Епатажний «чоловік епохи Відродження» Жан Кокто

    «Леонардо да Вінчі ХХ століття», епатажний митець, суперечлива особистість, Жан Кокто постійно метався між крайнощами за життя й досі викликає неоднозначну реакцію в суспільстві. Частина зацікавлених категорично не визнає його таланту, вважаючи розпусником й екзальтованою «мильною бульбашкою». Однак таких меншість. Для більшості поціновувачів він лишився в історії цілком заслужено, як чоловік безлічі обдарувань і справжня «людина епохи Відродження». Жан Кокто був авангардним поетом, художником, графіком, кінорежисером, сценаристом, актором, архітектором, драматургом, прозаїком, дизайнером... І це, мабуть, ще не вичерпний перелік усіх його талантів. Він неабияк вплинув на французьку культуру своєї доби, наприкінці життя вважався членом багатьох європейських академій наук і мистецтв. А ще розкрив світу яскраве акторське обдарування французької «зірки» Жана Маре.

    Народився Жан Кокто 5 липня 135 років тому в родині адвоката й художника-аматора, схильного до депресії. Навряд чи батько сильно вплинув на сина, бо встиг накласти на себе руки, коли Жанові було 9. А от хто дійсно сформував особистість майбутнього митця, так це його дід, який взявся опікуватися Кокто-молодшим. Дід обожнював музику, влаштовував удома любительські концерти, колекціонував музичні інструменти, картини французьких імпресіоністів і грецькі статуї. Неабияк вплинув на становлення Кокто й престижний паризький ліцей Кондорсе, що його в різний час закінчили найбільш яскраві французькі письменники ХХ століття.

    Париж епохи авангарду взагалі сяяв цілою плеядою творців-експериментаторів з усіх куточків західного світу. Художники, письменники, театральні діячі, літературні критики, хореографи були завсідниками місцевих кафетеріїв, бульварів і неофіційних салонів. Тож не дивно, що богемний юнак зміг швидко познайомитися з усіма модними тоді фігурами модерної культури. Трудоголізм, постійне прагнення до експериментів, надмірна вразливість та емоційність підштовхували Жана Кокто шукати себе в найрізноманітніших галузях. І майже всюди знаходити!

    Сам у собі він найперше бачив поета. Гучно прозвучати Кокто зміг уже з першою збіркою «Лампа Аладдіна» (1908 р.), хоча таких видань у нього згодом було ще багато. У мистецтві віршування він добряче тяжів до дадаїзму, потім сюрреалізму. Вистачало його енергії й на велику прозу: наприклад, роман «Жахливі діти» наробив галасу. Книга лягла в основу кількох кінострічок, у тому числі скандальних «Мрійників» Бернардо Бертолуччі (щоправда, у переробленому вигляді).

    Внесок Кокто в музику теж виявився неабияким, хоча в цій царині він виступав насамперед як лібретист, а не композитор чи виконавець. Він написав літературну основу для багатьох тогочасних опер, балетів й ораторій. Та особливо запам’ятався як співавтор сюрреалістичної вистави «Парад» (композитор – Ерік Саті, декоратор – Пабло Пікассо), що на момент прем’єри була не прийнята публікою. Активно співпрацюючи з авангардними музикантами, він створив неформальне музичне об’єднання «Шістка». Сам себе в цій групі він асоціював із Д’Артаньяном (як Д’Артаньян був четвертим при трьох мушкетерах, так і Кокто – сьомим при шести оригінальних композиторах).

    Трепетною була дружба Жана Кокто з популярною естрадною «зіркою» Едіт Піаф. Вони підтримували тепле спілкування впродовж багатьох років. За поширеною версією, Кокто помер, бо звістка про смерть Едіт Піаф розбила йому серце... Важко сказати, наскільки це правда. Але факт у тому, що фатальний серцевий напад у Жана стався за кілька годин після звістки про загибель подруги.

