«Я жив для добра і любові»: до 130-річчя від дня народження Олександра Довженка

    10 вересня 2024 року український письменник, кінорежисер, кінодраматург, сценарист, художник-графік, карикатурист, ілюстратор, дипломат, військовий кореспондент Олександр Довженко відзначає 130-і роковини від дня народження. Геній вітчизняної, ба більше, світової кінематографії Олександр Петрович відомий як автор кіноповістей, автобіографічної повісті, оповідань і новел, щоденникових записів, режисер культових стрічок «Україна в огні», «Земля», «Звенигора», «Арсенал». «Гомер кінематографії» (Василь Чепурний), фундатор поетичного кіно – так позиціонують Олександра Довженка.

    Уродженець Чернігівщини (село В’юнище, тепер селище Сосниця Корюківського району), виходець зі селянської родини з козацьким корінням (зазначають, що пращури митця мали характерне козацьке прізвище «Величко», трансформоване згодом у «Довгий», а потім видозмінене на «Довженко»), Олександр Петрович навчався спершу в чотирикласній парафіяльній школі, далі – у Сосницькому чотирикласному училищі, затим – у Глухівському учительському інституті (тепер Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). У кількох навчальних закладах здобував викладацький досвід. Ніколи не відмовлявся від активної самоосвіти, тяжів до чтива й малювання. Організував український етнографічний хор в одному із сіл.

    Окрім мистецької царини, Олександр Довженко заявив про себе як громадський і політичний діяч, дипломат. У 1921 році обіймав посаду завідувача загального відділу при українському посольстві у Варшаві, згодом – секретаря консульського відділу торгового представництва УНР у Німеччині. Рівночасно розвивався й у творчому руслі: вступив до приватної художньої майстерні й заразом відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

    1923-го повернувся до Харкова, де реалізувався, зосібна, як художник-ілюстратор (вимовним прикладом тут слугують книга Остапа Вишні «Літературні усмішки», альманах «Плуг»), автор політичних карикатур. Послуговувався псевдонімом «Сашко». Входив до літературних організацій «Гарт» і «ВАПЛІТЕ».

    Упродовж 7 років Олександр Петрович працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів (1926 – 1933). Світову славу Довженкові приніс фільм «Земля» (1930). Тим самим розгортаються горизонти й для українського мистецтва. Разом із дружиною Ю. Солнцевою митець вирушив у тривале закордонне відрядження, відвідав низку країн і міст (Німеччина з Берліном і Гамбургом, Прага, Париж, Лондон). Коло глядачів фільмів «Земля», «Звенигора», «Арсенал» поступово розширювалося. Олександр Довженко мав численні виступи перед журналістами, кінокритиками, кінорежисерами, виголошував низку доповідей про нову (поетичну) кінематографію. Цим не лише здобув персональну знаковість як митця, а й популяризував українську культуру. Промовистою тут є теза Чарлі Чапліна: «Слов’янство наразі дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя й поета – Олександра Довженка». Наголосимо, що, за версією ЮНЕСКО, фільм «Земля» входить до п’ятірки ключових стрічок в історії світової кінематографії.

    У спадщині Довженка-письменника – понад 20 оповідань і новел («Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Воля до життя», «Тризна» тощо), 15 сценаріїв і кіноповістей (серед найвідоміших – «Земля», «Україна в огні»; останню йменують «епосом війни»), автобіографічна (програмна) повість «Зачарована Десна», дві п’єси (зокрема «Життя в цвіту» – як основа повнометражного фільму «Мічурін»), «Щоденник».

