Величний гуманіст і грандіозний жартівник Франсуа Рабле

    Приблизно 2 лютого 530 (за іншою версією – 541) років тому народився письменник-сатирик, один із засновників сучасної європейської літератури, священник, лікар, юрист, археолог і блискучий волоцюга Франсуа Рабле. Видатний літератор епохи Відродження, він вплинув не лише на сучасне йому суспільство, а й на далеких нащадків, ставши зразком і джерелом запозичень для Мольєра, Лафонтена, Расіна, Бальзака, Меріме, Франса та інших французьких (і не тільки!) авторів. Гюго назвав письменника одним із найбільших геніїв людства й «блазенським Гомером». І це при тому, що за життя Рабле створив лише один літературний твір, хоч і складений із п’яти книг.

    Фактів про цю непересічну особистість сьогодні катма. Наприклад, немає жодного достовірного його портрета: версії художників різняться, ще й доволі сильно. Достеменно невідомо, ким був його батько – аптекарем, шинкарем чи місцевим адвокатом із непоганим маєтком у провінції Турень. Мати Рабле чи то померла, чи зріклася сина, тож маленького Франсуа віддали у францисканський монастир. Змінивши кілька таких закладів і здобувши таку-сяку духовну освіту, юнак згодом став ченцем. Однак тяжіння до всіляких тілесних задоволень, своєрідний насмішкуватий гумор, спрямований проти інших ченців, волелюбний розум не втримали майбутнього письменника за монастирським муром. У його особистій бібліотеці знайшли давньогрецькі книги, що було розцінено як тяжіння читача до шкідливої єресі. Довелося тікати до бенедиктинців із більш лояльними законами, однак і там Рабле не затримався. Мине чимало часу, поки митцю доведеться особисто вимолювати в папи Римського прощення за відмову від сану й втечу з монастиря. Це вже не кажучи про постійні переслідування інквізицією, спричинені літературною діяльністю гострого на язик Франсуа.

    Щоправда, весела вдача дозволяла чоловікові заводити впливових друзів. Завдяки їм – мальєзеському єпископу Жофруа д'Естісаку, братам дю Белле – Рабле знайомився з видатними сучасниками (товариша по переписці, відомого нідерландського письменника Еразма Роттердамського, він навіть називав своїм батьком і матір’ю), мандрував різними містами, у т.ч. Римом, здобував знання, займався особистими дослідженнями в різних галузях. Так, Рабле потрапив до відомого університету Монпельє, де одночасно здобував медичну освіту й викладав її. Дивний прецедент, але поясненний: медициною чоловік почав цікавитися задовго до офіційного вступу й навіть надавав лікарські послуги, але прагнув розширити власний теоретичний базис. Утім, не так кепсько у нього було й і з теорією, адже Рабле сам перекладав і коментував праці Гіппократа, здобувши популярність у фахових колах. Також він підпрацьовував редактором латинських текстів, мав власну лікарську практику й вивчав... пам’ятки давнього Риму як археолог.

    Завдяки своїм талантам і відданим приятелям, Рабле здобув покровительство короля Франциска І, що тривалий час захищало його від доскіпувань інквізиції й навіть в’язниці. Так само друзі допомогли йому узаконити двох позашлюбних дітей. Незважаючи на анафему, накладену Сорбонною за скандальні книги, Рабле вів відносно спокійне життя, хоч і змушений був час від часу переїжджати, ще й встигнув послужити вікарієм перед смертю.

    Вічну славу Франсуа Рабле приніс роман «Ґаргантюа і Пантаґрюель» про двох незвичайних велетнів, батька й сина. Перший том описував пригоди Пантаґрюеля, натхненні лицарськими романами й нескладними народними казками про чудеса й велетнів, опублікованими у Франції незадовго перед тим. Миттєва популярність і запит на нові порції дотепів про ченців, корумпованих суддів, недолугих монархів підштовхнули Рабле взятися за продовження. Тоді вже з’явилася друга книга, про батька попереднього героя, велетня Ґаргантюа.

    Усього письменника вистачило на п’ять книг про цих героїв, що творилися упродовж 30 з лишком років. Щодо п’ятої в дослідників багато різних думок. І досі літературознавці остаточно не вирішили, чи ця частина належить перу Рабле, чи її хтось дописував. За однією з версій, видавець просто взяв чернетки попередніх книг і приблизні плани автора й скомпонував із них ще одну історію.

    «Ґаргантюа і Пантаґрюель» написані підкреслено «мужицькою» мовою, хоч і пересипаною латинськими словами та арготизмами, з великою кількістю фізіологічних жартів, що не претендують на тонкий гумор. Водночас, це обшир змістів, натяків на сучасну Рабле соціальну й політичну ситуацію, реальних анекдотів із життя автора і його сучасників. Цікаво, що саме з творів Рабле до нашого вжитку увійшли такі фрази: «Апетит приходить під час їди», «Людина вартує стільки, у скільки сама себе оцінює» та «Повернімося до наших баранів».

    Меткі, веселі й, водночас, просякнуті гуманізмом і добротою книги викликали грандіозний резонанс. Їх з однаковою пристрастю любили й ненавиділи, активно обговорювали та забороняли. На смерть 59-річного автора (за іншою версією, йому тоді було 70) теж реагували по-різному – зі щирим сумом або їдким сарказмом. Хтось нібито казав: «У пеклі тепер весело: Рабле й там насмішить». Здебільшого зараз так складно з’ясувати щось точно про біографію цього письменника, бо його постать ще за життя швидко обросла легендами. За однією з них (особливо промовистою), за кілька хвилин до смерті Франсуа Рабле розреготався й промовив фразу: «Опустіть завісу, фарс зіграно».