Власник легкого письменницького стилю й важкого характеру Ернест Гемінґвей

Татусь, Гем, найяскравіша зірка «втраченого покоління» – в американського письменника Ернеста Гемінґвея було багато прізвиськ й означень. Сформувавшись як літератор на ґрунті журналістики й розробивши методику «прихованого айсберга», Гемінґвей зумів створити унікальний письменницький стиль, лаконічний, глибокий, потужний. Його «Старий і море» приніс авторові престижну Пулітцерівську премію й Нобелівську премію з літератури, а «Прощавай, зброє!», «По кому подзвін», «Смерть пополудні» та інші романи, повісті, оповідання склали своєрідний канон класичної американської літератури ХХ ст. Утім, за величним літературним генієм ховалася людина з надзвичайно важким, скандальним характером, життя, сповнене пригод, трагедій, любовних драм і навіть божевілля. Не дивно, що Гемінґвеєві, який народився 125 років тому, і досі присвячують численні біографічні книги й фільми, вводять його образ у поп-культуру, роблять об’єктом наукових досліджень.

    У дорослому віці Гем не раз казав, що ненавидить свою матір – колишню оперну співачку Грейс Голл. Цим заявам він мав чимало пояснень. Років до шести вона вдягала його як дівчинку й не стригла йому волосся, хоча на той час у родині вже була донька, старша сестра Ернеста Марселіна. Ім’я першому синові теж дала вона, на честь свого батька, і Гем його терпіти не міг, асоціюючи з іменем простакуватого головного героя з п’єси Оскара Вайлда «Як важливо бути серйозним». Грейс змушувала дітей вчитися музиці, співати й грати на віолончелі, що майбутній письменник теж робив з-під палиці. Крім того, жінка мала владний енергійний характер, завжди втручалася в усі громадські справи, озвучувала свої високі очікування від дітей. По правді, дещо замало для аж такої синівської ненависті. Тим більше, що характером Ернест таки вдався в матір...

    Сім’я Гемінґвеїв відрізнялася консервативними, підкреслено побожними поглядами, чим славилася на все невеличке містечко Оук-Парк, передмістя Чикаго. Від п’ятьох дітей (і насамперед від двох синів) вимагалася дисципліна, знання релігійних засад і вступ до престижного коледжу. Суворий батько Гема Кларенс Гемінґвей працював дерматологом і жорстко виховував нащадків, часом вдаючись до перевіреного карального засобу – ременя. З іншого боку, саме тато прищепив Ернестові виразну маскулінність, вивозячи його літом у котедж «Віндемер» на озері Валлун. Там батько із сином рибалили й полювали в ближніх лісах, ту дитячу пристрасть до вилову й убивства тварин, а також до мандрів дикими місцинами Ернест проніс через усе життя. Коли хлопчикові виповнилося 11, дід Гемінґвей подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Це було одним із підкріплень їхньої з онуком міцної дружби, у майбутньому Ернест залюбки ділитиметься про діда виключно найтеплішими спогадами. Власне, із тієї самої рушниці він нібито й застрелиться у 61 рік... Суїцид із родинної зброї виявиться ще однією традицією цієї сім’ї. Батько Кларенс вкоротить собі віку з батьківського пістолету часів громадянської війни в США. Молодший брат Ернеста Лестер Гемінґвей, теж письменник, застрелиться через тяжку хворобу. Вкоротить собі віку й одна з менших сестер Гема Урсула.

    Юний і сповнений сил Ернест почав розчаровувати батьків ледве не з моменту настання повноліття. Після закінчення школи він відмовився від їх наполегливих рекомендацій вступити у виш, натомість вирушив до Канзасу, де влаштувався репортером до видання The Kansas City Star. Юнак охоче виїжджав на найбільш неприємні виклики, писав про соціальне дно, місцеву злочинність і будні поліції. Хоча перші кроки в журналістиці зробив раніше, у шкільних газетах «Табула» і «Трапеція». У ті часи він віддавав перевагу нотаткам про спорт і музичні події.

