Видатний французький сатирик рубежу ХІХ – ХХ століть Анатоль Франс

    Нобелівський лауреат із літератури, майстер сатиричної прози й соціально-психологічної драми, літературна «совість Франції» рубежу ХІХ – ХХ століть, – так називають Анатоля Франса. Письменника, публіциста, літературного критика, народженого 180 років тому. Саме він став прототипом одного з головних героїв романного циклу Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу» – письменника Бергота. Його твори потрапляли до католицького «Індексу заборонених книг». Він був одним із перших, хто підписав знаменитий лист-маніфест Еміля Золя «Я звинувачую», вплинувши таким чином на перебіг скандальної справи Дрейфуса. Філософ, інтелектуал, майстер літератури й знавець бібліотечної справи, Анатоль Франс неабияк вплинув на культуру своєї країни й розвиток світової літератури загалом.

    Батько Жака Анатоля Франсуа Тібо (саме таким було справжнє ім’я письменника) володів книгарнею. Тож читання й захоплення книжками було для хлопця звичайною річчю. Закінчивши навчання в єзуїтському коледжі, Анатоль ще деякий час допомагав батькові з його крамницею. Та й пізніше охоче працював із паперовими виданнями: в юності він був бібліографом, потім, упродовж 14 років, обіймав посаду заступника директора бібліотеки французького Сенату, ще згодом став членом Французької академії [наук].

    Утім, літературна творчість й аналіз доробків інших письменників теж захопили його ще замолоду. До 30 років він встиг опублікувати першу поетичну збірку «Золоті поеми», активно співпрацював із представниками так званої «парнаської школи» й друкувався в їхньому поетичному альманаху. Також Анатоль Франс залюбки писав літературно-критичні статті, нариси й есе. Його суб’єктивні враження про новинки колег за пером, а також відгук на сучасні йому події політичного й суспільного життя Франції знаходили своє вираження в регулярній «Паризькій хроніці», яку він з 1882 по 1896 рік писав раз на два тижні для журналу «Ілюстрований світ». За час цієї співпраці з-під руки Франса вийшло понад 350 статей і нарисів.

    Та звісно, сьогодні любителі витонченої літератури знають Анатоля Франса завдяки його художнім прозовим творам. Славу він здобув завдяки роману «Злочин Сильвестра Боннара» про кабінетного вченого й бібліотекаря, який пішов усупереч громадській думці й урятував онуку своєї колишньої коханої в доволі несподіваний спосіб. Потужний талант автора можна оцінити за повістю «Таїс» (про перевиховання єгипетської куртизанки в часи зародження християнства), романом «Боги жадають» (про Велику французьку революцію), романтичною дитячою казкою при лицарів, гномів і русалок «Бджілка», автобіографічним зібранням творів «П’єрова книга».

    Квінтесенцією ж письменницького обдарування Франса дослідники називають сатиричний фантастичний роман «Острів пінгвінів». У ньому один короткозорий святий праведник Маель випадково похрестив великих пінгвінів, що жили на острові в Північному Льодовитому океані, прийнявши їх за людей. Хрещення вплинуло на пінгвінів несподіваним чином (не без божественного втручання): вони почали сприймати себе як людей, будувати власну цивілізацію, заново винаходити право власності, закони й суспільні правила. Роман є кумедним переказом історії Франції та й усіх країн західної Європи з окремим акцентом на сучасних для автора скандалах і подіях на його батьківщині. Книга продовжує традиції Франсуа Рабле й Джонатана Свіфта, закладає підвалини для жанру антиутопії й наукової фантастики у ХХ столітті.

    Найвидатнішим українським перекладачем Анатоля Франса був Валер’ян Підмогильний, який адаптував для вітчизняного читача 6 романів і декілька оповідань цього автора. Також письменника перекладали Д. Паламарчук, Ю. Лісняк, М. Венгренівська, В. Шовкун та ін. Продовжують видавати його й зараз, у тому числі й в Україні.