Найвідоміший в історії вундеркінд-музикант, славетний автор опер і симфоній Вольфганг Амадей Моцарт

    27 січня в історичній перспективі приносило Європі не самі заметілі, морози й інший зимовий дискомфорт. У 1756 р., 270 років тому, у цей день з’явився на світ Вольфганг Амадей Моцарт – чи не найвідоміший вундеркінд в історії, один із найвидатніших композиторів-класиків і музикантів-віртуозів, найбільш прославлений уродженець Зальцбурга, незрівнянний австрійський митець, з чиїм життям і смертю пов’язано безліч пліток, напівправдивих анекдотів і зловісних легенд.

    Крім очевидного буквально з пелюшок таланту, Моцартові пощастило народитися в максимально підхожій для майбутнього кар’єрного зростання родині. Батько Вольфганга Леопольд служив скрипалем і композитором у придворній капелі князя-архієпископа зальцбурзького, графа Сигізмунда фон Штраттенбаха й був, судячи з усього, надзвичайно амбітною, вимогливою та владною людиною. У їхньому з Анною Пертль шлюбі народилося семеро дітей, однак до свідомого віку дожило лише двоє: старша донька Марія Анна, яку друзі й родина називали Наннерль, і Йоганн Хризостос Вольфганг Теофіл Моцарт. Перші два слова – варіація звучання імені святого Іоанна Златоуста. Четверте – похідне з грецької Theophilus – за життя Моцарта варіювалося як Amadeus (з латинської), Gottlieb (з німецької) та Amadeo (з італійської), що означало «люблений Богом». Самому Моцартові більше подобалося, коли його називали просто Вольфгангом.

    Згідно з планом Леопольда, навчатися музиці мали відразу обоє нащадків. До речі, Наннерль у дитинстві теж досягла неабияких успіхів як виконавиця й у старшому віці цілком могла б скласти конкуренцію братові. Однак через соціально-історичний контекст (насамперед – місце жінки, ще й невисокого походження, у суспільстві) назавжди лишилася в тіні Вольфганга. У молодому віці батько, попри особисті симпатії й побажання Наннерль, віддав її заміж за старшого на багато років магістрата, двічі удівця Йоганна фон Зонненбурга. Сімейне життя й численні діти поставили остаточний хрест на її кар’єрі музикантки (хоча Вольфганг не раз наполягав, щоб сестра продовжувала публічно виступати, високо цінуючи її талант). І з часом єдина можливість для Марії Анни бути дотичної до музики обмежувалася приватними уроками фортепіано для заможних родин.

    Утім, починалося все дуже яскраво. З трирічного віку маленький Моцарт із власного бажання був присутнім на всіх уроках музики для старшої на п’ять років сестри. Він пробував виконувати окремі мелодії на клавесині й дослухався до красивих співзвучностей. Уже тоді Вольфганг демонстрував унікальну пам’ять, повторюючи почуті під час занять із Наннерль музичні уривки. Вражений батько в наступному році почав розучувати маленькі п’єси на клавесині вже із чотирирічним сином. Ще за рік маленький Моцарт почав творити власні композиції, які Леопольд записував нотною грамотою. Незабаром Вольфганг самотужки опанував ще й скрипку.

Леопольд, Вольфганг і Наннерль. Акварель Кармонтеля, 1763 – 1764

    Усіх цих неймовірних дитячих досягнень Леопольдові вже було достатньо, щоб зробити ставку на своїх нащадків і... виграти! Сам талановитий педагог, музикант й організатор, він вирішує продовжити навчання Вольфганга й Наннерль у турне Європою, демонструючи їхні здібності при імператорських дворах й аристократичних салонах, заводячи корисні знайомства й розширюючи професійну ерудицію дітей, створюючи їм ім’я. Прикметно, що для концертних виступів Леопольд тренував дітей виконувати різні необов’язкові трюки, які особливо були до смаку публіці. Як-от грати на інструменті із зав’язаними очима, через тканину або одним пальцем.

