Автор суто українського жанру усмішок, власник гострого пера й рішучого характеру Остап Вишня

    Замість різкого фейлетону – м’які й добрі усмішки, замість гострого скальпеля – не менш гостре перо, замість справжнього імені – колоритний, «смачний» псевдонім... У цьому весь Павло Губенко, якого вже кілька поколінь українських читачів знають під іменем Остапа Вишні. Людина з народним і, водночас, тонким гумором, з добрим серцем і твердим характером. Навіть на фоні своєї буремної епохи він пережив більше, ніж чимало сучасників, його ж твори перейшли у вічність. 13 листопада виповнилося 135 років від дня народження цього улюбленого українцями письменника, класика сатиричної прози.

    Павло Губенко міг би бути майстерним лікарем, адже з деяких причин змушений був навчатися в Київській військово-фельдшерській школі замість омріяної вчительської гімназії. Власне, він і працював за спеціальністю якийсь час – хірургом у київській лікарні Південно-Західної залізниці. У лавах армії УНР навіть дослужився до посади начальника медично-санітарного управління міністерства шляхів УНР. Однак література приваблювала його значно більше за лікарську практику. Нам на щастя, адже завдяки такому його рішенню, ми тепер можемо насолоджуватися веселими й злегка дошкульними, але незмінно добрими, історіями про сучасних письменникові українців. І назва ж у цих гуморесок яка чудова! Вигадана самим автором: «Хоч «фейлетон» уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово «усмішка» нашіше від «фейлетону».

    Свій колоритний псевдонім майстер пера частково запозичив... із творчості Гоголя. Він дуже любив книги цього автора, особливо «Тараса Бульбу». Ім’я одного із синів головного героя він і використав для псевдоніму. Прізвище ж виросло з трепетного ставлення до вишень: крім смаку власне ягід, Павло Губенко вшанував у такий спосіб вишневі сади, які щедро росли на його рідній Сумщині (тоді – на території Полтавської губернії). Уперше він так підписався під фейлетоном «Чудака, їй-богу!», опублікованим у 1921 р. в харківській газеті «Селянська правда». Хоча друкуватися почав за два роки перед цим у Кам’янці-Подільському.

    Народна читацька любов виникла до письменника негайно й сягнула величезних масштабів. У світ одна за одною вийшли збірки усмішок «Діли небесні», «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)», «Вишневі усмішки кримські». Як кажуть зараз (дещо перебільшуючи), хто не знав української мови, вивчив її, аби тільки прочитати Остапа Вишню. Так це було чи ні, сказати складно, однак цікавий факт: загальний наклад випущених збірок складав понад 2 мільйони, і це в країні, де майже половина населення була неписьменною! Люди буквально збиралися натовпами в оселях тих, хто вмів читати, й із насолодою слухали гостре й правдиве слівце популярного письменника. Мабуть, і сміялися від душі.

    Утім, біографія Остапа Вишні аж ніяк не була смішною... Він пройшов більшовицький полон, у який потрапив під час служби в УНР. А потім в’язниці НКВС і сталінський концтабір. Таким випробуванням Вишня зобов’язаний не в останню чергу бридкій кляузницькій статті письменника Олексія Полторацького, про якого зараз ніхто не пам’ятає. А ще звинуваченню в підготовці замаху на другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева (один з організаторів Голодомору й масового нищення українських церков, сам був розстріляний як «контрреволюціонер» у 1939-му). Перший вирок «розстріл» Остапу Вишні замінили на 10 років таборів (за деякими чутками, це сталося випадково, коли наказ про вирок загубився під час переїзду ув’язненого між таборами).

    За свідченнями сучасників, щоразу в ув’язненні Остап Вишня підтримував друзів за нещастям, а на допитах до останнього демонстрував сарказм і витримку. Він і в більш сприятливих обставинах був не з боязких. Коли у 1931 р. заарештували Максима Рильського, його близького друга й товариша за полюванням, Остап Вишня поїхав із Харкова до Києва підтримати розгублену родину Рильських. А після звільнення Максима Тадейовича з тюрми – забрав його до себе в Харків на кілька тижнів.

    Сатирик узагалі високо цінував дружбу й письменницьке братство. За деякими даними, він особисто звертався до Сталіна з проханням підтримати фінансами зведення будинку «Слово», який до початку масових арештів літераторів здавався митцям дуже хорошою ідеєю. Коли ще один близький друг Остапа Вишні Микола Хвильовий вкоротив собі віку, письменник зачинився у своїй квартирі на кілька діб, припинивши усякі контакти із зовнішнім світом. Ходили чутки, що весь цей час він тяжко ридав, не спроможний змиритися із втратою...

    Друзі теж не кидали Остапа Вишню в біді. У 1920-х звільнитися з-під арешту йому допоміг головний редактор газети «Вісті ВУЦВК» Василь Еллан-Блакитний. Та й владі тоді здалося хорошою думкою дати Остапові Вишні писати гуморески проти колишнього керівництва УНР й українських політиків в еміграції. Визволити письменника з радянських таборів у 1930-1940-х (Остап Вишня тоді був в Ухтпечтабі, у концтабірному місті Чиб’ю) було складнішим завданням. Звільнення друга довго домагався інший талановитий український митець Олександр Довженко. Зрештою, у 1943 р. Остапові Вишні дозволили повернутися до Києва й літературної праці. Чи то щоб піднімав бойовий дух українців своїми творами, чи щоб висміював діяльність УПА, чи просто щоб показати, що народний улюбленець живий, – щодо причин цього владного рішення існує кілька версій. Коли змарнілий і передчасно постарілий письменник повернувся в Україну, дружина, акторка Варвара Маслюченко, не відразу його впізнала...

    Першою усмішкою після ув’язнення стала «Зенітка». У 1945 р. вийшов «Вальдшнеп» як прихований спогад про Миколу Хвильового. До середини 1950-х письменник завершив розпочатий ще до арешту цикл «Мисливські усмішки». У 1956 р. в Остапа Вишні стався серцевий напад, який письменник уже не пережив.