Загадковий літописець козацьких часів Самійло Величко

    Навіть шанувальники сивої давнини й любителі історичної літератури небагато можуть розповісти про одного дуже цікавого цьогорічного ювіляра – 11 лютого виповнилося 355 років від дня народження козацько-старшинського літописця Самійла Васильовича Величка. А шкода, що в сучасному культурному просторі він не є «розкрученою» фігурою, адже Самійло Величко – автор «Літопису» (відомий також просто як Літопис Самійла Величка), про який письменник Валерій Шевчук казав, що це «наймонументальніший твір у давній українській історіографії, і твір, можна сказати, найзагадковіший».

    Жанр літопису визначають водночас як історичний та белетристичний, науковий і витвір «красного письменства». Для його написання Самійло Величко користувався народними переказами, іншими козацькими літописами, творами іноземних істориків, архівними документами, листами, реєстрами. Та й самому йому було про що оповісти, бо ж цей талановитий, надзвичайно ерудований літописець тривалий час працював писарем славнозвісного Василя Кочубея й мав доступ до найелітарніших кіл тогочасного суспільства, користувався довірою можновладців. Походив він із шанованого роду: батько Самійла Василь Величко належав до першої сотні Полтавського полку й мав велику книгозбірню. Перед тим, як стати до роботи у Кочубея й, згодом, у Генеральної військової канцелярії, наш герой побував студентом престижної Києво-Могилянської академії, де студіював латину, німецьку й польську мови.

    За деякою інформацією, Василь Кочубей використовував Величка для особливих доручень, включаючи його у найпотрібніші й найсекретніші військові справи, навіть ті, що йшли до царя, і зашифровані – до господарів Волоського й Мунтянського. Через Величка проходила й та кореспонденція, про яку не знав навіть Іван Мазепа. У такому статусі Величко прослужив 15 років. Падіння виявилося дуже болісним: наприкінці 1708 р. Самійло був ув’язнений як людина, близька до Мазепи. В ув’язненні він провів 7 років.

    Свою монументальну роботу Самійло Величко продовжував до останніх років, навіть переживши вигнання й осліпнувши. Під кінець життя він оселився в Диканьці, відтак – у с. Жуки, де народився. Після літопису він ще надиктовував писарям переклад «Космографії», ґрунтовної праці видатного німецького вченого, францисканського монаха Себастьяна Мюнстера. Сам він писати вже не міг через втрату зору.

    Якщо вас зацікавила ця постать, пропонуємо ознайомитися з текстом літопису тут. Матеріал доповнює коментар Валерія Шевчука про саму працю та її визначного автора.