    Сім’я вирушила на грандіозні багаторічні гастролі, коли Моцартові-молодшому виповнилося лише 6 років. Почали з Мюнхена й виступу перед курфюрстом Баварії Максиміліаном ІІІ. Далі був блискучий Відень і надуспішний концерт у літній імператорській резиденції в Шонбрунні. За легендою, там імператриця Марія Терезія, зворушена талантами Вольфганга, потримала його в себе на колінах, поцілувала в щічку, подарувала обом дітям парадні вбрання й дозволила погуляти по палацу. Під час ігор з нащадками найславетніших австрійських родів Моцарт послизнувся й упав, встати йому допомогла юна Марія Антуанетта, майбутня королева Франції. Під враженням від краси й доброти дівчини Вольфганг нібито негайно зізнався їй у коханні й заявив: «Ви мила, я хочу з вами одружитися, коли виросту!».

    Власне, у Париж він незабаром теж потрапив. Там сімейна музична трупа виступала у Версалі перед королем Людовіком XV і його фавориткою маркізою де Помпадур. Також діти «засвітилися» у Франкфурті, Братиславі (тоді – Пресбург) і Лондоні. В столиці Англії вони пробули аж 15 місяців і суттєво покращили свою виконавську та композиторську майстерність. Вольфганг зазнайомився й, попри значну різницю у віці, потоваришував з Йоганном Крістіаном Бахом (молодшим сином того самого композитора Йоганна Себастьяна Баха) та з Карлом Фрідріхом Абелем. Бах дав Моцартові чимало уроків, значно поліпшивши його стиль і грамотність. Репутаційні ж досягнення полягали у виступі сімейства Моцартів при дворі короля Георга ІІІ.

    Наступним пунктом програми стала Гаага, куди Моцарти приїхали через наполегливі вмовляння голландського посла, що переказував волю своєї принцеси. Трохи згодом, уже у 14 – 18 років Вольфганг із рідними грав публічні концерти для охочих в Італії. Там юний геній був прийнятий у члени відомої Болонської філармонічної академії, а в Мілані поставив аж три свої опери – «Мітрідат, цар Понтійський», «Асканіо в Альбі», «Лучіо Сілла». Слід сказати, що на початок 1770-х Вольфганг Амадей був уже досвідченим композитором. Першу свою оперу «Аполлон і Гіацинт» він створив ще в 1767 р. для виконання студентами зальцбурзького університету в університетському театрі. Писав він численні марші, менуети, дивертисменти, тріо, фанфари для труб і литавр, ораторії.

Родина Моцартів. На стіні – портрет матері. Художник Йоганн Непомук де ла Кроче, 1780

    З італійськими мандрами пов’язана й ще одна напівлегендарна історія. 1 квітня 1770 р. в Римі він із батьком відвідав суботню передвеликодню месу в Сикстинській капелі, де почув «Miserere» Грегоріо Аллегрі. Вражений величчю твору, Вольфганг записав його твір нотами з пам’яті, припустившись лише декількох незначних помилок. Ноти «Miserere» вважалися власністю Ватикану й ретельно охоронялися від тиражування. Таким чином Моцарт зробив першу нелегальну копію цього таємного шедевру. Можливо, така унікальна пам’ять або виконавська чи композиторська слава призвели до того, що Моцарти було вшановані аудієнцією папи Климента XIV. Вражений талантом 14-річного музиканта, папа нагородив його однією з найвищих католицьких відзнак – Орденом Золотої шпори.

