Жан-Батист Мольєр «Тартюф, або ж Облудник»
Тепер і приязні в душі моїй немає:
Нехай тут мати вмре, брат, жінка, син сконає, –
Повірите, мені байдуже вже про те.
Тим часом Оргонова дружина (Ельміра), її брат Клеант, покоївка Дорина, Оргонові син Даміс та донька Маріана не тямлять абсолютного поклоніння перед Тартюфом, якого цікавлять лише гроші й потреби шлунку. Надто Клеант, що, аналогічно до Клеонта з комедії «Міщанин-шляхтич», є віддзеркаленням чеснот (думається, неймовірна схожість імен – майже цілковита збіжність – не є випадковою!). Його (Клеанта) не торкають «чари» Тартюфа – він бачить істинне обличчя останнього, закидаючи Оргонові: «фальшивий блиск вам очі засліпив». (Щось подібне прозираємо в повісті-казці Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер», де на Бальтазара не діють «чари» Цахеса).
І ці пройдисвіти, ці ніби преподобні,
Ці богокради, ці актори неподобні,
Що найсвятіше все, що має людський рід,
За іграшку взяли, забувши кару й стид,
Бо пориви в душі до зиску тільки чують,
А з правди роблять крам і святістю торгують,
І щоб поваги більш собі в людей здобуть,
Очима лупають і землю лобом б’ють.
Поглянути на них – живими йдуть до бога,
А пхають у гаман де можна й скільки мога;
В гарячих молитвах випрошують у всіх,
Монахів удають між натовпу й утіх,
Ховають бруд душі за ревністю до віри,
Дражливі, тяжко злі, безвірні, лицеміри,
І якщо їм кого згубити закортить,
То згублять і речуть: се небо так велить –
саме так оцінює Клеант людей на кшталт Тартюфа. Доповнюють цю портретну характеристику слова покоївки Дорини:
Так це він каже сам, і ця його пиха
Не дуже до лиця людині без гріха,
Бо хто себе віддав на те, щоб свято жити,
Той не дзвонитиме про рід свій знаменитий.
Оргон, як і пан Журден, воліє примусово віддати доньку заміж. Але якщо останній мріє про титулованого зятя, перший готовий видати Маріану за вбогого Тартюфа, намовляючи на Валера: «він до карт меткий / І в справах віри щось занадто вже легкий, / Бо в церкві я його якось іще не бачив». Оргон хибно вважає, що донька буде щасливою з нелюбом:
Цей шлюб вам станеться вінцем бажань усіх;
Він буде створений із любощів і втіх;
Любов незрадную побачить ваша хата,
Ви жити будете, мов тії голуб’ята,
Без сварок, без гризні, в спокої кожний час;
Ви зробите його чим хочете для вас.
Мольєр і тут увиразнює образ простолюдинки: подібно до служниці Ніколь із комедії «Міщанин-шляхтич» покоївка Дорина так само гостра на язик. «І що коли Тартюф його причарував, / То треба, щоб він сам вінець із ним узяв», – саме так реагує вона (Дорина) на рішення Оргона мати Тартюфа за зятя. Більше того, закидає Маріані інертність і пасивність; не розділяє її бажання покінчити життя самогубством, адже в суїциді не бачить вияву протесту чи боротьби – навпаки розцінює це як слабкість духу й безвольність. «Ви потартюфитесь, я в тому присягаю», – ніби навмисно ще дужче роздратовує Маріану Дорина, допікаючи до живого. Зрештою, навіть обранець Валер словесно дражнить Маріану: «Так от яка любов! То ви мене дурили, / Як ви мені…». Здається, Дорина виконує функцію арбітра, що має зняти психологічну напругу й помирити закохані, проте вкрай зворохоблені серця.
Початком кульмінації є сцена (дія ІІІ, ява 3), де Тартюф зізнається в коханні Ельмірі:
Але вкінці спізнав, красо моя препишна.
Що то свята любов, а не жадоба грішна,
Що з соромливістю погодиться вона,
І я сказав собі: люби, як серце зна!
Випадковим свідком тієї розмови стає Даміс, який вважає це манною з небес, адже тепер Тартюф у його руках:
Даремно будете відраджувать мене,
І помста праведна злочинця не мине.
Даміс тримає «бомбу», яка в будь-який момент може вибухнути. Чекати недовго, бо от-от з’явиться Оргон. Чи стане це точкою старту в зціленні Оргона від сліпоти? Чи й далі він лишатиметься незрячим, коли таке нахабство діється в нього під носом?
