ще й рік за обміном в Оксфордському університеті. Однак буквально за пів року до завершення кинула все, переїхала в Нью-Йорк і почала самостійне життя. Вочевидь, уже тоді Нелл Гарпер вирішила, що хоче зробити літературну кар’єру. Однак щоб писати, їй треба було на щось жити. Тож дівчина влаштувалася у відділ бронювання американських авіакомпаній, де майже вісім років сумлінно працювала, викроюючи для письма кілька годин увечері й уночі.

    Хтозна, чи з’явився б за таких умов цільний роман, якби не щедрість друзів. Узимку 1956 р. товариш міс Лі Майкл Браун та його дружина подарували їй конверт із великою сумою грошей. На ньому було написано: «У тебе є один рік без роботи, щоб написати, що тобі захочеться. З Різдвом». Нелл Гарпер кинула остогидлу роботу й нарешті цілковито віддалася творчості. За кілька місяців чернетка була готова й надіслана літературному агентові Морісу Крейну. Той сильно відредагував рукопис і навесні 1957 р. запропонував його нью-йоркському видавництву Lippincott. Відтоді почався довгий шлях роману до читачів.

    Редакторка видавництва Тей Гогофф змушувала Гарпер Лі безкінечно переписувати її творіння. На початку цієї роботи рукопис здався Гогофф збіркою розрізнених оповідань про життя на американському півдні й історію Алабами. Щоб надати романові цільності, необхідно було розробити наскрізний сюжет, яким згодом і став процес над Томом Робінсоном. Гарпер Лі слухняно приймала всі правки, хоча часом її нерви здавали. Так, у 1958 р. літераторка спересердя викинула рукопис у вікно своєї квартири, але після розмови з Гогофф по телефону покірно пішла збирати розсипані на вулиці аркуші. Про тяжкий етап створення шедевру й інші життєві перипетії Гарпер Лі цікаво розказано тут.

    Та всі муки творчості увінчалися беззаперечним успіхом: 11 липня 1960 р. «Вбити пересмішника» вийшла з друку й миттєво стала бестселером. Книга принесла авторці Пулітцерівську премію й 98 тижнів залишалася в списку бестселерів New York Times. Армія шанувальників, пильна увага ЗМІ, нескінченні відзнаки (наприклад, у 1966 р. Гарпер Лі була призначена президентом Ліндоном Джонсоном у Національну раду мистецтв) шокували письменницю. За її зізнанням, вона очікувала на «милосердну смерть у руках критиків» і хоча б мінімальний стимул писати далі. Тому виявилася неготовою до хвилі публічності. Майже відразу після публікації письменниця усамітнилася в Монровіллі й перестала давати інтерв’ю. Так вона заробила славу відлюдниці, хоча її близькі завжди стверджували, що це не так: Лі не любила публічності, але це не значить, що вона геть відмовилася від спілкування.

    Заради справедливості, варто сказати, що деякі критики вже пізніше висловлювали чимало претензій до роману. Його успіх пояснювали тим, що публікація збіглася з початком ненасильницького руху за громадянські права й проти расової дискримінації в США. «Вбити пересмішника» закидали чіткий розподіл персонажів на добрих і злих, те, що всі афроамериканці показані виключно хорошими людьми, що спроба показати світ дитячими очима Скаут не раз провалювалася через демонстрацію дорослих поглядів авторки. Про такі й подібні закиди можна почитати, наприклад, тут. Утім, це не завадило книзі майже відразу потрапити в шкільну програму й очолити всі можливі рейтинги найвизначніших книг ХХ століття. Так, у списку 200 найкращих романів за версією ВВС, укладеному у 2003 р., твір і досі посідає шосту сходинку.

    Додатковою ознакою величезної популярності роману стала його швидка голлівудська екранізація 1962 р. За перевтілення в адвоката Аттікуса Фінча «зірковий» Грегорі Пек здобув єдиний у своїй кар’єрі «Оскар» як найкращий виконавець головної чоловічої ролі. Гарпер Лі висловила стримане схвалення екранізації, вважаючи, що її задум добре передали. До кінця життя вона лишалася близьким другом родини Пеків. Внука Грегорі Пека, Гарпера Пека Волла, назвали саме на честь письменниці.

    Читачі ж роками засипали улюблену авторку листами й продовжували чекати від неї нових опусів. У 2011 р. Гарпер Лі так відповіла на питання, чому вона не написала більше книг: «З двох причин: по-перше, я не хотіла б проходити через тиск та публічність, через які я пройшла з «Убити пересмішника», за жодні гроші. По-друге, я сказала все, що хотіла сказати, і не буду говорити це знову». Та ймовірно, справа не лише в цьому. У 1980-х авторка почала роботу над художньою історією на основі гучної справи про серійного вбивцю з Алабами. Та результати з невідомих причин не задовольнили Лі, і вона перервала роботу.

    Також вона підготувала до друку кілька есеїв. Зокрема, у 1961 р. в журналі Vogue вийшла її стаття «Кохання – іншими словами», тоді ж у часописі McCall's з’явилася публікація «Різдво для мене» про отримання заповітного різдвяного подарунка. Для того ж видання в 1965 р. Гарпер Лі написала колонку «Коли діти відкривають Америку». Найцікавіший для нас – «Відкритий лист Опрі Вінфрі» для випуску журналу O: The Oprah 2006 року, у якому Лі описує свою любов до книг і важливість читання. Серед іншого там виділяється цитата: «Зараз, 75 років по тому, у забезпеченому суспільстві, де люди мають лептопи, мобільні телефони, айпади й порожнечу в головах, я все-таки віддаю перевагу книгам». А потім сталася «Іди, вартового постав»...

    Скандал із цим романом-продовженням «Вбити пересмішника» й досі до кінця не вщух. Справа в тому, що у 2007 р. Гарпер Лі пережила інсульт і відтак змушена була мешкати в будинку для літніх людей. Вона майже цілковито втратила слух і зір. Не виключено, що хвороба вплинула й на ментальний стан жінки. Усі її справи перейшли до рук старшої сестри-юристки Еліс Лі. Після того, як Еліс пішла на пенсію, відповідати за спадщину Нелл Гарпер стала юристка Тоня Картер. З її приходом розпочалася низка судових справ щодо захисту авторських прав й особистого життя міс Лі. Представники письменниці позивалися до літературного агента авторки за спробу привласнити її права, до Монровілльського музею – через нелегальний продаж мерчу. Апофеозом став позов до журналістки Мар’ї Міллс, якій юристи намагалися заборонити вихід її книги «Пізнати пересмішника. Життя з Гарпер Лі», закидаючи Мар’ї брехню про дружбу з родиною Лі.

    Щойно Еліс Лі померла, Тоня Картер буцімто випадково знайшла в банківській комірці давно закинутий і забутий рукопис «Іди, вартового постав». Книга чи то була першою версією «Вбити пересмішника», чи свідомо створювалася як сиквел. Та в критиків і читачів виникло резонне питання: невже авторка, яка стільки років мовчала, могла потайки працювати над повноцінним продовженням, а потім просто віддати його сестрі й забути? Крім того, не зовсім зрозуміло, чи давала Гарпер Лі усвідомлену згоду на публікацію. Ще у 2011 р. Еліс Лі казала, що після інсульту сестра підпише будь-що, якщо про це її попросить людина, якій вона довіряє.

    Як би там не було, але книжка була опублікована. Гарпер Лі померла за 7 місяців після гучного релізу «Іди, вартового постав». Початковий наклад роману склав три мільйони примірників, що природно: книга викликала величезний ажіотаж, якого Лі вже не застала.