    На кіноповість «Україна в огні» Сталін наклав табу. Відтак на Довженкову долю випало так зване московське вигнання: йому було заборонено повертатися до України. У щоденникових записах від 28 листопада 1943 року митець із болем артикулює:

    «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І все ж таки думаю: хай вона забороняється, бог із ними, вона все одно написана. Промову виголошено. Я знаю добре, наскільки похитнеться добре до мене ставлення зверху. Може, я ще й поплачуся якось за це. Але я вірю, що, не дивлячись ні на що, не дивлячись на громадянську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозагублено не одну сотню людей. Я вірю в це, і ніщо не зіб'є мене з цієї віри. Я написав оповідання чесно, отак як воно є і як бачу життя і страждання мого народу. Я знаю: мене обвинувачуватимуть в націоналізмі, в християнстві і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б'ється на всіх грізних історичних фронтах. Але не це лежить в основі твору, не в цьому річ. А річ у жалю, що погано здали ми Гітлерюзі проклятому свою Україну і звільняємо її людей погано. Ми визволителі всі до одного давно вже забули, що ми трохи винуваті перед звільненими, а ми вважаємо уже їх другорядними нечистими, винуватими перед нами дезертиро-оточено-пристосуванцями.

    Ми славні воїни, але у нас не вистачило звичайної людської доброти до своїх рідних людей. У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступився за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж як не мені сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише той, хто був на ній на її пожарах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові папірці у мертву географічну карту. Смутно мені».

    «Ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» дослівно реабілітував Олександра Петровича в совєтських тоталітарних умовах; за цю стрічку митець отримав Державну премію.

    Загалом у набутку Олександра Довженка 14 ігрових і документальних фільмів. Серед них – кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929), які разом із кіноповістю «Земля» складають так звану «українську трилогію». Низка Довженкових кіноповістей була екранізована вже після смерті митця: йдеться про такі твори, як «Повість полум’яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957).

    Особливою поетичністю, вимовним національним пафосом прикметна автобіографічна повість «Зачарована Десна». Тут і дитячі спогади з чернігівською топонімікою та ознаками родинної саги, й колорит української мови, й витончений гумор, і влучна іронія.

    «В сьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше починають вторгатися спогади.

    Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам’яті і заповняють всю її оселю, де б не стояла вона.

    А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…» – так стартує повість «Зачарована Десна».

     «Щоденник» Олександра Довженка – не лише енциклопедія свідчень долі митця та сучасної йому доби, а й рівночасно скарбниця життєвої і народної мудрості, філософських сентенцій та афоризмів, що не гублять своєї актуальності понині – навпаки увиразнюються й перепрочитуються як украй злободенні й насущні: «Коли думаю часом, що навіть мізерний N збирається розстріляти мільйон українців, як це недавно заявив цей гомеопатичний поетик, ...робиться так смутно на душі, що й не сказати. Скільки ж темної шушвалі ненавидить наш народ». А ще таке: «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, – це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас. Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час».

    Доля Олександра Довженка направду драматична. Хіба могло бути інакше, коли навіть дружина, Юлія Солнцева, писала на митця доноси в КДБ, нарікаючи, що той уві сні «розмовляє українською»… Принаймні так стверджують деякі джерела, разом із тим в інших надибуємо щось на кшталт спростування цього факту чи бодай відсутність однозначності, але зв’язки другої дружини О. Довженка з КДБ, далебі, не оскаржуються.

    «Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?» – з неприхованим, ба більше, крайнім відчаєм нотував Олександр Петрович у своєму щоденнику 29 липня 1945-го.

    Митець передчував, що життєвий шлях доведеться завершувати в чужій московщині. Зрештою, так і сталося. «Я вмру в москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі», – писав зболено в щоденнику.

    25 листопада 1956 року Олександр Довженко відійшов у далекі засвіти. Поховали митця в москві на Новодівочому цвинтарі, поклавши в домовину грудку української землі і промовивши: «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає».

Матеріали підготувала письменниця й літературознавиця Ганна Клименко-Синьоок

P.S. Вичерпну версію бібліографічного покажчика «Я жив для добра і любові», доповнену цитатами, а також переліком текстів Олександра Петровича Довженка та джерел про його постать і творчість, наявних у фондах Черкаської обласної бібліотеки для дітей, запрошуємо прочитати на нашому сайті в розділі «Ресурси бібліотеки» (рубрика «Інтерактивні ресурси. Література»).