Орфей ХХ століття, улюбленець українських поетів Райнер Марія Рільке

    Райнер Марія Рільке – австрійський поет-символіст, один із найвпливовіших поетів-модерністів XX століття. Відомий своєю експресивною поезією та значним внеском у німецькомовну літературу. Минулого грудня виповнилося 150 років від дня народження цієї видатної особистості.

    При народженні майбутню літературну зірку назвали складним і претензійним іменем: Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія Рільке. Хлопчик з’явився на світ 4 грудня 1875 року в Празі (тоді – головне місто Богемії в складі Австро-Угорської імперії). Його батько був дрібним службовцем, що походив із роду дрібних сільських власників у Південно-Західній Чехії, а мати – із сім’ї празьких бюргерів. Дитинство і юність поета були затьмарені перебуванням в австрійській військовій школі (1886 – 1891), про яку він все життя згадував зі страхом і відразою. Як свідчить його колега за пером Ромен Роллан, Рільке скаржився, що «деякі риси його характеру вже не розкриються ніколи, настільки нещадно він був придушений жорстокими переживаннями дитинства».

    Утім, з роками юнак наважився обрати ближчий до своєї вразливої душі фах і піти за мрією. У 1895 році він вступив на філологічний факультет Празького університету, потім слухав лекції з філології і мистецтвознавства у Мюнхені й Берліні. Як нерідко трапляється з митцями колоніальної епохи, стосунки Рільке з імперською австрійською літературою були болісні й заплутані. Поет формально вважався австрійським підданим, але не вважав себе австрійцем, більше того – завжди найрішучіше відхрещувався від усього, що пов’язувало його з Австрійською імперією. Проте в його творчості немало від того, що становить специфіку тодішньої австрійської літератури й культури загалом. Рільке був пов’язаний з тим відгалуженням німецькомовної літератури, що розвивалося серед німецького населення Праги та інших чеських міст, але глибинне коріння його творчості – у німецькій класичній літературі, яка й послужила за основу й вихідний пункт його поетичної еволюції. Разом з тим він відзначався широкими інтернаціональними інтересами й здатністю активно засвоювати та синтезувати набутки інших європейських літератур та культур, романських і слов’янських. Творчість Рільке в неабиякій мірі була свідомою й цілеспрямованою спробою синтезування європейської культури в її трьох основних складниках – германському, романському й слов’янському.

    Писати вірші Рільке почав рано, вже 1894 року виходить перша збірка дев’ятнадцятирічного юнака «Життя і пісні». У 1896 році він видає три випуски безплатного збірника «Подорожник. Пісні, даровані народові», де вміщує здебільшого власні вірші. Мета цього видання була передусім просвітительська. Водночас, ці видання були далекі від бунтарських, а тим більше революційних ідей. Наприкінці XIX століття одна за одною з’явля­ються невеличкі поетичні збірки Рільке: «Дарунок ларам» (1896), «Вінчаний снами» (1896), «Святвечір» (1898) і «Мені на свято» (1900), у яких відбивається становлення поета. «Дарунок ларам», як видно вже з її заголовка, це творча данина поета Празі й Чехії, землі, що на ній він народився. Йдеться в збірці про минуле Чехії та повсякденне життя сучасної Праги, про чарівну природу краю та не менш чарівну народну пісню. Усі теми цього видання розкривають самобутню духовну сутність чеського народу, неповторну мелодію його душі.

    Ранній Рільке – переважно неоромантик. У його перших збірках повторюються основні мотиви романтичної поезії першої половини XIX століття, мотиви самотності, природи й кохання, рефреном звучить й інтерпретація цих мотивів: у ліриці поета природа й кохання постають як прихисток для душі, що не терпить вульгарності й нечулості банальної навколишньої дійсності.

    Становлення Рільке-поета завершується на рубежі XX століття; творчу зрілість засвідчують дві знамениті збірки – «Книга годин» (три цикли, 1901 – 1905) і «Книга картин» (1902). Як зазначають численні дослідники, знаменну роль для появи цих книжок відіграла мандрівка письменника в тогочасну Російську імперію в 1899 і 1900-х роках.

    На початку червня 1900 року Рільке прибуває до Києва, де проводить близько двох тижнів. Загальновідомо, якими глибокими й плідними виявилися для митця київські враження. З раннього дитинства лишаючись релігійною людиною, поет сприймав світ через відповідну призму й називав столицю України містом, «близьким до Бога». Після Києва розпочалося його майже двомісячне паломництво по Україні й Волзі – знайомство з народною, «глибинною Руссю», її «езотеричним» світовідчуванням, яке вабило поета обіцянкою подолати «механічність життя» і відчуженість людини. Але ця сторінка біографії Рільке мало опрацьована. У працях німецьких дослідників вона цілковито абсорбується темою «Рільке й росія». Україна для європейців тривалий час лишалася «землею невідомою» або провінцією південної росії. Щонайбільше – краєм романтичним, колоритним, своєрідним.

