Театральний новатор, зачинатель моди на самогубства й автор безсмертного «Фауста» Йоганн Гете

    Масштаб особистості Йоганна Вольфґанґа Гете годі цілковито осягнути навіть зараз. Німецький поет, драматург, громадський і театральний діяч, науковець, прозаїк, спеціаліст із найнесподіваніших галузей життя – ботаніки, сільського й лісового господарства, архітектури, промисловості. Одним своїм твором він спровокував хвилю самогубств по всій Європі, інший писав упродовж 60 років і, завдяки йому, на віки увійшов до західного літературного канону. 

    Про свого сучасника інший видатний німецький поет Генріх Гайне писав: «Цей велетень був міністром у карликовій німецькій державі. Він ніколи не міг рухатися вільно. Про сидячого на троні Юпітера Фідія в Олімпії казали, що, якби він колись раптом встав, він проломив би головою дах храму. Таким самим було становище Гете у Веймарі: якби він колись раптом повстав зі свого нерухомого спокою й випростався, то пробив би державний дах або, що ще ймовірніше, розбив би собі ним голову». 28 серпня минає 275 років від дня народження цього атланта світового письменства.

    На відміну від ще одного свого сучасника (й часткового тезки) Вольфґанґа Амадея Моцарта, Гете не був вундеркіндом. Однак мав достатньо таланту й передумов, щоб розвинути свій геній у старшому віці. Дід Йоганна спромігся з кравця стати заможним шинкарем, що забезпечив статками кілька наступних поколінь. Батько – Йоганн Каспар Гете – був імператорським радником й успішним адвокатом. Мати – Катерина Текстор – донькою міського голови й верховного судді, що мала серед пращурів видатного німецького художника XVI ст. Лукаса Кранаха Старшого. У майбутньому Гете скаже: «Є дві речі, що їх батьки мають дати своїм дітям: коріння й крила». Саме це Вольфґанґ і його сестра Корнелія (єдині діти цієї родини, що не померли відразу після народження) отримали вповні.

    Задовольняючи свої амбіції й прагнучи підтримати високий соціальний статус, Йоганн Каспар Гете намагався дати нащадкам найкращу освіту. Крім громадської школи, у якій маленький Йоганн вчився нарівні з усіма, батько найняв для своїх дітей вісьмох репетиторів, які викладали своїм учням німецьку, французьку, грецьку, італійську, англійську мови, латину, ідиш та іврит, а також займалися з ними природничими науками, малюванням, релігієзнавством, їздою верхи, фехтуванням, танцями, грою на роялі й віолончелі. До всього, Гете-старший мав прекрасну бібліотеку справжнього колекціонера на 2 тис. видань. Тож майбутній письменник поповнював свої знання ще й там. Цікаво, що майже всі здібності, розвинуті репетиторами в дитинстві, Йоганн плекав упродовж всього життя. Він непогано малював і якийсь час навіть планував стати професійним художником, хоч потім і віддав перевагу літературі, наукам і театру.

    За бажанням батька, наш герой вступив і до Лейпцизького університету, плануючи здобути юридичну освіту. Варто зазначити, що з юності він був хворобливим хлопцем, тож усіляко зміцнював здоров’я, займаючись спортом, уникаючи алкоголю й паління. Однак студентське життя й природні для молодої людини гульбища звели зусилля нанівець: Гете заслабнув на туберкульоз, тож був змушений покинути університет. Понад рік лікування вдома фатально зіпсував стосунки сина із жорстким зарозумілим батьком. І хоч зрештою вищу освіту Йоганн таки здобув у Страсбурзькому університеті й кілька років навіть попрацював юристом у Франкфурті, жити в батьківському будинку не захотів і взявся будувати власну кар’єру, подалі від вимогливої сім’ї.

