Жінка, яка все життя боролася за право бути художницею й за визнання на батьківщині, – Катерина Білокур

    Коли три картини Катерини Білокур «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле», включені до складу експозиції радянського мистецтва, були представлені на Міжнародній виставці в Парижі (1954 р.), вони потрапили на очі видатному художникові-новатору Пабло Пікассо. Зачарований яскравими барвами й вишуканістю ліній пейзажистки-аматорки, Пікассо буцімто вигукнув: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ». І порівняв творчість української мисткині із сучасною йому зіркою наївного мистецтва Серафіною Луї. Зважаючи на те, як ревниво, критично й подекуди заздрісно Пікассо ставився до робіт конкурентів, ця історія здається дещо сумнівною. Однак і схожою на правду водночас, адже талант Катерини Білокур, від дня народження якої 7 грудня виповнилося 125 років, просто не може не вражати.

    Пишні квіти, насичені барви, стиль, подібний до голландських майстрів, цілком здатний був зачарувати європейських поціновувачів мистецтва. Але трагедія Катерини Василівни Білокур полягає в тому, що вдома її не цінували. Буквально на всіх рівнях: ні в родині, ні в селі Богданівка Яготинського району, де вона прожила все своє життя, ні на загальнодержавному рівні. Своєю спраглістю до малювання, творчою пристрастю й власним поглядом на світ ця видатна жінка доводила земляків до сказу. Простій українській селянці не годилося мати освіту, фах, займатися живописом і навіть мати паспорт.

    Коли дівчинка самотужки навчилася читати в 6-7 років за братовою абеткою, її заможні батьки вирішили, що того їй буде цілком достатньо. Віддати маленьку Катерину до школи – означало витратитися на її взуття, одяг і книги. Сім’я забажала зекономити, вважаючи, що майбутнє добропорядної сільської дівчини має вичерпуватися вигідним заміжжям й виснажливою фізичною працею по господарству. Цим вони, по суті, зламали можливу кар’єру талановитої доньки: згодом, попри очевидний хист до малювання, Катерину Білокур не взяли ні до Миргородського технікуму художньої кераміки, ні до Київського театрального технікуму, ні до будь-якого іншого училища. Не маючи довідки про базову семирічну шкільну освіту, за правилами дівчина не могла бути допущеною до вищих навчальних закладів.

    Тиск на Катерину не обмежувався нехтуванням її освітою. Дівчинка звикла малювати потайки, викрадаючи в матері шматочки полотна й відкладаючи вуглинки. Навіть пізніше, уже в дорослому віці, вона сама собі робила пензлі з вишневих гілочок і бляхи від консервних банок, у якості ворсу використовуючи шерстини з котячого хвоста й коров’ячу вовну. Ці пензлі були настільки тонкими, що скидалися на голки. Власне, й картини художниці згодом порівнювали з вишивкою, настільки схожим був метод роботи авторки й візуальний стиль двох таких різних мистецтв. Саме полотно Катерина закріплювала шпагатом на чомусь схожому на п’яльця, замість того, щоб виготовляти підрамник для кожної окремої роботи.

«Квіти з горіхами» (1948)

    Знайдені перші малюнки доньки роздратований батько неодноразово викидав у піч. Катерині забороняли писати картини, підкреслюючи, що вона такими заняттями соромить родину. Потенційні наречені, навіть найбільш наполегливі, також не розуміли прагнень дівчини до мистецтва, на її прямі питання відповідаючи, що малювати їй у шлюбі не дадуть. Реалізувати себе, крім таємних малюнків, дівчина могла хіба що як декоратор для аматорського театрального гуртка сусіда Микити Тонконога. Піку протистояння із сім’єю сягнуло восени 1934 р., коли художниця спробувала втопитися в річці Чумгак. Катерину батьки витягли, відтак прокляли, але таки дозволили малювати.