    Ще в юності активно відвідуючи театри, Кокто щиро закохався в сценічне мистецтво й загорівся ідеєю малювати театральні афіші. Він оформив чимало несподіваних графічних афіш-портретів модних балерин і постановок. Хоча живописні експерименти на цьому не скінчилися. Жан ілюстрував деякі власні книги, розписував вілли, виконував фрески й вітражі для церков. Якоїсь миті роботи маляра для релігійних споруд йому здалося замало, тож він спроєктував як архітектор цілу каплицю...

    Доклав Жан Кокто руку й до дизайнерського мистецтва. Він тісно співпрацював із Коко Шанель, Ельзою Скіапареллі, брендом «Картьє». Так, для Скіапареллі він накидав ескізи для оздоблення незвичайних жіночих жакетів. А для «Картьє» вигадав каблучку «Трініті» з трьох об’єднаних кілець, виготовлених із рожевого, білого золота й платини. Ще й сьогодні «Трініті» вважається вдалим вибором для заручин.

    Та чи не найбільше вплинув на світову культуру Жан Кокто в ролі кінодіяча. У нього солідна фільмографія в якості кінорежисера, сценариста й актора. Класичною вважається його кіноверсія «Красуні і чудовиська», новаторською й іконічною для авангарду – трилогія про Орфея («Кров поета», «Орфей» і «Заповіт Орфея»). Кокто активно екранізував власні п’єси й прозові твори: за його сценарієм знято «Жахливих батьків», а образ Орфея узагалі був наскрізним для творчості митця, вигулькуючи і в романах, і в п’єсах, і в поезії. Хоча не проти Жан був поекспериментувати й із чужими текстами. Крім адаптованої для кіно «Красуні...», він ще створив сценарій для французько-італійської стрічки «Принцеса Клевська» за романом французької письменниці ХVII ст. Марі де Лафаєт.

    Жан Кокто не приховував своєї гомосексуальності, хоч і не можна сказати, що він її афішував. Для Парижу епохи авангарду такі романтичні вподобання не були дивиною. Ми б про це й не згадували, якби багаторічний роман Кокто з актором Жаном Маре не мав аж такого значення для французької культури. Митець нескінченно захоплювався красою молодшого Жана Маре й казав, що для такого прекрасного «одягу» й душа має бути відповідною. Тому готував для коханого списки літератури, возив його в подорожі, водив по виставках, неодноразово малював і зняв у більшості своїх фільмів. Фактично він зробив із Жана Маре «зірку» французького кіно, що продовжувала сяяти на екрані ще довго після розставання й смерті Кокто.

    Нетрадиційна сексуальна орієнтація була не єдиною рисою Кокто, що сильно дратувала громадськість. Хоча, заради справедливості, скажемо, що саме це відвертало від нього найбільше співвітчизників. Жана звинувачували в тому, що він розбещує юнаків, і називали його «французьким Оскаром Вайлдом». До всього, Кокто знеславила пристрасть до опіуму – настільки сильна, що в якийсь момент митцю довелося від неї лікуватися.

    Багато дискусій також викликала поведінка Кокто в роки Другої світової війни. Він нібито не підтримував колабораціоністський уряд Віші. Але продовжував щиро дружити з кінорежисеркою Лені Ріфеншталь і скульптором Арно Брекером, відомими своєю службою на благо Гітлера та його режиму. Також Кокто активно публікував свої художні твори й есе в щотижневику «Сніп», який видавав прихильник націонал-соціалізму Шатобріан. Водночас, із німецькими окупантами митець ніколи не співпрацював і не поширював їхню пропаганду, тож й офіційних звинувачень після визволення Франції не отримав.

    Натомість після війни Жан Кокто став командором Ордена Почесного легіону. Загалом, у 50-60-х роках на нього посипалися відзнаки, наче з рогу достатку. Він був обраний членом Французької академії, Королівської Академії Бельгії, Академії Малларме, Німецької академії (Берлін), Академії Марка Твена (США), почесним президентом Каннського кінофестивалю, Академії джазу та ін. Якими б суперечливими не були його біографія, творчі експерименти й звички, Жан Кокто увійшов в історію як один із найвпливовіших діячів європейської культури першої половини ХХ століття.