    У 1775 р. Гете прийняв пропозицію Карла Августа й переїхав у Веймар, ставши першим міністром герцога й отримавши титул таємного радника. Молодий і сповнений ідей, він прагнув побудувати в карликовій державі ідеальне суспільство. Плюс шукав розраду після невдалих особистих стосунків і зірваного шлюбу. На новому місці Гете засідав у військових і дорожніх комісіях, наглядав за повторним відкриттям срібних копалень у сусідньому місті Ільменау й здійснив низку адміністративних реформ у Єнському університеті. Він також узяв участь у плануванні ботанічного парку Веймара й відновленні Палацу дожів у Венеції. Кажуть, він був величезним поціновувачем фіалок і з кожної мандрівки привозив у Веймар саджанці яскравих нових сортів. Рослини він саджав не лише у власному садку, а буквально всюди, де прогулювався. Завдяки його зусиллям, Веймар став вважатися містом квітів. На вшанування такої флористичної пристрасті, німецькі садівники назвали чимало виведених сортів фіалок іменами героїв творів Гете.

    Розчарувавшись у державній службі, Гете вирішив присвятити себе театральному мистецтву. У 1791 р. він був призначений директором театру у Веймарі й створив для цього закладу чимало п’єс. На цій посаді він познайомився з іншим видатним німецьким драматургом і філософом Фрідріхом Шиллером. Цих двох геніїв поєднала дружба й творча конкуренція. Цікаво, що одного разу вони влаштували змагання з написання балад («рік балад»), розвинувши таким чином цей жанр у німецькій поезії. Тоді Гете написав «Коринфську наречену», «Бога й баядерку», «Учня чародія» та низку інших творів. Упродовж життя обидва метри зробили в баладне мистецтво неабиякий внесок. Варто згадати в Гете самого лише «Вільшаного короля» про смерть дитини від рук надприродної істоти. Ця балада стала яскравою заявою в неформальному мистецькому об’єднанні «Буря й натиск», добряче популяризувала фольклор у високому письменстві й надихнула багатьох композиторів на написання шедеврів. Найвідомішу композицію за цим твором створив у 1815 р. Франц Шуберт. Але й досі музичні гурти та інші митці переосмислюють безсмертну баладу, даючи їй нове життя в різних видах мистецтва.

    Креативний і допитливий, Гете спробував свої сили в багатьох формах і напрямках письменства. Загальноєвропейську славу йому приніс сентиментальний роман у листах «Страждання юного Вертера» (1774 р.). За історією натхненного юнака-ідеаліста, що вкоротив собі віку через нещасливе кохання до вже зайнятої іншим жінки, автор приховав також бунт молодої людини проти затишного бюргерського порядку й застою. Утім, сотні юних романтиків по всьому континенту сприйняли сюжет буквально й взяли з головного героя нехороший приклад... Роман спричинив цілу хвилю показових самогубств, що згодом отримала назву «ефект Вертера». Мода на суїцид була така поширена, що в деяких державах книгу заборонили.

    На своїй батьківщині популярність вправного літератора Гете здобув насамперед в іпостасі поета й драматурга. Знайомство з тогочасними інтелектуалами, зокрема, філософом й істориком культури Йоганном Гердером, підштовхнуло письменника зробити ставку на передромантизм. Два потужні розуми уклали власний маніфест – збірку дописів «Про німецький характер і мистецтво», що поклало початок мистецькому руху «Буря й натиск». Збірками про прекрасні почуття «Аннеті» та «Нові пісні» Гете утвердив свою цікавість до напрямку, що став провісником романтизму. Цей же інтерес прослідковується й у його перших п’єсах.

    Та професійний розвиток, нові знайомства й розчарування, особистий досвід і винесене ще з юності трепетне ставлення до давньогрецького й давньоримського мистецтва, зрештою, привели Гете до класицизму. Пафосні конфлікти між обов’язком і честю, гучні промови революціонерів на ешафоті, пасторальні й філософські вірші в стилі Горація стали звичними для творчості більш зрілого митця. Його бесіди та велика кількість спільних починань із Шиллером, Фіхте, Гердером, Александром фон Гумбольдтом, Вільгельмом фон Гумбольдтом і Фрідріхом Шлегелем протягом 1790-х років мали спільну назву – «веймарський класицизм». У найкращих античних традиціях написані трагедії «Егмонт», «Іфігенія в Тавриді», драма «Торквато Тассо», епічна поема «Герман і Доротея», збірка поезій «Римські елегії».