    Таке надактивне життя не могло не відобразитися на здоров’ї Вольфганга та його сестри, і не найкращим чином. Втомлені нескінченними переїздами, публічними виступами й пов’язаними з ними переживаннями, діти часто хворіли на серйозні недуги. У ніжному віці Моцарт встигнув перенести скарлатину, черевний тиф та інші хвороби, які тоді епідеміями косили Європу. Те, що в ті часи хлопчик пережив усі ці страхіття, саме по собі диво. Однак на одужання часто йшло по кілька місяців, упродовж яких дитина тимчасово сліпла, сильно втрачала вагу, марила. Виснаження відобразилося на здоров’ї Вольфганга дуже кепсько, і саме наслідки перенесених у дитинстві важких хвороб, на думку більшості дослідників, згодом призвели до його смерті.

    Загальну освіту обом дітям Леопольд давав самотужки, вивчаючи з ними латину, італійську, французьку, трохи англійську мови, історію, географію й математику. За спогадами сучасників, Вольфганг належав до людей, схильних захоплюватися чимось ледь не до безпам’ятства. Коли з якоїсь причини він не міг з усією пристрастю віддатися музиці, Моцарт обирав собі інше захоплення. Так, коли він тільки починав учити арифметику, хлопчик буквально всі поверхні в кімнаті обписав цифрами. Крім такої пристрасності, Вольфганг мав ще кілька цікавих рис характеру. У старшому віці він вважався душею компанії, любив різноманітні вечірки, спільні походи в оперу, танці (казали, він сам добре танцював, особливо менует). Регулярно грав на більярді й у популярні тоді кеглі. А ще був наділений специфічним простецьким почуттям гумору, який деякі друзі прямо називали «туалетним». Водночас, листи до батька, сестри й друзів демонструють, що Моцарт мав доволі гострий розум і проникливість, непогано розбираючись у людях.

    Упродовж кочового життя Моцарти поверталися до Зальцбурга лише наїздами. Сигізмунд фон Штраттенбах відверто закривав очі на багатомісячні від'їзди свого підлеглого Леопольда, погоджуючись, що талант молодшого Моцарта треба плекати й демонструвати світу. Однак все змінилося, коли новим князем-архієпископом зальцбурзьким став Ієронімус Коллоредо. Після повернення Вольфганга з Італії новий князь прийняв його на посаду придворного музиканта. На той час юний композитор уже мав у рідному Зальцбурзі чимало друзів і прихильників, на замовлення роботодавця й публіки активно писав симфонії, сонати, струнні квартети, серенади та інколи опери.

    Однак ледь не з перших же місяців роботи на посаді Коллоредо дав Моцартові зрозуміти, що не миритиметься з його частими від’їздами й виконанням чужих замовлень. Пихатий і вузьколобий Коллоредо всіляко демонстрував Вольфгангові його низький соціальний статус, підкреслюючи, що Моцарт – лише простий слуга. Яскравим прикладом є той факт, що Коллоредо примушував свого музиканта харчуватися разом із лакеями й не допускав того на аудієнції до впливових і багатих сучасників, які гостювали в Зальцбурзі або до яких двір Коллоредо виїжджав в інші міста.

Кадр із фільму «Амадей», реж. Мілош Форман, 1984 р. 

    Гордість Моцарта від такого ставлення незмінно страждала. Він знав собі ціну й усвідомлював рівень своєї слави по всій Європі. Тому попри категоричну незгоду батька, який вважав, що син має триматися за престижну посаду будь-якою ціною, почав робити все можливе, аби Коллоредо його звільнив. Прямі прохання про відставку князь не приймав, тоді Вольфганг почав виявляти відверту непокору. Протистояння характерів скінчилося тим, що Коллоредо наказав своєму лакеєві буквально дати Моцартові копняка під зад і спустити зі сходів. Однак Вольфганг, хай принизливо, але досяг свого: став вільним.

    У 1781 р., знову ж таки не слухаючись відвертих наказів і прихованого тиску батька, Моцарт поїхав підкорювати Відень. У віці юнака, а не дивовижно обдарованого дитяти, він цікавив аристократію значно менше. Тож столицю Австрійської імперії йому довелося підкорювати наново. Згодом Вольфганг не раз бачив, наскільки непостійною й ненадійною є слава і любов пересичених розвагами багатих сучасників. Можна сказати, що з того часу він був фрилансером, адже постійних посад до кінця свого недовгого життя більше так і не обіймав.

