Жан-Батист Мольєр «Міщанин-шляхтич»
Французькому драматургу, актору, одному із засновників «Блискучого театру», Мольєру (автонім – Жан-Батист Поклен: 1622 – 1673) випало жити в добу класицизму. Час, коли люди театру долучалися католицьким духовенством до «нечистих», себто грішників. Таких не ховали на цвинтарі – лише за його межами (згодом ситуація зміниться за наказом короля, але то буде потім, коли, здається, вже запізно віддавати останню шану). Певно, вас здивує, як людина, наближена до королівського двору (кум Людовика XIV: останній був хрещеним батьком дитини Мольєра), опинилася в однім ряду зі самогубцями, стала вигнанцем навіть після смерті? Людина, внесок якої в розвиток світової драматургії годі переоцінити… Адже саме Мольєром було утверджено жанр «високої» комедії – драматичного твору, де всупереч канонам класицизму об’єктом глузування (гумору) й гострого висміювання (сатири й сарказму) ставали представники вищого суспільства, а не вихідці зі соціальних низів.
Приміром, програмна п’єса-балет «Міщанин-шляхтич». Головною дійовою особою твору є син крамаря пан Журден – постать уже немолода, проте вкрай обмежена в духовному та розумовому сенсах. Невипадково один із героїв, друг і помічник потенційного зятя пана Журдена (Ковʼєль) дає таку характеристику міщанина: «От йолоп так йолоп! Другого такого й у цілому світі не знайдеш!».
Своїм наполегливим прагненням долучитися до дворянства Пан Журден викликає в усіх насмішку – хай навіть різної природи. Дружина постає таким собі Санчо Пансою в спідниці, що наполегливо прагне повернути свого «нетутешнього», дивакуватого чоловіка до реальності. Служниця Ніколь – украй гостра на язик – у своїх висловлюваннях та оцінках стирає будь-які кордони між соціальними станами й статусами, більше того, вона є доброю підпорою для пані Журден. Збанкрутілий граф Дорант прагне будь-що нажитися на дурості й неотесаності головного героя, ба навіть завойовує серце маркізи Дорімени за допомогою інвестицій пана Журдена (гроші й перстень). Щоправда, навіть не здогадуватиметься, як потрапить у власноруч сплетені тенета, бо ж маркіза так само шукатиме вигідної партії, сподіваючись – і вкрай тішачись! – що саме таким (пригожим) є граф.
Особливим колоритом наділена І дія, де педагоги з різних видів мистецтва ведуть між собою розмови про свого клієнта й учня – пана Журдена. «Ми знайшли саме такого чоловіка, якого нам треба! Його фантазія – вдавати з себе галантного кавалера – просто скарб для нас! І вам з вашими танцями, і мені з моєю музикою не завадило б, щоб усі були на нього схожі», – заявляє учитель музики викладачеві танців. І додає: «Він справді нічогісінько не тямить, зате добре платить, а це тепер найголовніше для нашого мистецтва». Натомість учитель танців постає безсумнівним славолюбцем, тож не приховує: «Щодо мене, то признаюся вам, – мене вабить трохи ще й слава. Оплески мене хвилюють; на мою думку, для артиста справжня мука – тішити дурнів, марнувати час і сили на те, щоб зворушити якогось холопа». Чи ж не є це доказом того, що для майстра танців роль педагога в домі пана Журдена рівноцінна тортурам і гайнуванню часу? Бо ж далі танцмейстер продовжує: «Грошолюбство – така паскудна річ, що кожній чесній людині слід не показувати нахилу до неї». Отже, порівняно з учителем музики викладач танців постає доволі порядним, принаймні таким, що ще не заплямував себе сповна й не заліпив свої очі банкнотами…
Учитель музики насупроти все вимірює матеріальними цінностями: «немає нічого приємнішого за оплески, але й найщиріші оплески не нагодують шлунка! Самих оплесків для життя ще надто мало, людина потребує чогось соліднішого! Найкраща похвала для мене та, яка переходить із рук просто до кишені. Звичайно, панок наш – людина зовсім темна, плеще про все, не тямлячи нічого, і аплодує кожній нісенітниці, та за його гроші можна пробачити йому всяку дурість. Розуміння мистецтва в нього у гаманці, а похвала його – червінці, і цей міщанин-неук, як бачите, платить нам далеко краще, ніж той високородний вельможа, який нас сюди привів». Тим вельможею є граф Дорант. Таким чином, зʼява саме цих учителів, які чубляться між собою за право бути першим, репрезентуючи домінантне мистецтво, у будинку пана Журдена є невипадковою. Так само, як і кравця, який вигадуватиме міщанинові химерні наряди, запевняючи, що то останні модні тенденції вельможного панства (на кшталт квітів, опущених голівками донизу на костюмі).
