Один із найяскравіших представників французького літературного сюрреалізму, лауреат Міжнародної премії миру Поль Елюар

    «Поет – це, радше, той, хто надихає, а не той, хто відчуває натхнення», – казав французький письменник-сюрреаліст Поль Елюар. Ймовірно, саме в цьому сенс його віршів – настроєвих, чуттєвих, дивакуватих і майже непіддатливих для перекладу. Нині не так просто знайти відданих шанувальників цього поета, який навмисне уникав поетичних розмірів і рими, сплітаючи слова лише в йому доступному ритмі, фіксував образи з власних слів і був одержимий самим процесом творення. Однак справжні естети від літератури й досі насолоджуються витонченим стилем цікавого автора, від дня народження якого 14 грудня минуло 130 років.

    Ежен Еміль Поль Грендель (саме таким було справжнє ім’я Поля Елюара) з’явився на світ у родині, далекій від мистецтва. Матір його була кравчинею, батько – бухгалтером, який заробив непоганий статок, заснувавши фірму з продажу нерухомості. Сам Поль, попри романтичну, мрійливу й емоційну вдачу, теж мав непоганий фінансовий та організаційний хист. Ще в молодості він почав купляти й перепродувати витвори мистецтва, добре заробляючи на вторинному ринку. Утім, батькові статки й власна літературна творчість дозволяли митцеві жити в комфорті й чимало мандрувати, часом зриваючись із місця й не попереджаючи нікого про свої плани.

    У близьких до мистецтва колах Поль Елюар зараз нерідко сприймається лише як перший чоловік пожиттєвої музи Сальвадора Далі Гали. Олену Дьяконову Елюар зустрів ще зовсім юним, коли приїхав із матір’ю в 1912 р. в Клаваделе (Швейцарія) лікувати туберкульоз легенів. Кохану він сам охрестив Галою, обігравши манеру дівчини називати себе Галиною й французьке слово на позначення свята, вечірки, бенкету. Пристрасть сина до безрідної російської емігрантки матір не вразила, тож вона прямо заборонила Гренделю-молодшому одружуватися. Тож Олена в 1914 р. повернулася в росію, а палкий юнак вирушив санітаром на Першу світову війну.

    Гострий досвід у прифронтовому госпіталі й окопах поет передав у перших збірках віршів, які відразу почав підписувати як Поль Елюар. Повернувшись у 1917 р. додому вже дорослим і морально зраненим чоловіком, він перестав зважати на застороги батьків і таки одружився з Галою, яка народила йому доньку Сесіль. Прикметно, що майже відразу після народження Гала скинула виховання дитини на чоловіка. Після розлучення ж вона взагалі викреслила Сесіль зі свого життя. Дівчинка лишилася жити з Елюаром, спілкувалася з його творчими друзями, позувала Ман Рею й Пікассо, а згодом присвятила себе роботі зі старовинними книгами.

    Після Першої світової війни поет почав активно розбудовувати творчу кар’єру. Для світу літературних критиків, митців й інших естетів Елюара «відкрив» французький письменник, есеїст і видавець Жан Полан у 1918 р. Він увів поета до мистецьких кіл Парижа, познайомивши з Андре Бретоном, Луї Арагоном та ін. Певний час Елюар захоплювався дадаїзмом. У 1922 р. навіть опублікував збірку «Повторення», яка стала його першою спільною роботою з Максом Ернстом (французький скульптор і художник проілюстрував видання власними колажами).

    Однак уже в 1923 р. Елюар посварився із засновником дадаїзму Трістаном Тцара. Основою їхніх творчих розбіжностей стало те, що Елюарові швидко набридло писати заради виклику суспільній моралі, доброму смаку й епатажу. Він мріяв про чисте творення, вигадування нових світів і символів, заглиблення в позасвідоме. Так митець прийшов до сюрреалістів – у цьому напрямку він творив до кінця життя.

    Попри активну творчу роботу й певну відомість у мистецьких колах, широкій громадськості Поль Елюар тривалий час лишався невідомим. Справжню славу йому принесла збірка «Столиця болю», опублікована в 1926 р. Вона містила найяскравіші цикли й окремі поезії з попередніх видань і спочатку, за задумом Елюара, мала називатися «Мистецтво бути нещасливим».