    Упродовж перших років самостійного від родини життя Вольфганг встиг знайти кохання й одружитися. Ще в юнацтві він був закоханий в Алоїзію Вебер, старшу доньку дружнього сімейства із Мюнхена. У Відень Вебери переїхали трохи раніше за нього після смерті батька родини й приятеля Леопольда Фридоліна Вебера. Не дивно, що починати кар’єру у Відні Моцарт захотів живучи в знайомих, тож зняв кімнату у Веберів. Алоїзія на той час уже вийшла заміж за іншого, а от середня дочка, Констанція, була цілком вільна і явно зацікавлена в Моцарті. Ще більше за Констанцію в перспективному зятеві була зацікавлена її мати. Фрау Вебер зробила чимало підступних кроків, аби зв’язати Моцарта по руках і ногах. Ймовірно, за її участі ще в перші місяці життя Вольфганга на її квартирі про парубка пішли чутки, ніби він активно залицяється до Констанції й узагалі без трьох хвилин наречений. Згодом вона з донькою приховано і явно тиснула на Моцарта. Дійшло до того, що опікун всіх трьох сестер Вебер, придворний чиновник Йоганн Торварт, примусив юнака підписати офіційну заяву, що він одружиться з Констанцією.

    Швидше за все, Вольфганг був і сам щиро закоханий. Тим більше що Констанція усіляко створювала в нього враження своєї непричетності до всіх примусових заяв, пліток і винуватила в усіх неприємних спецефектах виключно матір. Моцарт неодноразово просив Леопольда в листах дати йому батьківське благословення на шлюб. Однак досвідчений Леопольд артачився. Він із перших же днів незлюбив Констанцію й усю жіночу частину тієї родини, переконаний, що Вебери прагнуть використати Моцарта як гаманець. Після напружених перипетій, що включали втечу Констанції від матері й опікуна на орендовану квартиру, яку закоханим оплатила покровителька Вольфганга баронеса фон Вальдштедтен, Моцарт наважився одружитися без згоди батька. Вінчання відбулося 4 серпня 1782 р. у віденському кафедральному соборі Святого Стефана за участі тільки фрау Вебер із молодшою донькою Софі й кількох свідків. Письмова згода батька прийшла на день пізніше.

Констанція Моцарт. Художник Ганс Хансен, 1802

    Попри міцність шлюбу й численних дітей Моцартів, Леопольд так і не прийняв невістку, усіляко демонструючи їй свою антипатію. Він же налаштовував проти Констанції й Наннерль, до якої Вольфганг, навпаки, звертався по допомогу в примиренні з батьком. Не допомогли ні гостини молодої родини в батьківському домі в Зальцбурзі, ні той факт, що двох синів подружжя назвало на честь Леопольда (обидва померли в ранньому віці). Загалом, із шести дітей у Моцартів вижили лише двоє – сини Карл Томас і Франц Ксавер. Цікаво, що продовжив музичну кар’єру батька тільки Франц. Він уже в 7 років почав концертувати в салоні матері й на виїзді, з 11 років став писати музику, а з 13 –давати уроки фортепіано. Майже 30 років свого життя він прожив... у Львові, лишаючись поруч із коханою жінкою Йозефіною Бароні-Кавалькабо, яка була дружиною іншого. Їй же Франц Ксавер після смерті заповів усі свої статки.

