Яскравий український модерніст, класик літературного імпресіонізму Михайло Коцюбинський

    Сонцепоклонник, майстер психологічної прози, Сонях, найвідоміший український письменник-імпресіоніст, знавець багатьох мов – усе це означення, якими характеризують Михайла Коцюбинського. Саме з-під його пера вийшла гуцульська міфологічна версія «Ромео і Джульєтти» «Тіні забутих предків», що за кілька десятиліть стала шедевром українського поетичного кіно. Він же подарував нам пронизану враженнями й емоціями новелу «Intermezzo» і повість про жорстокість селянських повстань початку ХХ століття «Fata Morgana». Не надто щедра на події, зате багата на любовні переживання й гедонізм біографія здатна розвінчати всі хрестоматійні уявлення про Коцюбинського, як про забронзовілого класика. Натомість перед охочими зрозуміти постає жива й неоднозначна людина, варта досліджень й інтересу. 17 вересня виповнилося 160 років від дня народження одного з найяскравіших українських культурних діячів рубежу ХІХ – ХХ століть.

    Прикметно, що співець гуцульських, молдавських і кримськотатарських звичаїв та побуту Михайло Михайлович народився на Поділлі – у Вінниці. Більшу частину ж свого недовгого (менше 5 десятиліть) життя провів на Чернігівщині. Хоча, заради справедливості, зазначимо, що молдавська культура не випадково зрезонувала в письменника, коли він, уже дорослим, потрапив у Бессарабію: мати Коцюбинського, Гликерія Максимівна Абаза, походила з молдавської аристократичної родини.

    Батько ж, Михайло Матвійович, не міг похвалитися такою високою генеалогією. Цей чоловік не збудував кар’єри, постійно змінюючи місця роботи (здебільшого рівня дрібного службовця). Метання різними службами пояснюють то звичкою Михайла Коцюбинського-старшого закладати за комірець, то запальним норовом – одностайності в біографів його знаменитого сина немає. За спогадами коханки письменника, він розповідав, як ще в дитинстві, прагнучи захистити матір від буйства батька, юний Михайло навіть схопився за столовий ніж... Утім, родинні проблеми здебільшого лишалися в таємниці. Точно відомо тільки, що Михайло Коцюбинський мав чотирьох молодших сестер і братів. А ще сім’я Коцюбинських постійно переїздила, обираючи житло ближче до чергового місця роботи батька.

    З освітою в юного Михайла не дуже складалося – заклади також доводилося постійно змінювати. Хоча в період навчання в духовному училищі в Шаргороді 12-річний хлопець загорівся прагненням до самоосвіти. Цьому нібито сприяла захопленість підлітка 16-річною знайомою, яку він хотів вразити. Із часом юнацька закоханість минула, але враження від книг, особливо творчості Тараса Шевченка й Марка Вовчка, міцно вкоренилися в душі, спонукаючи емоційного Михайла взятися за перо.

    Навчання в Кам’янець-Подільській духовній семінарії довелося покинути через скрутне фінансове становище родини. До всього, батько майбутнього літератора помер, а мати осліпла, тож Михайло взяв на себе відповідальність за родину. Він давав приватні уроки й намагався навчатися самостійно. У 1891 році Коцюбинський таки склав іспит на право працювати народним учителем, почав викладати на Поділлі й збирати фольклор.

    Тоді ж, у юні роки, він захопився ідеями просвітництва й революційним студентським рухом. Вступ до підпільної «Молодої громади» й «Братства тарасівців» не лишився не поміченим: парубка притягли до суду, а потім назавжди «поставили на олівець» до жандармської служби. Негласне (але не надто приховане) стеження за кожним його кроком і періодично повторювані жандармські обшуки в оселі виснажували Коцюбинського й псували його й без того не дуже міцне здоров’я. Згодом були в Михайла Михайловича й проблеми з пошуком роботи.

