Романтичний і свавільний німецький класик Фрідріх Шиллер

    Яскрава зірка німецького літературного романтизму, філософ, драматург, теоретик мистецтва. Саме Фрідріх Шиллер написав текст «Оди до радості», покладеної на музику Людвігом ван Бетховеном і затвердженої гімном Європейського Союзу. Це з його п’єси «Змова Фієско в Генуї» (а зовсім не з Шекспірового «Отелло») походить крилата фраза: «Мавр зробив свою справу, мавр може йти». Якби не Шиллерові спонукання, ймовірно, Йоганн Гете ніколи не закінчив би свого «Фауста». І, звісно, не існували б неймовірні трагедії «Розбійники», «Вільгельм Телль», «Підступність і кохання», якби сам Шиллер не наважився кинути виклик осоружній справі й взятися за перо. 10 листопада виповнюється 265 років від дня народження цього геніального митця – одного з найвидатніших письменників європейської літератури.

    Фрідріх Шиллер належав до представників «бурі й натиску» – особливого періоду в німецькій літературі другої половини XVIII ст., коли митці відходили від культу розуму, натомість возвеличуючи людські емоції та яскравий індивідуалізм. Вони не боялися ставити в центр трагедії не шляхтичів й античних героїв, а звичайних простих людей, буржуа й селян, здатних на не менш сильні пристрасті. А ще досліджували визвольні рухи минулого, ідеалізуючи історичних борців за незалежність молодих держав. Не дивно, що сформували цього письменника праці сучасників, адже одержати доступ до ширшого контексту в юнацтві майбутньому генієві було геть непросто.

    Батьком митця був небагатий військовий фельдшер, матір походила із сім’ї простих сільських пекарів. Особливої свободи вибору в людей без аристократичного титулу тоді не було: їхніми долями легко розпоряджався місцевий герцог Карл Євгеній. Сам Фрідріх, під впливом набожної протестантської родини, власного релігійного почуття й бажання читати проповіді на публіці, щиро хотів стати священником. У межах підготовки до семінарії його навіть відправили до латинської школи. Однак тут хлопчика запримітив сам герцог і з відомих тільки йому причин звелів відправити Шиллера на навчання до створеної ним військової академії студіювати право.

    Наступні 8 років життя стали для мрійливого, емоційного й слабкого здоров’ям Фрідріха тяжким випробуванням. Щоденна муштра, ізоляція від світу, нездорова атмосфера стеження одне за одним і доносів. Читати щось просто «для душі» (скажімо, твори Плутарха, Гете, Руссо, Клопштока, Шекспіра) можна було хіба що вночі й таємно. Ненависть до юриспруденції призвела до того, що Шиллер незмінно був останнім на потоці за успішністю, раз навіть лишався в класі на другий рік. З часом профіль його навчання змінили на медичний, однак і ця галузь парубку була неблизька.

    Після академії Шиллера відправили полковим фельдшером у Штутгарт на мізерну зарплатню. Молодий лікар не мав права лікувати цивільних осіб, змушений був носити військовий стрій, який, за спогадами сучасників, йому страшенно не личив і робив Фрідріха жалюгідно-комічним. Але ще за часів академії митець почав розвивати свої справжні таланти й тихцем публікувати поетичні експерименти у «Швабському журналі». Там же він піддивився сюжет про смертельну ворожнечу двох рідних братів, що згодом вилилося в драму «Розбійники». Публікувати п’єсу довго ніхто не хотів, однак коли її таки взяли до друку, «Розбійників» запримітив Мангеймський театр. На виставу відразу ж чекав оглушливий успіх.

    Перша Шиллерова драма буквально змінила життя автора. Втікши на прем’єру вистави до театру, Фрідріх викликав ще більшу відразу до себе в герцога. Той покарав свавільного романтика двотижневою гауптвахтою й забороною писати будь-що, крім медичних праць. Однак письменника, який відчув справжній поклик пера, було вже не спинити. Тож дочекавшись нагоди, Шиллер... втік із Вюртемберга.

