Музикант, фантазер і казкар Ернст Гофман

    24 грудня свято в прихильників німецького літературного романтизму – 245 років минуло з дня народження Ернста Теодора Амадея Гофмана. Незвичайної, багато в чому геніальної людини – письменника, композитора, диригента, вокаліста, виконавця на багатьох музичних інструментах, художника, карикатуриста й, водночас, здібного юриста й державного службовця.

     Ми і зараз можемо тільки дивуватися, як він встигав, відпрацьовуючи повний робочий день в суді в якості то протоколіста, то секретаря й асесора, то представника виконавчих служб, писати увечері опери, а вночі – сповнені жахів і химерних породжень запаленої уяви літературні твори. Додамо до цього буремне життя, зав’язане на безкінечних переїздах містами Німеччини й Польщі (Гофманові довелося попрацювати в Кенігсберзі, Берліні, Глогау, Познані, Плоцьку, Варшаві, Бамберзі, Лейпцигу й Дрездені); нескінченні пиятики з товаришами, що вже в досить молодому віці зробили з фантазера й мрійника невиліковного алкоголіка; страшенну бідність, коли навіть нічого було продати, аби купити окраєць хліба, й тільки завдяки допомозі вірного друга-аристократа Гіппеля з його позиками й службовими клопотаннями вдавалося поїсти. За 46 років Ернст Теодор спізнав смерть єдиної доньки Цецилії, переслідування влади й цензуру творів, невизнання його музичних, театральних, організаторських талантів, тяжку хворобу, що закінчилася для нього цілковитим паралічем… 

    З молодості Гофмана роздирали суперечності між професією й прагненнями серця. З одного боку, він погодився з родиною матері (своїм дідом і дядьком), що професія юриста – найвдаліший вибір. Власне, у цій сфері він був значно більш здібний, ніж його численні родичі, обмежені, як на його переконання, бюргери. З іншого – його душа була змалечку й назавжди віддана музиці. Навіть своє третє ім’я «Вільгельм» він змінив на «Амадей», аби стати «ближчим» до генія Моцарта. Уже в дванадцять років (завдяки, між іншим, зусиллям того самого «вузькочолого» дядька) майбутній композитор вільно володів арфою, органом, скрипкою й гітарою. Пізніше, незважаючи на відмови в театрах, писав зінґшпілі (популярні в той час музичні вистави) один за одним, публікував критичні статті в музикознавчих часописах (за одну з таких публікацій він навіть отримав подяку від Бетховена), диригував оркестрами, які сам же й згуртовував, викладав багатим юнкам співи. Поза роботою лишалися також його захоплення малюванням сатиричних карикатур, що перекреслили всі його службові сподівання й стали причиною його кар’єрних втрат. Таке подвійне життя, суперечність між творчими хобі й не надто романтичною службою призводили до частих нервових зривів, нестриманості в спиртному, далеко не доброчесних романтичних захоплень за спиною відданої дружини Міхаліни й схильності до безумства. 

    Попри те, що сам Гофман понад усі мистецтва цінував музику й вважав себе насамперед композитором, славу йому принесла літературна діяльність. Уже за життя автора свого читача знайшли «Лускунчик і мишачий король» (до речі, за цим твором ви можете на сайті бібліотеки не лише переглянути буктрейлер, а й зіграти в тематичну гру), «Крихітка Цахес на прізвиського Циннобер», «Чортовий еліксир», «Життєві погляди кота Мурра», «Принцеса Брамбілла», «Золотий горщик» та інші. Його «фірмовим» жанром були готичні новели, казки, фантастичні оповідання, написані з дотриманням канонів німецької романтичної прози. Разом із тим, у його творах знайшлося місце не лише болісним фантазіям і моторошним вигадкам, а й численним автобіографічним подробицям та персонажам із реальними прототипами. 

    Більше інформації про видатного автора пропонуємо шукати на сайті, присвяченому Ернстові Гофману: http://www.etagofman.narod.ru/