    Хай яким відомим Моцарт був у дитинстві й для яких би вінценосних осіб він не грав, переселення до Відня не принесло йому миттєвого багатства. За кілька років його забули, тож репутацію довелося вибудовувати поступово, шукаючи покровителів і звертаючись до давніх приятелів. Так, позитивно вплинуло на його долю знайомство з керівником придворної бібліотеки, дипломатом, впливовим меценатом і покровителем музикантів бароном Готтфрідом ван Світеном. Він постачав Моцартові чимало рідкісних видань творів композиторів-класиків (наприклад, Йоганна Себастьяна Баха й Георга Генделя), спонукав його писати окремі твори в бароковому стилі й допомагав підшукувати заможних і родовитих учнів.

    У 1783 р. Моцарт потоваришував із дуже популярним і талановитим композитором Йозефом Гайдном. Їхня дружба тривала до смерті Вольфганга. Важко щось напевне казати про взаємовплив, але друзі нерідко грали на спільних концертах, розважали гостей одне одного, і присвячували одне одному твори. Зокрема, Гайднові Моцарт присвятив збірку із 6 квартетів, написаних у 1783 – 1785 рр. Віденці сприйняли ці творіння прохолодно, не зрозумівши модерний для них стиль і зависоку складність. Гайднові ж ця присвята сильно полестила.

    Дещо вплинув на кар’єрні досягнення молодого музиканта й вступ до масонської ложі «До благодійності». Нові братчики теж забезпечували Моцартові зв’язки й пізніше, у часи матеріальної скрути, не раз фінансово виручали. Попри значно прохолодніші стосунки з батьком після шлюбу, Вольфганг затягнув Леопольда до тієї ж ложі.

    З переселенням у Відень розпочинається нескінченна й запекла конкуренція Вольфганга Амадея Моцарта з Антоніо Сальєрі. Останній був придворним композитором імператора Йозефа ІІ Габсбурга-Лотаринзького і його незмінним улюбленцем. Влаштуватися викладачем музики до нащадків імператора й дітей інших високопосадовців можливо було тільки з протекцією Сальєрі. Його творінням віддавали пріоритет усі віденські театри. Моцарт мав багато теоретично-мистецьких розбіжностей із клікою Сальєрі, тож в очах імператора майже ніколи не міг того обійти. Утім, Йозеф ІІ виявляв до Моцарт певну прихильність і цінував його талант. Тож із часом кар’єра композитора пішла вгору.

    Так, саме імператор замовив Моцартові оперу «Викрадення із сералю» за п’єсою Бретцнера «Бельмонт і Констанца, або Викрадення із сералю». Цікаво, що замовникові в результаті вистава не припала до душі, а от публіка була в захваті. За висловом самого Моцарта, опера «у Відні не просто сподобалась, а наробила стільки галасу, що ні про що інше ніхто не хоче навіть і чути».

    На хвилі успіху композитор взявся писати оперу «Весілля Фігаро» за п’єсою «Божевільний день, або Одруження Фігаро» П’єра Бомарше. Лібрето творив новий товариш Моцарта Лоренцо да Понте. У той самий час імператор надумав влаштувати змагання між Моцартом і Сальєрі, запропонувавши їм створити ще по одній музичній виставі на тему театрального закулісся. Вольфганг тоді написав одноактний зингшпіль (опера, що передбачає не лише спів, а й обмін розмовними репліками) «Директор театру». Сальєрі – «Спершу музика, а потім слова». Обидві вистави були інсценізовані 7 лютого 1786 р. в оранжереї Шонбрунна до свята на честь генерал-губернатора Нідерландів. Перемогу, передбачувано, здобув Сальєрі. Хоч Моцарт й отримав приз-заохочення в розмірі 50 дукатів.

Вольфганг і Констанція Моцарти, листівка ХІХ ст.

