Письменник, здатний однією книгою назавжди закохати в історію України, – Павло Загребельний

    «Для мене особисто кожен читач – це дзеркало. Ти йдеш серед дзеркал, відбиваєшся в кожному і в кожному неоднаково. Для одних ти, може, цікавий, для інших – нудний, для третіх – смішний, для четвертих.. Різноманіттю сприймань немає кінця, і це завжди потрібно мати на увазі. Як це зробити? Ніхто не знає! Ми пускаємо свої книжки в світ і повинні бути готові до всього – до добра і зла – рівною мірою. Але головне бажання письменника – щоб тебе зрозуміли, для цього варто і потрібно жити...» (Павло Загребельний).

    25 серпня минуло 100 років від дня народження українського письменника, журналіста, сценариста, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії (1974) Павла Архиповича Загребельного, якого позиціонують «патріархом української літератури».

    Уродженець Полтавщини (село Солошине, нині Кременчуцького району) Павло Загребельний лишається в топі імен вітчизняного письменства – передовсім як автор потужної романістики. Книги письменника за його життя, що припало здебільшого на радянську добу, видавалися мільйонними накладами. Сягнувши літературного олімпу, Павло Архипович не відмежовувався від авторів-початківців – навпаки допомагав останнім торувати творчий шлях, був їхнім наставником, або ж, як модно говорити, ментором. Коли Павло Загребельний відійшов у далекі засвіти (2009), один з українських письменників-постмодерністів, наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії, «самотній геній» (на жаль, уже теж відійшлий) Олесь Ульяненко констатував: «З літератури пішла справжня література».

    Павло Архипович був людиною-енциклопедією, чудово орієнтувався в контекстах української та зарубіжної літератур. Його твори перекладалися багатьма (23!) мовами, здобули численні екранізації. Вагомі на той час гонорари письменник витрачав передовсім на придбання книг.

    Біографія Павла Загребельного є доказом, як випробування загартовують і стимулюють, а також не оскаржують питомої людяності. Народжений тоді й там, де більшість мешканців була неписьменною, серед них і мати митця, Павло Загребельний навчився рано читати. «Коли створили гуртки з ліквідації безграмотності, мама ходила туди і брала мене з собою. У п’ять років я вже чудово читав», – відзначав Павло Архипович.

    Закінчення школи П. Загребельним припало на 1941-й, коли Друга світова війна набувала масштабів, розширюючи географію. Майбутній письменник вирушив добровольцем на фронт, не маючи навіть сімнадцяти років. Був неодноразово пораненим, у 1942-му непритомним потрапив у німецький полон. Відтак – до нацистського концтабору, де пробув до лютого 1945 року.

    За спогадами багатьох сучасників і друзів, Павло Архипович був постаттю скромною й людяною. Не шукав визнання – просто робив те, до чого лежала душа й чим наповнювалося серце.

    На питання про секрети популярності дав розгорнену відповідь, розкривши заразом і драматизм долі, і спонуки до творчості: «Я не належав до людей, які мріяли стати письменником із дитинства. Віршів ніколи не писав і не пишу – не знаю, як це робиться… Хоча я дуже люблю поезію, якщо вона справжня. Вона дає почуття мови, вчить вмілому поводженню з нею… Приїхавши додому (після війни), півроку я працював у колгоспі бухгалтером, потім вступив до філологічного факультету університету. Вибрав його винятково через незнання: слово «філологія» переклав як «любов до науки». Хотілося просто чогось вчитися, а опинився в самій гущавині майбутніх поетів та поетес… Там я дізнався, що філологія – це зовсім не те, що думав, а любов до слова. Але навчався найкраще, університет закінчив з відзнакою… Література народжується зі страждання, я рано залишився без матері. Потім була дуже зла мачуха. Потім – голод. Потім – війна. 42-го я, поранений лейтенант артилерії, потрапив у полон і два з половиною роки провів у німецьких концтаборах. У свої 20 років я вже мав колосальний та страшний життєвий досвід. І коли студентом читав поему Данте, його пекло здалося мені таким... несправжнім! А після війни ще 16 років я був «людиною другого ґатунку»: адже ті, хто перебував у полоні, вважалися «зрадниками Батьківщини». Це був болісний час. І саме тоді я почав писати. Очевидно, тому й узявся за перо, що у житті було так багато лиха…».