Чи не найбільш різногранним постає вчитель філософії, обізнаний у різних царинах (філологія, етика, фізика, астрономія тощо). А ще – наймудрішим і виваженим, що потверджують його висловлювання, які контрастують із чванькуватістю й обмеженістю інших педагогів. Ось одне з них: «Серйозна людина не повинна зважати ні на які образи. Найкраща відповідь на них – стриманість і терпіння». Тож як можемо оцінити наступну позицію філософа щодо колег-педагогів – як вияв конкуренції чи артикулювання правди? «Ви всі троє невігласи й нахаби! Та як ви смієте так самовпевнено базікати в моїй присутності, так безсоромно називати наукою речі, які не варті навіть того, щоб називатися мистецтвом! Це просто злиденне, жалюгідне ремесло вуличних борців, співаків та комедіантів!». Словесні маркери «собачий філософ», «огидний педант», «учена шкапа», «мерзенний шахрай», «поганець», «нахаба», «мерзенна тварюка», «заплішений дурень», «дурисвіт» навряд чи сучасною молоддю можуть бути прилучені до лайливої лексики, але те, що ці слова явно не пасують людям інтелігентним, то це однозначно.
У кожному разі жодна наука не дається панові Журденові. Етика – бо його гаряча вдача контрастує з нормами поведінки (і він це добре усвідомлює): «Я запальний, як тисяча чортів, і ніяка мораль мене не стримає. Я волію гніватись та лаятись скільки влізе, коли маю на те охоту!». Фізика – бо вона вимагає важкої розумової праці… Хіба що орфографія з елементами фонетики зацікавлює пана Журдена, особливо інформація, що мова поділяється на поезію та прозу. Такий філологічний інтерес умотивований, бо ж міщанин має на меті писати листа до дами серця – маркізи Дорімени. Чомусь пан Журден забуває, що одружений: мабуть, бажання мати вищий статус нівелює пам’ять.
Комічним ефектом сповнені не лише сцени, де задіяний міщанин, а й діалоги Люсіль і Клеонта, Ніколь і Ковʼєля. Йдеться радше про словесні баталії, де кожна зі сторін (чоловіча / жіноча) змагається за право тріумфу й першості. І все ж важелем є почуття Любові, непідвладне мізерному й матеріальному.
До речі, побутують різні версії щодо з’яви комедії «Міщанин-шляхтич». Одна з них: король попросив Мольєра висміяти турків, бо, мовляв, делегація послів Османської імперії належним чином не оцінила пишного вбрання Людовіка XIV під час візиту 1669-го. Вочевидь, саме тому твір набуває турецького «відтінку», точніше розігрується лицедійство, організаторами якого постають Клеонт і Ков’єль. Перший грає роль сина турецького султана, інший – перекладача. Цей епізод ще більше увиразнює «недалекість» пана Журдена, який украй тішиться, що матиме такого знатного зятя, не впізнаючи переодягненого Клеонта. Останньому, либонь, непросто зважитися на цей «театр», але кохання до Люсіль і бажання бути з нею долають усі сумніви.
Насправді Клеонт постає антиподом пана Журдена: першому байдужі титули, надто коли вони надумані, штучно приписані, натомість важать чесноти. Тож на питання про своє походження Клеонт відповідає чесно й прямо, мимоволі закидаючи панові Журдену, хоча останній не в силі читати між рядками: «Видавати себе за шляхетного тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюся на такі речі трохи інакше. Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Негідно ховати своє справжнє походження, з’являтися товариству на очі під чужим титулом, видавати себе не за те, що ми є насправді. Звичайно, мої предки займали почесні посади, сам я чесно прослужив шість років у війську, і достатки мої такі, що я сподіваюся зайняти не останнє місце в товаристві, проте, незважаючи на все це, я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке не належить мені з народження, хоч, може, інші на моєму місці і вважали б, що вони мають право це зробити; отже, скажу вам відверто, я – не шляхетного роду».
У кожному разі ніщо не здатне зцілити пана Журдена від сліпоти: ні кумедна церемонія посвяти в «мамамуші», ні викривальні вигуки дружини чи Ков’єля, ні рішення Доранта одружитися з маркізою Доріменою… Можемо добачити подібність Мольєрового героя з Мартином Борулею (однойменна комедія Івана Карпенка-Карого), бо й останній всіляко прагнув довести своє дворянство. Але якщо Мартин Боруля таки опритомнює, наказуючи спалити всі грамоти й документи, то пан Журден так і лишається «невидющим».
0 Коментарі