    Утім, наш герой не надто засмутився: усі його думки займало «Весілля Фігаро». Імператор спочатку заборонив ставити оперу в Національному театрі, вважаючи її неполіткоректною. Однак змінив гнів на милість, отримавши обіцянку, що всі політичні акценти будуть зміщені. Навіть тут якимось чином виник конфлікт із Сальєрі. Коли опера була дописана, свою чергову виставу завершив і Сальєрі. Він, як і Моцарт, і ще один композитор Ригіні, претендував на те, що його творіння поставлять першим. Задіяні у «Фігаро...» артисти розповідали, що ситуація надзвичайно дратувала Моцарта. Він буцімто погрожував кинути партитуру опери у вогонь, якщо її не поставлять першою. У результаті спір вирішив сам Йозеф ІІ, наказавши віддати перевагу Моцартові. Цікаво, що згодом Сальєрі не раз зазначав, що вважає «Весілля Фігаро» найсильнішою оперою свого конкурента. Він же відновив постановку, коли після прем’єри оперу закрили.

    Значно більший успіх, ніж у Відні, «Весілля Фігаро» мало в Празі. На запрошення місцевої захопленої публіки композитор не раз їздив у це місто, давав публічні концерти й сам диригував «Весіллям...», сидячи за клавесином. Там же відбулася й прем’єра наступної успішної опери Моцарта, написаної спільно з да Понте, – «Дон Жуан».

    Однак саме із цього часу слава відвернулася від Моцарта. У Відні «Дон Жуан» провалився, наступні його музичні вистави теж зустрічалися прохолодно, його перестали запрошувати на приватні концерти, учнів було небагато. У родині почалася гостра фінансова криза. Скромні заробітки не покривали звичку Вольфганга жити на широку ногу, а також великі витрати на лікування Констанції, чиє здоров’я сильно підірвали часті пологи. Родина кілька разів переїжджала в дедалі скромніше помешкання. Тоді ж у творчості композитора почався цілком виправданий матеріальною скрутою застій. Моцарт неодноразово брав позики в товаришів по масонській ложі й навіть тікав від кредиторів у вимушені гастролі німецькими землями.

    Повертати творчу форму Вольфганг почав лише в 1791 р. У Празі він поставив нову оперу «Милосердя Тіта», у приміському театрі Відня – «Чарівну флейту», яка принесла композиторові несподівано гучний успіх. На підйомі він писав також симфонії й концерти для фортепіано з оркестром. Здавалося б, чорна смуга лишилася позаду. Однак тут у здоров’ї Моцарта стався колапс...

Ймовірно, останній прижиттєвий портрет Моцарта, написаний 1790 р. у Мюнхені. Художник – Йоганн Георг Едлінгер

    У липні 1791 р. до квартири композитора завітав таємничий чоловік у чорному й замовив в атмосфері цілковитої секретності написати заупокійну месу «Реквієм». Моцарт з ентузіазмом взявся за замовлення: видані в якості авансу 50 чи 100 дукатів були в його обставинах дуже доречні, та й композитор любив писати духовну музику. Уже згодом стало відомо, що замовлення через посередника зробив граф Франц фон Вальзеґґ у пам’ять про покійну дружину Анну. Граф і сам грав на флейті й віолончелі й відзначався тим, що видавав твори інших композиторів за свої, власноруч переписуючи створені для нього на замовлення партитури.

    Спочатку Моцарт писав «Реквієм» не дуже активно, перериваючись на опери й симфонії, однак восени він різко заслаб на незрозумілу хворобу. Через погане самопочуття він став казати дружині й друзям, що відчуває, ніби пише «Реквієм» для себе. Переконана, що важка й депресивна музика ще більше вражає здоров’я чоловіка, Констанція відібрала в нього ноти й змусила кілька тижнів перепочити (до слова, ця вимушена відпустка таки справді непогано подіяла). За пізнішими спогадами дружини, Моцарт нібито казав: «...Звісно, мені дали отруту – не можу позбутися цієї думки». Хоча пізніші біографи з великими скепсисом ставляться до спогадів Констанції про останні дні композитора, зауважуючи, що в жодному його листі до друзів не було й натяків на депресію.