    Рільке захоплено читав класиків російської літератури й перекладав їх німецькою мовою. Привабила Рільке й постать Шевченка. Поет ознайомився з творами Кобзаря в російських перекладах, а під час мандрів по Україні відвідав його могилу в Каневі. У цілому ж, це був другий – після Чехії – важливий крок у пізнанні Рільке слов’янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей, що мало велике значення для його подальшої творчої еволюції.

    Безперечно, у сприйманні німецьким поетом росії й України було немало суб’єктивного, а то й хибного. Наприклад, ідеалізація світу патріархальних селян, у чиєму смиренні й покірливості він угледів лише наслідок духовної органічності й самодостатності. Цей оманний образ гармонійного світу він виплекав й омріяв усупереч дійсності, тим часом як російська імперія залишалась країною пригноблених і пригноблювачів...

    У 1902 році Рільке оселяється в Парижі, де певний час працює в майстерні відомого французького скульптора Родена. Творячи поряд із митцем, Рільке навчився сприймати світ через речі: вони були для нього не власністю, не утилітарними цінностями, у його поетичній філософії речі – згустки «живого космосу», які живуть одним буттям із людиною, виступаючи ніби її продовженням, матеріалізованим вираженням її сутності. Сучасна ж цивілізація, вважав Рільке, перетворила світ речей у власність, предмет торгівлі й наживи, встановила «тиранію над речами», а це призводить до того, що людина сама зречевлюється, вона не відчуває себе більше частинкою «живого космосу», приречена на трагічний розлад зі світом. Так виникають його поезії-речі («Фламінго», «Пантера»). У своїй творчості Рільке пройшов шлях від християнства до орфізму – людство має очиститися від гріхів та скверни, пробудитися й за допомогою поета-співця знайти вихід із темряви до світла. Ці філософсько-поетичні тенденції особливо відчутні в «Дуїнянських елегіях» та «Сонетах до Орфея». Ще за життя Райнера Марію Рільке називали Орфеєм ХХ століття.

    Завершене формулювання свого нового, «антиромантичного» розуміння природи й завдань поезії він дав дещо пізніше в романі «Нотатки Мальте Лаурідса Брігге» (1910): «Вірші – зовсім не почуття, як думають люди... вони – досвід. Щоб написати хоч рядок віршів, треба побачити дуже багато міст, людей і речей, треба знати тварин, відчувати, як літають птахи, чути порух дрібних квітів, що розкриваються на світанку».

    Напередодні й під час Першої світової війни Рільке переживає тривалу кризу, яка лише іноді переривалася спалахами творчої активності. Він багато, майже безперервно, мандрує – по Іспанії, Північній Африці, країнах Центральної Європи тощо, ніде надовго не затримуючись, хіба що за винятком замку Дуїно на Адріатиці, де 1912 року був розпочатий знаменитий цикл «Дуїнянських елегій». Дуже болісно сприймає Рільке Першу світову війну: сходить нанівець його творчість, жорстоким випробуванням піддається його гуманістична віра.

    У 1919 році Рільке переїжджає до Швейцарії, яка стає для нього другою «поетичною вітчизною». У пізній поезії Рільке ще більше загострюється сприймання сучасності як світу зречевленості й дегуманізації, світу, що остаточно втрачає свій дійсний, «людський зміст»; виразнішим стає і прагнення чинити опір зазначеним процесам за допомогою єдиного засобу, яким він володів, – поетичного слова. Характерні мотиви пізнього Рільке найповніше вираження знайшли в його «Дуїнянських елегіях» і «Сонетах до Орфея», філософсько-ліричних циклах, що вийшли водночас, у 1922 році. Однак трагізм «Дуїнянських елегій» не переходить у відчай, поет зберігає віру в можливість відродження повноцінного й органічного буття.

    Помер Райнер Рільке 29 грудня 1926 року в санаторії Валь-Монт поблизу Монтре від лейкемії. Похований у Рароні (Швейцарія).

    Райнер Марія Рільке, беззаперечно, мав великий вплив на творчість українських поетів. Як приклад можна згадати «Прагу» Євгена Маланюка. Помітний його вплив також у таких українських поетів, як Юрій Клен, Леонід Мосендз, Богдан Кравців і, передовсім, Богдан-Ігор Антонич. Багато українських поетів перекладало поезії Рільке. Переклади його лірики українською мовою можна знайти в Богдана-Ігоря Антонича, Святослава Гординського, Михайла Йогансена, Юрія Клена, Богдана Кравціва, Юрія Липи, Остапа Луцького, Леоніда Мосендза, Михайла Ореста, Леоніда Первомайського, Михайла Рудницького, Василя Стуса.

    Для останнього Рільке був одним із трьох найважливіших поетів. «Рільке працює там, де найбільше виявляється життєтворче, там, де це життєтворче вирує на якомусь генетичному, до зникомого дрібному мікробіологічному поверсі. Хоч це поверх не мікробіології, а генетики духу (здається, показово й те, що, прагнучи назвати це, вживаєш «фізіологічні» терміни, бо термінології «фізіології» духу не існує, замість неї користуємося паралелями, натяками, аби назвати невимовлене. Бо воно таке мале й зникоме, що найменше слово дужче за нього і може вбити» (Василь Стус. Лист до дружини від 10.11.1975 р.).