    Гете був переконаним масоном і досяг у цьому таємному товаристві високих ступенів посвяти. Програмним для цього його захоплення твором вважається роман «Роки вчення Вільгельма Мейстера». Він оповідає про сина заможних бюргерів, який відмовився від омріяної акторської кар’єри, присвятивши себе натомість мирній перебудові держави в товаристві розумних й обдарованих «братчиків». Цікаво, що із часом ця книга обросла новими сенсами й насправді є значно більшим явищем за художній маніфест масонства. Німецький філософ Артур Шопенгауер назвав «Роки вчення...» одним із чотирьох найвидатніших романів в історії (поруч із «Трістрамом Шенді», «Новою Елоїзою» й «Дон Кіхотом»; зважаймо на те, що Шопенгауер помер у 1860 р. і, певно, не зміг належно оцінити всі ті геніальні романи, що були написані пізніше). 

    Та абсолютним шедевром, перлиною творчості Гете, завдяки якій його й досі пам’ятають, є, звісно, «Фауст». Цю філософську драму майстер створював майже 60 років, тобто протягом усього життя. І в стилі написання уважний читач побачить період захоплення автором романтизмом і класицизмом, його дорослішання й дедалі більшу схильність до багатих метафор й алегорій. Цікаво, що постать доктора Фауста не вигадана, це цілком реальний середньовічний учений, чорнокнижник й авантюрист. Легенди про його експерименти й пригоди не раз ставали ядром літературних творів і до Гете. Скажімо, у творчості сучасника Шекспіра Крістофера Марло. Та версія Гете найбільше полюбилася читачам і лягла в основу численних творів мистецтва. Так, Шарль Гуно написав за її мотивами однойменну оперу, Шуман – ораторію «Сцени з Фауста», існують і численні екранізації. Перший повний переклад «Фауста» українською мовою зробив Микола Лукаш. Ніжно любили цей твір Тарас Шевченко й Іван Франко.

    Пам’ятаймо про те, що писав Гете не лише художні твори. Є в його бібліографії й наукові праці. Саме він уперше описав міжщелепну кістку людини, установив подібність у будові черепа людини й тварини, експериментально довів уплив середовища на будову й забарвлення квітів, запровадив науковий термін «морфологія» – учення про форму («Про метаморфози рослин», 1790; «Вступ до порівняльної анатомії», 1795). Його перу належить книга «Вчення про колір» (1810), присвячена різноманітним оптичним явищам, як-от заломлення, хроматична аберація тощо. Пізніші наукові відкриття довели, що у своєму запереченні деяких тез Ньютона Гете не мав рації. Однак експерти й досі цінують його дослідження в галузі психології й фізіології сприйняття кольору.

    За неймовірною працьовитістю й різнобічністю професійних інтересів проглядає й цікава, ексцентрична особистість. Гете був надзвичайним любителем жінок і постійно закохувався в когось. Той самий «Вертер...» виник під враженнями Йоганна від нерозділеного кохання до нареченої друга Шарлотти Буфф і від роздумів автора над доцільністю власного самогубства. Юнацький роман Гете з донькою провінційного пастора Фридерікою Бріон ліг в основу оперети Франца Легара «Фридеріка». Багаторічному роману з модисткою Крістіаною Вульпіус перерости в шлюб заважала мати Йоганна, яка не схвалювала стосунків сина з жінкою, нижчою за соціальним статусом. Тож коханку Гете ховав, принципово не виводив у світ, хоча вона народила йому багатьох дітей (вижив лише старший син Август). Щоправда, через 18 років після початку стосунків письменник їх таки узаконив. Після смерті Крістіани 72-річний Гете ще залицявся до 17-річної Ульріки Левецов. Однак громадська думка й шалений спротив друзів обох наречених не допустили цього шлюбу.

    Серед дивацтв Гете особливе місце належить його фобіям. Він не переносив запаху часнику, тютюнового диму, людей в окулярах, гавкання собак і гучного шуму загалом. Любив і вивчав мінерали й зібрав власну колекцію з 18 тис. зразків. Працювати міг виключно в щільно зачинених приміщеннях без доступу до свіжого повітря. Кажуть, останніми його словами перед смертю були: «Будь ласка, зачиніть вікно».