    Та після повернення до роботи самопочуття Моцарта стало критичним. Не надто вправні лікарі того часу намагалися лікувати хворого кровопусканнями й холодними компресами, чим, швидше за все, остаточно звели його в могилу. «Реквієм», на прохання вдови, дописував уже учень і друг Моцарта Франц Зюсмаєр й австрійський композитор і диригент Йозеф Ейблер. До слова, Констанція довгий час стверджувала, що «Реквієм» цілковито належить перу Моцарта, за інших умов вона б не отримала другу частину оплати від замовника, що при залишених Моцартом боргах було б їй дуже не зручно. Участь двох інших композиторів вдова публічно визнала лише в 1839 р.

«Останні години життя Моцарта», художник – Г. О'Ніл, 1860-і рр.

    Смерть улюбленого колись королями й аристократами музиканта пройшла майже непомітно. Оскільки він був невисокого походження, а статус композитора ще не вважався значущим, як за часів того ж Бетховена, поховали Моцарта за третім класом – у спільній могилі на кілька трун. За таких умов він не мав права на пам’ятник безпосередньо над могилою – лише біля цвинтарної стіни. Вбита горем Констанція не прийшла на похорон, церемонією займався уже згаданий нами ван Світен і кілька братчиків по масонській ложі. Через усі ці нюанси дуже скоро зрозуміти, де саме поховали митця, стало майже неможливо. Коли у 1859 р. віденці захотіли поставити гарний монумент Моцартові, визначати місце довелося лише приблизно. Тож у композитора існує кілька кенотафів (символічні могили).

    Майже відразу після того, як Вольфганг Амадей відійшов у кращий світ, поповзли плітки, що його отруїли. Ймовірно, однією з перших їх авторок стала Констанція, яка згодом розповідала ніби про свої підозри сказав їй сам Моцарт. Хоча про винуватість Сальєрі тоді не йшлося: вдова віддала йому в учні молодшого сина Франца Ксавера. Та й загалом, як ми пам’ятаємо, за життя Сальєрі був набагато більш успішним композитором і педагогом, ніж Моцарт, лише з часом музику Вольфганга стали цінувати набагато вище за твори Антоніо. Однак тогочасна «жовта» преса з насолодою смакувала скандальними версіями загибелі молодого ще митця. Олії у вогонь підлили й зізнання самого Сальєрі, які він буцімто робив на старості, коли через деменцію потрапив у божевільню. Наскільки такі зізнання можна вважати правдивими й чи були вони взагалі, питання спірне. Як би там не було, у 1997 р. в Мілані за участю мистецтвознавців і біографів відбувся символічний суд над Сальєрі, що цілковитого його виправдав.

    Сказати напевне, від чого ж помер 35-річний Моцарт, зараз уже неможливо. Серед найбільш вірогідних причин дослідники називають серцеву й ниркову недостатність, ревматизм і трихінельоз. Усі ці хронічні хвороби розвивалися поступово, не в останню чергу через численні нездужання й перевтому Вольфганга в дитинстві. Та й тогочасні методи лікування добряче підкосили й без того слабке здоров’я. На жаль, справжня всесвітня слава почала оточувати це ім’я лише після смерті композитора, при цьому репутація щороку тільки зростала. Сьогодні «Турецький марш», 40-у симфонію соль мінор, окремі арії й увертюри з «Чарівної флейти», «Весілля Фігаро», «Дона Жуана» та інших опер знають всі освічені люди й залюбки виконують музиканти по всій земній кулі. Творчість Моцарта неабияк вплинула на Бетховена й інших відомих композиторів-романтиків. Свій особливий погляд на життя й роботу цієї видатної особистості представив чесько-американський режисер Мілош Форман у стрічці «Амадей» (1984 р.) та творці французької рок-опери «Моцарт» Дова Аттья й Альберт Коен (2009 р.).

Постер до рок-опери «Моцарт», 2009 р.