    Повість з автобіографічним важелем «Дума про невмирущого» (1957) – проба пера й водночас перший літературний успіх Павла Загребельного. «Європа 45» (1959) – перший роман письменника. Згодом набуток Павла Архиповича поповнився ще майже 20 (!) романами. Так, 1968 року побачив світ роман «Диво», над яким автор працював упродовж 6 років і в якому поєднав часові площини – минуле й сучасне, увиразнив образ Софії Київської, зведеної за доби князя Ярослава Мудрого, наділив собор символічним сенсом. Як письменник Павло Загребельний докладно студіював літописні джерела, у процесі творчої праці сплітав історичну правду й художній вимисел. Поступово склалася серія романів Павла Архиповича про Київську Русь: до «Дива» додалися ще три тексти («Смерть у Києві», «Первоміст», «Євпраксія»). Одною з найвідоміших книг письменника став роман «Роксолана» (1980) – про події ХVІ століття з акцентуванням легендарної українки – Анастасії Лісовської, доньки духівника з Рогатина. 1983 року побачив світ роман «Я, Богдан», у якому художньо інтерпретовано постать гетьмана Богдана Хмельницького на тлі ХVІІ століття. Твір був сприйнятий неоднозначно, рецепція гетьмана не всім видалася об’єктивною, не кожному припала душі.

    Окрім романістики, у літературній спадщині Павла Загребельного є повісті, оповідання, новели, а також кіносценарії: за останніми знято кінофільми «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982). Прозаїк і драматург (маємо п’єси письменника на основі його романів: «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч»), Павло Архипович заявив про себе і як добрий публіцист, професійний літературний критик, літературознавець (тут варто згадати книги «Неложними устами: статті, есе, портрети» (1981); «Думки нарозхрист, 1974 – 2003»). До першої з двох означених увійшла повість «Кларнети ніжності», присвячена Павлу Тичині. «Як це назвати? Повість-дослідження? Занадто прозаїчно. Маленький роман? Фантазія на тему однієї трагедії? Претензійне. Коли б я, скажімо, був композитором, то назвав би це сонатою для скрипки й кларнета. На жаль, я не композитор. То як же визначити жанр цієї речі? Не знаю, не знаю…», – так починають звучати «Кларнети ніжності».

     Павло Загребельний не був людиною Системи, тому став неугодний режиму. За публікації у 1960-х творів Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка у газеті «Літературна Україна», редактором якої він був, не лише зазнав тиску, а й утратив посаду. У результаті був покараний проблемами з виданням власних текстів. Тим часом Михайло Слабошпицький у своїй книзі «За гамбурзьким рахунком» констатував: «Він був у Системі. Людиною Системи. Він виявився їй потрібний. Такими, як він, Система облагороджувала свій профіль». І додавав: «Гадаю, що Загребельний, незважаючи на всю висоту його тодішнього становища, не міг час од часу не відчути, що його, як мовиться, тримають на мушці».

    Син Павла Загребельного Михайло відзначає, що його виховала батькова бібліотека. Лише у 52-річному віці він почав писати книги. В одному з інтерв’ю спогадував, зокрема, про батька: «Він нечасто вдавався до відвертих розмов. Щоправда, казав: “Надійся лише на себе”». На питання щодо батькових слабкостей Михайло Павлович відповідав: «Якщо вони й були, то це кулінарія та гарний кришталевий чи порцеляновий посуд. Умів приготувати індичку чи страви зі свинини…».

    До 100-річчя одного з найяскравіших українських белетристів 2 половини ХХ століття письменниця й літературознавиця Ганна Клименко-Синьоок підготувала бібліографічний покажчик «Майстер слова». У ньому можна прочитати розгорнуту біографію митця, оцінки й словесні портрети колег по перу та критиків, а також знайти повну бібліографію як творів Павла Загребельного, так і видань, присвячених його творчості. Покажчик доступний на сайті Черкаської обласної бібліотеки для дітей у розділі «Бібліотечному фахівцю» (рубрика «Видання бібліотеки. Бібліографічні матеріали»).