    Подальші роки складалися з поневірянь у пошуках заробітку й слави. Шиллер служив завідувачем літературної частини в Мангеймському театрі, жив у будинку свого шанувальника Крістіана Кернера в Лейпцигу, шукав заробітку в Дрездені. Після переїзду до Веймара драматург особисто познайомився й потоваришував із Гете. Ця дружба стала важливою для літератури Німеччини. Заради товариського змагання Шиллер із Гете влаштували «Рік балад» (1797). Саме тоді наш герой створив знамениту «Рукавичку», а також «Келих», «Перстень Полікрата» й «Івікових журавлів». Фрідріх постійно підбурював старшого колегу доводити до ладу його чернетки й утілювати задуми, ймовірно, саме завдяки цьому Гете таки дописав свого «Фауста». Зрештою, їхня літературознавча полеміка увійшла в історію під назвою «Веймарський класицизм».

    Своєю чергою Гете допомагав молодшому колезі знайти стабільні заробітки. Вони були особливо потрібні Шиллерові, оскільки він створив родину із Шарлотою фон Ленгефельд і нажив із дружиною чотирьох дітей. Написані ж упродовж 80-х і відомі сьогодні п’єси «Змова Фієско в Генуї», «Підступність і кохання», «Дон Карлос» хоч і подобалися публіці, але ще не приносили авторові достатніх гонорарів. Гете влаштував Шиллера на викладацьку роботу до Єнського університету. Там митець викладав історію Тридцятилітньої війни.

    Готуючись до лекцій і не бажаючи полишати творчість, Шиллер працював по 14 годин. І без того слабкий здоров’ям, письменник довів себе до виснаження й захворів на пневмонію. З лекцій його доводилося виносити на носилках. Відтак посада професора стала для нього номінальною. Довелося поїхати з дружиною в Карлсбад на лікування. Тоді ж пройшла чутка, що знаменитий драматург помер. Особливо болісно звістку сприйняли чомусь данські митці й публіка. Траурні заходи в пам’ять про Шиллера тривали три дні. Коли митець про це дізнався, одужання пішло значно швидше...

    Нарешті, на початку ХІХ ст. ситуація з грошима стабілізувалася. Веймарський герцог подарував Шиллерові, як почесному громадянину Французької Республіки, дворянський титул і призначив пенсію. Слава була вже набута, нові п’єси приносили дедалі більші гонорари. Тоді були написані найбільш знамениті твори майстра: «Марія Стюарт» (трагедія про протистояння шотландської королеви Марії Стюарт й англійської королеви Єлизавети І), «Орлеанська діва» (драма на основі історії Жанни Д’Арк), «Вільгельм Телль» (п’єса про легендарного народного героя Швейцарії кінця XIII – початку XIV ст.) та ін. Більшість гучних трагедій Шиллера були покладені на музику найславетнішими композиторами світу – Дж. Россіні, Дж. Верді, Г. Доніцетті – й стали операми.

    Однак тривале життя яскравому таланту не судилося: Шиллер помер у 45 років від туберкульозу, що мучив його ще з часів тяжкої пневмонії. У його паперах знайшлася ще маса нових поетичних творів і понад 25 сюжетів трагедій і драм. А сама історія поховання гідна окремої розповіді. Річ у тім, що, попри щойно набутий дворянський титул, Шиллер не мав фамільного склепу, тож його поховали на загальному (хоч і призначеному для шанованих веймарців) кладовищі. За 21 рік, у 1826-му, видатного митця вирішили перепоховати з почестями, але не змогли точно ідентифікувати. Частину праху перевезли до бібліотеки герцогині Анни Амалії. Череп же якимсь чином опинився в Гете, який у такий спосіб продовжив своєрідні бесіди з покійним другом і навіть присвятив загиблому вірш «Реліквії Шиллера» (інша назва – «У спогляданні черепа Шиллера»). Потім останки перевези до князівської усипальниці на новому кладовищі, де поховали вже поруч із самим Гете. Та це ще не все! У 1911 році був виявлений ще один череп, який приписали Шиллерові. Однак коли вже у 2000-х провели ДНК-експертизу обох черепів, з’ясували, що жоден із них не належав Шиллерові. А поховані в труні останки належать щонайменше трьом різним людям (і всі вони – не господарі черепів)...