Скандальний мислитель, один із найяскравіших представників епохи Просвітництва Вольтер

    Чи не кожен ще з часів старшої школи знає, хто такий Вольтер. Філософ, один із найяскравіших представників епохи Просвітництва, письменник, передвісник Великої французької революції – словом, видатна людина свого часу, сьогодні нам не дуже близька й не зовсім зрозуміла. Однак вплив його на європейську культуру важко переоцінити, а масштаб особистості – осягнути. Майстер сарказму й невиправний скандаліст. Друг «великих світу цього», що спромігся пересваритися з рекордною кількістю монархів Європи й усією католицькою церквою. Авантюрист за складом характеру й майстер... фінансових махінацій. Руйнівник інтелектуальних підвалин тогочасної цивілізації й, водночас, суперечливий мислитель, який не раз змінював погляди на кардинально протилежні. Його літературна, наукова, публіцистична, епістолярна спадщина налічує від 50 до 90 томів і продовжує активно досліджуватися. 21 листопада минуло 330 років від дня народження Вольтера – чудовий привід дізнатися про цю унікальну постать більше.

    Волелюбність і скандальний норов Франсуа Марі Аруе (а саме таким було справжнє ім’я Вольтера) почав виявляти ще в юності. Йому непросто було змиритися з консервативним характером батька, його родом занять – нотаріальна практика й збір податків – й очевидною належністю до буржуазії. Навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого й спроби студіювати, на догоду батькові, юриспруденцію настільки не подобалися Франсуа, що він самовільно покинув коледж і почав писати вірші. Йому навіть вдалося знайти багатих товаришів-аристократів, при маєтках яких він виголошував свої поезії й демонстрував гострий язик, отримуючи за це фінансове заохочення й ситну вечерю.

    Набагато пізніше, у віці 50 років, він почав видавати себе за позашлюбного сина якогось шевальє де Рошбрюна, збанкрутілого мушкетера. Недруги також пліткували, що й псевдонім мсьє Аруе обрав лише для того, щоб приховати буржуазне походження. До речі, чому він став називатися саме Вольтером, і досі не ясно. За однією версією, це анаграма до французьких слів «Arouet le jeune» (Аруе-молодший). За іншою – результат зміни місцями складів у назві рідного міста Ерво (Airvault → vault-air → Voltaire). Ще за однією – обігране дитяче прізвисько «le petit volontaire» (маленький доброволець).

    Утім, кар’єра молодого світського поета-нахлібника довго не тривала: за сатиричні віршики про регента Франції герцога Орлеанського Вольтера на рік відправили в Бастилію. Правда, тюремне ув’язнення не загасило в парубкові любові до літератури й жорсткуватого почуття гумору. Ще у в’язниці він написав свою першу п’єсу «Едіп», яка здобула авторові-початківцю гучну славу. Створеною невдовзі після цього поемою «Ліга, або Генріх Великий» наш герой продовжив набувати читачів.

    За переказами, ще в юності відразу двоє астрологів передрекли Вольтерові смерть до 33 років. І дійсно, у 1726 році письменник був як ніколи близький до здійснення лихого передбачення. Він посварився з французьким генералом де Роганом, чи то демонструючи усно й письмово гострослів’я на його адресу, чи, навпаки, відбиваючись від насмішок Рогана щодо свого буржуазного походження. Хай там як, а шевальє підіслав лакеїв, які сильно відлупцювали Вольтера. Останній поквапився викликати Рогана на дуель і навіть підготував для цього пістолети. Однак шевальє стрілятися не захотів і, вдавшись до інтриг, запроторив опонента до Бастилії повторно. Відтак письменника й узагалі вигнали з Франції.

    Ображений, але не зломлений, Вольтер поїхав шукати щастя до Великобританії. За три роки мандрів англійськими землями, він близько ознайомився з творчістю Шекспіра, працями Ньютона й Локка, а ще вподобав місцевий державний устрій. Тож повернувшись до Парижа, спробував усіляко пропагувати конституційну монархію як альтернативу французькому абсолютизму. Свої непопулярні у французьких королів погляди він виклав у «Листах про англійську націю». Це творіння паризький парламент засудив до спалення, сам же Вольтер вкотре мусив терміново міняти місце проживання.

    Цікаво, що для Вольтера було звичним змінювати погляди або висловлювати суперечливі чи й просто протилежні думки. Хоч він із часом і почав зневажати абсолютизм, філософ не був противником монархії й, тим більше, сучасного йому класового розподілу. Чоловік, якого вважали передвісником Великої французької революції з її свободою, рівністю й братерством, вважав, що простолюду варто лишатися на своєму місці й, більше того, їх не треба... освічувати. Висміюючи церкву й час від часу скочуючись до відвертого атеїзму, він, при цьому, вважав, що «бог потрібен», щоб тримати в покорі «темну масу». У своїх драматургічних творах він сахався з однієї крайності в іншу: то писав пафосні трагедії про дворянство («Едіп», «Брут», «Цезар»), не пускаючи на сцену плебеїв й відмовляючись говорити про їхні почуття, то давав слово виключно буржуазії, не цураючись сльозливих сюжетів і побутових драм («Наніна, «Право сеньйора» та ін.).