У своїй сліпоті Оргон, думається, перевершує навіть пана Журдена, а Тартюф своєю зухвалістю переважує графа Доранта. Оргон ладен зректися сина, позбавити його спадку за спроби того розплющити батькові очі на витівки Тартюфа. Уся надія на Ельміру: чи вистачить в неї сміливості й хитромудрості вивести на чисту воду облудника? І чи стане Оргонові відваги визнати власні дурість і сліпоту? Ех, правду кажуть: тримай ворога біля себе, тоді знатимеш про його задуми. Тартюф не має Оргона за ворога – радше за дурня… І це не дивно, адже навіть коли Даміс розповідає батькові про залицяння Тартюфа до Ельміри, Оргон не лише не вірить цьому, а й радить Тартюфові ще активніше фліртувати з його дружиною… Дивина, та й годі!
До неї, всім на злість, повинні ви вчащать.
Дражнити світ увесь готовий я душею;
Нехай же бачать вас щораз у парі з нею.
А щоб відчули більш зневагу всю мою,
Я вам ще за життя добро все віддаю,
І зараз же, щоб нам з цим ділом не бариться,
Спишу папери всі по формі, як годиться.
Вірненький друг, ще й зять, дорожчий є мені
Від жінки, від дітей і всякої рідні.
Не будьте ж до мого дарунка неласкаві.
Клеант тим часом просить Тартюфа бути гуманним і посприяти примиренню батька із сином. До речі, на початку дії ІV Клеант не видає свого істинного ставлення до Тартюфа, чемно йменує останнього добродієм, а провину за конфлікт покладає на Даміса («І скаргу ту на вас неправедно заніс») – тим самим підлещується до облудника (тобто його брехня має праведну мету). Більше того, Клеант схиляє Тартюфа до думки, що Даміс конче буде покараний Богом за кривду (хитрий хід, чи ж не так?). До того ж, тут утілено християнську мудрість: «Зоставте ж Богові за гріх людей карати, / А нам наказує він тільки їх прощати». Тартюф не робить нічого, лише виправдовує свої вчинки, мовлячи про «замір чистий» та оскаржуючи власну корисливість, ба більше – акцентує, що має час, навмисно відведений для молитов (добачаємо тут відвертий вияв богохульства!):
Що всі мені скарби? Який мені в них зиск?
Ні, не приваблює мене фальшивий блиск.
Коли ж я й згодився те все добро прийняти,
Що пан Оргон мені ласкавий був оддати,
То це я через те зробив, що мав я страх,
Щоб не погинуло воно в лихих руках;
Щоб не дісталося воно комусь такому,
Хто прогайнує все не на користь нікому;
А я ж узяв його для однії мети:
Щоб небо вславити та ближнім помогти.
Як бачимо, лицемірство Тартюфа не знає меж, а його лукавство й крутійство увиразнюються з кожною новою сценою. Однак усе має початок і кінець. Тож варто Тартюфові згадати при Ельмірі Оргона, коли останній за порадою дружини ховався під столом: «Ми можем сим панком крутити, як дурним, / З таємних сих розмов радіє він без міри, / Коли ж побачить що, то все ж не пійме віри», – як полуда миттєво спаде з Оргонових очей, чари буде знято. Звідси – гнівні вигуки: «Чи хто видав таку личину!»; «Чи пекло бачило тварину більш гидку!»; «Свята душе! Вже годі нас дурить! / Як легко спокута вас біс до злого вчину! / Ви сватали дочку, а зводили дружину».
Оргон нарочито виганяє Тартюфа, проте навіть не тямить, що останній увесь цей час не байдикував, а робив свої справи, готував собі локацію для відступу…
Про що йдеться, спершу не розуміємо. Згадано якусь скриньку, що, вочевидь, вкрай цінна:
Цю саму скриньку мій нещасний друг Аргас
На схованку до рук віддав мені в той час,
Як утікав. Ми з ним найбільшу приязнь мали.
Він говорив мені, що там лежать шпаргали,
Його ж добро й життя залежало від них.
Виявляється, Оргон власноруч віддав скарбницю Тартюфові на зберігання (за порадою останнього!), не відаючи, як той вчинок рано чи пізно повернеться проти нього та його родини.
Вимовним у творі є образ Клеанта: це чоловік досвідчений і поміркований, що вражає своїми мудрими висловлюваннями. Тож, зокрема, дає Оргонові вельми слушні поради, переплітаючи їх із доріканнями:
Ви віддались йому з довірою такою;
Цей чоловік на вас готову держить зброю,
І гнівати його – то небезпечна річ.
Вам треба б лагідно його позбути з пліч.
Оргон у тій ситуації, либонь, має на меті виправдатися, але й гніву не стримує:
І він здававсь мені таким святим та божим,
А в серці був таким нещирим і негожим!..
Як старця, я тоді прийняв його й пригрів!..
Ні, вже зрікаюсь я тепер святих людців.
Я їх стріватиму гидливістю страшною
І буду задля них найгіршим сатаною.
Та чи зречеться власної сліпоти? І дурості?.. Бо ж Клеант і застерігатиме, і докорятиме далі:
Ваш розсуд лагідний за вітром полетів.
