«Український Голсуорсі», автор, який першим заговорив у художніх творах про Голодомор, – Улас Самчук

    Багата на події доля, насичена професійна діяльність, мандри по світах і невідступна пам’ять про рідні краї, – таким видається життя українського письменника, публіциста, редактора й політичного діяча Уласа Олексійовича Самчука. Його творчу спадщину тільки починають уповні досліджувати й читати на батьківщині. 20 лютого виповнилося 120 років від дня його народження.

    Найбільш значущою та літературно довершеною працею Уласа Самчука дослідники вважають трилогію «Волинь». Епічне полотно про події першої декади ХХ століття в житті волинських селян здобуло для свого творця світову славу. Дослідник творчості автора Степан Пінчук стверджує, що в 30-х роках ішлося навіть про висунення твору на здобуття Нобелівської премії, та не склалося... Українські читачі також можуть знати письменника завдяки сумній символічній повісті «Марія» про одну з найстрашніших сторінок нашої історії – Голодомор 1932 – 1933 років. Свій шлях Улас Самчук закінчив у Канаді, де майже до останнього продовжував свою журналістську й літературну діяльність. Але перед тим встиг попрацювати в багатьох містах Європи й неабияк відзначитися в сучасному йому літературному й політичному процесі.

    Життя майбутнього майстра слова розпочалося на Рівненщині, у с. Дермань, звідки походить також український поет і перекладач Борис Тен. Цікаво, що жоден вищий навчальний заклад Улас Олексійович так і не закінчив, хоч і докладав до своєї освіти чимало зусиль. До слова, за життя, крім рідної української, він встигнув опанувати німецьку, польську, чеську, російську й французьку мови. Базову освіту він здобув у чотирикласній вищопочатковій школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії. Далі було навчання в Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка, однак завершити його не вдалося: Самчука призвали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). Військовим, ще й на службі в польської влади, Улас Самчук себе не бачив, тож у 1927 р. дезертирував і перебрався до веймарської Німеччини – розвозив по копальнях і гутах залізо. Власне, відтоді й починаються його численні переїзди, що тривали аж до старості.

    У різні роки він жив у Бреславі (нині – Вроцлав), де за протекцією товариша Германа Блюме був вільним слухачем в університеті; у Празі (Чехословаччина), де також трохи навчався в Українському вільному університеті; у німецьких таборах для переміщених осіб (ДіПі) після Другої світової війни; у Канаді. На недовгий час повертався й на українську землю: з 1941 р. по 1943 р. був редактором газети «Волинь», співпрацюючи з Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Олександром Петлюрою (брат Симона Петлюри). Там же встиг посидіти в Рівненській в’язниці – німецька окупаційна влада навіть засудила його до розстрілу за шкідливу журналістську діяльність, однак клопотаннями друзів Уласові вдалося звільнитися.

    Кочуючи між містами й країнами, Самчук встигав провадити активну громадську й політичну діяльність. Так, у Празі він очолював секцію митців, письменників і журналістів при культурній референтурі Проводу українських націоналістів, започаткованій Євгеном Коновальцем. У Німеччині був одним із засновників і головою літературної організації МУР (Мистецький український рух). Після переїзду до Канади започаткував Організацію українських письменників «Слово» (1954).

    Увесь цей час Улас Самчук активно творив. Його психологічна повість «Марія» стала першим художнім твором про злочин Голодомору, вийшовши з авторським приписом: «Присвячую матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 – 1933». Друга частина сімейної саги «Ост» під назвою «Темнота» стала першим у світовій літературі романом про радянську систему ГУЛАГу. До слова сама майстерність автора у створенні двох епічних і глибоких родинних саг «Волинь» та «Ост» дала підставу деяким читачам називати Самчука «Українським Голсуорсі». Він описав долі кількох українських сімей на фоні випробувань ХХ ст., як на рідній йому Рівненщині, так і в еміграції.

    Про Волинь, крім уже згаданої однойменної трилогії, розповідають твори «Кулак» (улюблений в Олени Теліги), «Юність Василя Шеремети», «Чого не гоїть огонь», «Саботаж УВО» (висвітлює також події на Галичині). Працюючи журналістом, Улас Самчук був учасником постання й кінця Карпатської України в 1938 – 1939 роках. Ці спостереження й спогади лягли в основу художніх творів «Гори говорять», «Сонце з Заходу» й публіцистичної книги «Репортажі з Карпатської України». Про Наддніпрянщину письменник розказує у творі «Марія» й перших двох частинах трилогії «Ост». Про українських емігрантів у Чехії та Німеччині в міжвоєнний період – у книгах «На краю часу» й знову-таки «Саботажі УВО». Про долі героїв «Осту» в Північній Америці в післявоєнний період повідала третя частина трилогії – «На твердій землі». В оповіданнях Самчук висвітлює різні події ХХ ст. й участь у них українців із різних регіонів. А ще є чудові мемуарні твори автора – «На коні білому», «На коні вороному», «П’ять по дванадцятій: записки на бігу», «Планета Ді-Пі». Письменник також написав низку драматичних творів, численні публіцистичні статті, репортажі, тобто він описав майже всю Україну ХХ століття. Більш детально про його творчість запрошуємо почитати на порталі «Читомо» в ґрунтовній статті Петра Кралюка й Наталії Кушнірчук.

    Своє життя Улас Самчук закінчив у страшній фінансовій скруті, майже сліпий, у 1987 р. – лише 4 роки не вистачило, аби побачити омріяну незалежну Україну... Поховали митця в Торонто (Канада). І відтоді з перемінним успіхом намагаються популяризувати його творчий спадок на батьківщині. Ще у 2012 р., за ініціативою антиукраїнського уряду, «Марія» й інші роботи автора були вилучені зі шкільного курсу української літератури, залишили їх лише як рекомендацію для позакласного читання. Робота з повернення книг митця до шкільного читання ведеться й досі.