    Також Вольтер демонстрував неприховану антипатію до євреїв. А коли брався за правозахисну діяльність (добиваючись, наприклад, посмертного виправдання протестанта Жана Каласа, страченого за звинуваченням у вбивстві сина), робив це, аби виявити власну ненависть до церкви, а не щоб відновити справедливість. Та все це не означає, що він зовсім не підтримував дружніх контактів із клерикалами. Так, однією з пристрастей Вольтера були шахи. Упродовж 17 років в одному з його маєтків, про які розповімо нижче, проживав єзуїт отець Адам. Він був незмінним компаньйоном-противником філософа з гри в шахи. У швейцарського художника Жана Юбера, який часто зображував Вольтера, є навіть окремий портрет, присвячений такій шаховій партії.

    Водночас, Вольтер висловлював слушні думки про... Україну. У своїй праці «Історія Карла XII» він присвятив окремий розділ гетьману Іванові Мазепі. Пояснюючи передумови переходу гетьмана на бік шведів, Вольтер писав: «Україна завжди прагнула до волі, але оточена Московією, країнами підвладними великому Султану і Польщею, вона вимушена була шукати собі протектора в одній із цих трьох держав. Вона спочатку потрапила під протекцію Польщі, яка поводила себе з нею зовсім як з поневоленою країною. Тоді вона звернулася до Московита, який обернув її в таке рабство, на яке тільки був спроможний. Спочатку Українці мали право обирати поміж себе Князя під ім’ям Генерала, але дуже скоро вони були позбавлені цього права, і їх Генерал почав призначатися Московським двором».

    Та повернімося до біографії Вольтера зі щойно затаврованими парламентом «Листами про англійську націю». Щоб не мозолити очі можновладцям, наш герой подався до коханки маркізи дю Шатле, відомої на той час інтелектуалки, любительки математики, фізики та біблеїстики. У її маєтку Сіре-сюр-Блаз у Шампані Вольтер прожив наступні 15 років. За цей час письменник і філософ продемонстрував значну продуктивність. Він написав цикл філософських повістей, знамениті трагедії «Заїра», «Фанатизм, або Пророк Магомет», сатиричну поему «Орлеанська діва» та ін. Його різнобічність і висока швидкість роботи так вразили прусського короля Фрідріха ІІ, що той був переконаний: у Сіре працює ціла академія, а не один чоловік!

    Захоплення монарха, хай і сусідньої країни, дуже придалося Вольтерові вже незабаром. Після смерті маркізи філософ спробував повернутися в Париж і зробити кар’єру придворного поета й історіографа. Однак антипатія до нього фаворитки маркізи де Помпадур, та й самого короля, змусила Вольтера знову тікати за кордон. Цього разу – до того самого Фрідріха ІІ. Кумедно, але в Потсдамі він надовго не затримався. Вольтер був схильний до фінансових афер, його спекуляції й відверте шахрайство розгнівали Фрідріха ІІ, і той, зрештою, вигнав колишнього улюбленця зі своєї країни.

    Уже немолодий філософ мусив знову шукати дах над головою. У Париж йому було заборонено в’їжджати, тож у 1753 р. він оселився в республіці Женеві, придбавши на території Швейцарії кілька маєтків. Там він і жив до глибокої старості, незмінно збільшуючи свої статки. Йому постійно надходили фінансові подарунки від покровителів, гонорари за вже видані й нові твори, відсотки від фінансових операцій. Біля свого маєтку Ферней Вольтер заснував ще годинникову й ткацьку майстерні з найманими працівниками. Із часом він став місцевим «патріархом», лишаючись найбагатшим і найвпливовішим паном у женевській республіці.

    Тоді ж він написав дві свої найвідоміші повісті, які й досі активно читають: «Кандид, або Оптимізм» і «Простодушний». Також у цей період Вольтер став активно співпрацювати з двома іншими відомими філософами-просвітниками Дідро й Д’Аламбером над укладенням епохальної «Енциклопедії, або Тлумачного словника науки, мистецтва й ремесел». Для цієї праці Вольтер писав статті з філософії, історії й літератури.

    Наприкінці життя Вольтер спробував повернутися в Париж, уже увінчаний лаврами визнаного мислителя й багатія. Він придбав собі садибу на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл», вступив у масонську ложу Дев’яти Сестер, був призначений директором Французької академії. Однак щаслива старість на батьківщині тривала вже недовго: у 1778 році, лише за кілька місяців після повернення в Париж, Вольтера вбила тяжка хвороба. За легендою, напередодні його племінник абат Міньо відправив до нього священників, щоб примирити мислителя із церквою й дати йому можливість сповідатися. На пропозицію священнослужителів «зректися Сатани і прийти до Господа» Вольтер буцімто відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було: «Заради Бога, дайте мені померти спокійно».