    Власне, на тому самому «мистецтві нещастя» Елюар, на жаль, знався. У 1924 р., напередодні публікації збірки «Вмирати тому, що не вмираєш», він таємно від усіх вирушив у спонтанну семимісячну подорож до Азії. Гала й друзі митця при цьому думали, що він помер. Та його втеча була своєрідним протестом проти зради Гали: ще до стосунків із Далі ця дама мала адюльтер із Максом Ернстом. Певний час вони навіть жили утрьох (якщо не рахувати Сесіль, яка дивну поведінку матері й страждання батька спостерігала з дитинства).

    На своє особисте нещастя, у 1929 р. Поль Елюар познайомився з іспанським художником Сальвадором Далі й представив йому свою дружину. Гала майже миттєво зав’язала роман з молодим художником, відчувши в ньому грандіозний потенціал. Її зрада збіглася з фінансовими проблемами Елюара: невдалі інвестиції в поєднанні з крахом фондового ринку 1929 р. розорили його всього за кілька років. Прагнучи повернути статки, поет розпродав свою чималу колекцію африканського й океанічного мистецтва та скульптури товариша Андре Бретона. Цікаво, що пізніше, у роки Другої світової війни, фінансову підтримку Елюарові надавав... Пікассо, регулярно надсилаючи йому твори мистецтва для продажу від свого імені.

    Після розриву шлюбу Елюара з Галою Сальвадор Далі, цілком у своєму дусі, написав портрет менш успішного суперника. І прокоментував своє творіння так: «Я відчував, що на мене покладений обов’язок відобразити лице поета, з Олімпу якого я викрав одну з муз».

    Особисті рани поет намагався зцілити новими стосунками. Зі співачкою, танцівницею, акторкою театру ляльок і помічницею ілюзіоніста Марією Бенц, відомою під псевдонімом Нуш, він познайомився випадково, блукаючи в депресивному стані Парижем з другом Рене Шаром. Зв’язок із худенькою й вкрай бідною провінціалкою в Елюара почався, коли він її... нагодував. Від пристрасті й зради Гали поет «відходив» дуже важко, однак у 1934 р. зміг, нарешті, укласти новий шлюб із Нуш. Новому коханню Поль присвятив збірку «Легка», у якості ілюстрацій до якої обрав фотопортрети Нуш, зроблені Ман Реєм. Ця сім’я проіснувала до 1946 р., коли друга дружина померла від несподіваного крововиливу в мозок. Цю втрату поет переносив так само важко. Лише в 1950 р. він наважився на новий шлюб із Доменік Ленор, з якою прожив менше двох років – до своєї смерті від інфаркту. Цим стосункам і відновленню радості життя Поль присвятив збірку віршів «Фенікс».

    Після особистих і фінансових трагедій на Поля Елюара чекали громадянські випробування. Палкий прибічник миру, надзвичайно добрий і чутливий до несправедливості чоловік, він гостро реагував на громадянську війну в Іспанії в 1936 – 1939 рр., публічно виступаючи проти майбутнього диктатора Франко. У ті роки він зблизився з Пабло Пікассо; саме картина художника «Герніка» надихнула Елюара на написання поеми «Перемога Герніки». Не хотів Елюар стояти обіч, коли під час Другої світової війни гітлерівські війська окупували Францію. Поет активно долучився до Руху Опору, усіляко підтримував французьких партизанів, працював у підпільному видавництві, випускаючи разом з Луї Арагоном і Жаном Еффелем антинацистські сатиричні листівки. Один із найвідоміших віршів Елюара «Свобода» англійські літаки скидали на агітках над Францією.

    Після Другої світової війни Елюар усіляко долучався до справи відновлення миру й відбудови найбільш постраждалих регіонів різних країн. У 1950 р. у Варшаві він був присутній на розробці Всесвітньої Ради Миру. За два роки поет став лауреатом Міжнародної премії миру, що присуджувалася Всесвітньою Радою Миру діячам науки, культури та мистецтва за найкращі твори літератури та мистецтва, наукові роботи та кінофільми, що сприяють укріпленню миру між народами.