Правдивий розум вам не робить більш послугу;
З одної крайності ви кинулись у другу.
Ви помилку свою побачили в цей час,
Що щирість брехуна приваблювала вас;
Але не бачу я потреби, щоб ви впали
Ще в більшу помилку і першу тим справляли,
Змішавши в гурт один нікчему-брехуна
З людиною, яка неправди вік не зна.
˂…˃
То вже здається вам, що всі такі, як цей,
Що вже побожності нема проміж людей.
Такі дурні думки безбожні можуть мати,
А вам годилось би чесноту відрізняти.
Не кваптесь полюблять людину в одну мить;
У цьому ділі ви серединою йдіть.
Личині прибраній шаноби не давайте,
Але й побожної душі не ображайте.
Даміс, на відміну від Клеанта, вирізняється гарячою, запальною вдачею: виваженість йому далебі чужа й не відома. Тож він вигукує: «˂…˃ Йому я вуха повтинаю. / З напасником таким вагатися не час. / Мій клопіт, щоб його прийняти геть од вас, / Я задавлю його, то швидше буде справа».
Оргон дедалі розпалюється, коли усвідомлює власну незрячість:
А зрадник цей гидкий наважився, неситий,
На гріх стидкий мою дружину спокусити.
Та не спинилася на тому твар гидка:
За все моє добро мене ж тепер ляка
І хоче зруйнувать мене, – бо має зброю,
Що сам я дав йому довірою дурною…
Тим часом пані Пернель навіть після синового звіряння не йме віри: «Вам сто дурних казок про його наплетуть»; «Створіння заздрісні злоречити охочі»; «Злосливі язики насіють скрізь отрути»; «Не можна ж так людей судити без причини». Своїми сумнівами пані Пернель доводить Оргона до сказу: «Я аж нетямлюся. Якби мені не мати / Були ви, хто зна, що я міг би вам сказати».
З’ява судового пристава, Лояля, здається, розставляє акценти. Останній приходить до Оргона з розпорядженням задовольнити судове рішення:
Це тільки акт, щоб ваш будинок одібрать,
Вас викинути всіх і кожну річ рухому
І дати вільний плац властителеві дому…
Лояль ніби знущається над родиною Оргона, позиціонуючи себе милостивим і великодушним (добачаємо тут виразну іронію): «Із добрими людьми ласкавий я без міри / І маю, пане, я таке бажання щире, / Щоб прислужитись вам і втіху принести…». І далі: «А тільки ночувать прийду в будинок цей / Тихенько, лагідно, із десятьма людей. ˂…˃ як будете лягати, / Мені прислати ключ від вашої кімнати. ˂…˃ А завтра вранці ви, добродію, не гайтесь / І зараз же з усім начинням вибирайтесь». Лише після приходу судового пристава в пані Пернель розплющуються очі.
Здається, що ще може бути гіршим за вигнання з власної оселі? Виявляється, може. Йдеться про загрозу арешту. Нарешті завісу цілком зірвано з очей Оргона – і він розпачливо проголошує: «Людина – звір лихий». Тож чи вдасться Оргонові врятуватися? Чи таки Тартюфові нахабство й лицемірство сягнуть ще далі?.. «˂…˃ Про короля найперш я мушу дбать», – декларуватиме облудник. Клеант і тут займе сильну позицію: він, як ніхто інший, від початку бачить істинну суть Тартюфа під личиною. Відтак, не здається:
Чому ви з звісткою пішли до короля
Тоді вже, як Оргон прогнав вас відсіля?
Про інші речі я не став би вам казати –
Що все своє добро схотів він вам оддати;
Але ж ви кажете: злочинець він, – проте
Любісінько дари від нього берете.
Справедливість таки переможе, бо король – на своєму місці.
Наш добрий володар читати в серці звик;
Його не ошука облесливий язик.
Великим серцем він докладно все тлумачить
І кожну річ дрібну в правдивім світлі бачить.
Не спокушається душа його нічим,
І в крайність не впада він розумом твердим;
Чеснота перед ним довічну славу має,
Та сяєвом своїм його не засліпляє;
Всіх правих любить він, але ж у серці й гнів
Страшний розпалює, як бачить брехунів.
Його ніхто б не зміг так легко одурити,
І тонші хитрощі зумів би він розбити.
Чи ж не занадто ідеалізованим постає образ короля? Можливо, саме такою і була мета Мольєра – прославити Людовика XIV?
Отже, якщо пан Журден так і лишається в безпросвітній темряві, Оргон за своє «прозріння» отримує винагороду: зірки нарешті повертаються до нього. Принаймні так нам видається. Твір завершується закликом Клеанта й Оргона скласти подяку королеві й підтримати одруження Маріани й Валера. Тож happy end?
Розбір твору виконала письменниця й літературознавець Ганна Клименко
0 Коментарі