    У мріях просвітити сільське населення Коцюбинський із часом розчарувався. Не надто давалися йому й перші письменницькі експерименти, у яких він намагався наслідувати повчальні смутні описи народного життя. Дебютний прозовий літературний твір «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884 р.) критика взагалі розгромила. Один із рецензентів грубувато порадив початківцеві кинути письменство й не паплюжити мову. Цікаво, що свої твори Михайло Коцюбинський від самого початку й до кінця писав українською, тоді як у його батьківській родині всі спілкувалися виключно російською.

    На щастя для читачів, суворих критиків Михайло Михайлович не послухався, хоч після невдачі певний час нікому й не показував своїх творінь. Повторно друкувати свої твори він почав уже в 1890 році, подавши до дитячого журналу «Дзвінок» вірш «Наша хатка». Це сталося після поїздки до Львова й знайомства з Іваном Франком і налагоджування зв’язків із місцевими видавцями. До слова, з Франком Коцюбинський добре здружився, вони потім не раз мали спільний відпочинок у гуцульських селах. Компанію їм складали Володимир Гнатюк і Гнат Хоткевич. Найближчим же другом Михайло Михайлович вважав композитора Миколу Лисенка, а згодом – ще українського мецената Євгена Чикаленка.

    Мандрів у житті Коцюбинського було немало. Крім подорожей на Гуцульщину й вивчення місцевих традицій (з яких і народилися знамениті «Тіні забутих предків»), він мав плідні поїздки в Крим і Бессарабію. Робота в складі Одеської філоксерної комісії, яка в 1892 – 1896 роках боролася зі шкідником винограду в селах Бессарабської й Таврійської губерній, дала чимало матеріалу для «молдавських» і «кримських» оповідань Коцюбинського «Для загального добра», «Пе-Коптьор», «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами» та ін. Знайомство із чумаками спонукало до написання пригодницької новели «На крилах пісні». Відпочинок у маєтку Чикаленка в селі Кононівка на Полтавщині дав натхнення до створення вже згаданого «Intermezzo».

    Письменницька праця не приносила стабільного доходу, тому доводилося шукати більш приземлену постійну роботу. У 1897 – 1898 роках Коцюбинський обіймав різні посади в редакції місцевої житомирської газети «Волынь». Згодом він виконував обов’язки діловода в Чернігівській земській управі й Чернігівському міському статистичному бюро. Регулярний заробіток був тим більш необхідний чоловікові, оскільки розросталася його власна родина. У Чернігові він зустрів українську революціонерку й громадську діячку Віру Дейшу. Яскрава зовнішність, внутрішня свобода й гострий розум дівчини полонили Михайла Михайловича. Пара швидко зіграла весілля й народила чотирьох дітей. Однак із часом почуття письменника зблякли, і він знайшов собі інше кохання – молодшу на 16 років колегу Олександру Аплаксіну. Адюльтер тривав роками, до смерті Коцюбинського. Про драматичний любовний трикутник написано чимало статей, подробиці можна почитати, наприклад, тут.

    Помер Михайло Коцюбинський у 1913 році. Серед причин були астма й туберкульоз, боротися з якими йому доводилося й раніше. З лікувальною метою він навіть виїжджав на острів Капрі. За деякими відомостями, подорожуючи Італією письменник раз навіть упав у Везувій, сильно попікшись. А ще не відмовляв собі в риболовлі й гастрономічних експериментах. Після повернення «Товариство прихильників української науки, літератури і штуки» призначило Михайлові Михайловичу довічну стипендію в розмірі 2000 крб на рік, щоб він міг залишити службу й приділити більше часу своєму здоров’ю. Однак це вже не допомогло...

    Прикро, але всі діти Михайла та Віри підтримали більшовицький режим і розділяли ідеї комунізму. Боротьба на користь нової держави нічим хорошим для більшості з них не закінчилася: троє із чотирьох прямих нащадків померли молодими внаслідок репресій та з інших причин. До поважного віку дожила лише донька Ірина, за клопотанням якої було відновлено меморіальну оселю Коцюбинського й створено Чернігівський музей Коцюбинського, де вона стала директоркою.