     Ймовірно, художній геній Катерини Білокур так і лишився б непоміченим, але її впертість і щира віра у своє призначення вчасно допомогли. Почувши навесні 1940 р. по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні української оперної зірки Оксани Петрусенко, Катерина написала на шматку полотна кетяг калини й відправила своє творіння до столиці листом, написавши на конверті: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». Співачка була зворушена яскравим і реалістичним малюнком і показала послання знайомим митцям. Більше того, Петрусенко звернулася до Центру народної творчості, звідки до Полтави (Яготинський район, до якого входило село Богданівка, належало тоді до Полтавської області) надійшло розпорядження знайти авторку малюнка. Так Катерину Білокур помітили, до села приїхав знаний майстер художнього різьблення по дереву Володимир Хитько, який очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показав у Полтаві художнику Матвієві Донцову. Невдовзі в Полтавському будинку народної творчості представили персональну виставку мисткині, що включала лише 11 картин.

    Успіх був миттєвий та оглушливий. Художницю преміювали поїздкою до Москви в супроводі того ж Володимира Хитька (самотою Катерина мандрувати не могла, бо, як селянка, не мала паспорта). Так Катерина відвідала найбільші й найбагатші художні музеї СРСР. А потім... повернулася до Богданівки. Щоправда, про геніальну аматорку не забували. У 1944 р. чимало її робіт закупив для Державного музею українського народного декоративного мистецтва тогочасний його директор Василь Нагай. За п’ять років Білокур прийняли до Спілки художників України. Ще за два роки вона одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а згодом – Народного художника України. Катерина зазнайомилася з багатьма діячами культури СРСР, переписувалася з поетом Павлом Тичиною, мистецтвознавцем Стефаном Таранушенком, уже згаданим Василем Нагаєм, художниками Оленою Кульчицькою, Матвієм Донцовим, Еммою Гурович та ін. У Богданівці в самої Білокур уже з’явилися учениці: Ольга Бінчук, Тамара Ганжа, Ганна Самарська. Кажуть, великі поціновувачі квіткового живопису японці навіть хотіли спонсорувати створення школи Білокур у її селі або хоча б районному центрі. Однак ці плани лишилися нездійсненими.

«Квіти за тином» (1935)

    Власне, матеріально підтримувати геніальну мисткиню й по-справжньому оцінити її талант владники не квапилися. Після невдалої спроби самогубства в Катерини сильно боліли ноги й розладналося здоров’я. Вона жила в злиднях, із хворою матір’ю на руках. У старшому віці їй довелося ділити хату з братовою родиною, яка налічувала п’ятьох дітей. Бідність і несприятливі умови побуту породжували численні сварки. Так і прожила Білокур у Богданівці до самої смерті, коли вчасно не розпізнала ознаки серйозної хвороби шлунку: коли у 1961 р. їй зробили операцію, хірургічне втручання було вже запізнілим, і художниця померла.

    Попри очевидний брак освіти, Катерина Білокур не хотіла асоціювати себе з примітивістами, представниками «наївного мистецтва» й народними аматорами. Усе життя вона вчилася живопису методом спроб і помилок. Перші роботи вона писала просто на полотні, не ґрунтуючи його перед нанесенням фарб, тому картини із часом поблякли. У юності власноруч вона виготовляла не лише пензлі, а й всі інші необхідні інструменти. Зокрема, фарби – з калини, бузини, цибулі. Лише із часом художниця почала використовувати олійні фарби, у якості розріджувача вдаючись до лляної олії. Улюбленими барвами в неї були ультрамарин і синій кобальт. Улюбленими «моделями» – квіти, які вона ніколи не зривала. Писати природу Катерина обирала виключно на пленері. Часом по необхідну натуру – скажімо, особливо пишні півонії або колоритні жоржини – вона вирушала в сусіднє село, де працювала над однією картиною по кілька днів.

    Сьогодні найбільшу колекцію робіт Катерини Білокур можна побачити в Національному музеї декоративного мистецтва України. З 1977 р. у хаті Білокурів в селі Богданівка працює Музей-садиба Катерини Білокур. Частина робіт була втрачена після експонування за кордоном: ймовірно, розійшлася по приватних колекціях європейських багатіїв або була розтягнута недоброчесними радянськими чиновниками.

    Чимало цікавих фактів про біографію й творчість видатної української мисткині можна почерпнути з відповідного випуску документального серіалу «Гра долі» або з тематичної програми Ірини Фаріон «Ген українців».

«Мальви й троянди» (1954)