    Після залучення США в Першу світову війну Гем зажадав вирушити на фронт. Проблеми із зором не дозволили йому піти солдатом, але парубок добився участі в бійні в якості водія санітарної машини Червоного Хреста. У найгарячіших точках Італії він пробув зовсім недовго, лише кілька тижнів. Майже відразу він потрапив під мінометний обстріл, проте, навіть тяжко поранений і контужений, допомагав вивозити інших потерпілих до шпиталю. У самого Ернеста лікарі виявили в тілі близько 200 поранень різної глибини й витягли з тіла 26 уламків. Лікування було тривалим і складним, однак процес одужання прикрасив роман із медсестрою Агнес фон Куровські. Перше велике кохання Гемінґвея закінчилося сумно: старша й більш зріла за поглядами дівчина розірвала заручини й одружилася з іншим. За свідченнями численних біографів, ця особиста драма сильно вплинула на психіку майбутнього письменника й на його взаємини з майбутніми чотирма дружинами. Як і ранній досвід війни.

    Повернутися на фронт після поранень так і не вдалося. Перша ж спроба закінчилася лихоманкою й черговим ушпиталенням. До батьківського дому молодий чоловік приїхав уже іншою людиною. Переживати депресію йому допомогла сімейна бібліотека, походи до озер Мічиган, Гурон і до індіанських поселень. Згодом Гем влаштувався помічником редактора чиказького часопису Cooperative Commonwealth. У Чикаго він познайомився з першою дружиною, піаністкою Гедлі Річардсон. Саме із цього часу веде початок його становлення як видатного літератора.

    З дружиною, а згодом і першим сином Джоном (у колі близьких – Бамбі), Гемінґвей багато їздив Європою, працював на канадські періодичні видання Торонто. А найголовніше – мешкав у 20-і роки в Парижі, що тоді був осердям богемного життя, магнітом для найпрогресивніших митців світу. Саме в Парижі він познайомився з письменницею й літературною критикинею Гертрудою Стайн, яка вигадала термін «втрачене покоління» стосовно Гема й багатьох інших тогочасних письменників, що пережили Першу світову війну. Там він брав активну участь у пиятиках, туристичних поїздках, активному спілкуванні з письменниками Джеймсом Джойсом, Езрою Паундом, редактором Максом Перкінсом, художниками Пабло Пікассо, Жоаном Міро, Хуаном Грісом. Тоді ж познайомився з автором «Великого Гетсбі» Френсісом Скоттом Фіцджеральдом, із яким його пов’язала тривала й дещо болісна дружба.

    Тут варто зауважити, що Гемінґвей мав якусь особливу схильність чинити жорстоко зі своїми друзями, зраджувати їх, знеславлювати у своїх творах, розпускати про них кепські плітки. Чи то причина була у творчих ревнощах і марнославстві, чи просто в таких поглядах на людські стосунки, та із часом нехороша риса в особистості Гема лише посилювалася. Чи варто дивуватися, що на схилі літ, крім дружини, біля Ернеста лишилися тільки підлабузники, фани й поверхневі приятелі, що не могли й не хотіли підтримувати із таким чоловіком справжньої духовної близькості.

    Власне, романтичні взаємини Гемінґвей вибудовував не краще. Першій дружині Гедлі він зрадив з асистенткою редактора Vogue Полін Пфайффер. Стильна й аристократична коханка стала виразним контрастом домашній і трохи втомленій від хатніх обов’язків Гедлі. Утім, Ернест не поспішав руйнувати свою сім’ю. Коли ж Гедлі дізналася про Полін і зажадала пояснень, Гем влаштував грандіозний скандал, звинувативши дружину в усіх смертних гріхах і насамперед тому, що вона... розкрила адюльтер. Скандал закінчився розлученням. Заради справедливості, варто сказати, що разом із відступними Гедлі отримала солідну частку з продажів Гемінґвеєвого роману «І сходить сонце», оскільки неабияк підтримувала чоловіка під час його написання.

    Друга дружина Гема Полін народила йому двох синів – Патрика й Грегорі. Прикметно, що другий син, попри той факт, що за життя теж одружувався чотири рази, мав неабиякі проблеми з гендерною самоідентифікацією. Уже на схилі літ він змінив стать і став Глорією. Перед тим він розірвав із батьком усі стосунки: через захоплення наркотиками він потрапив під арешт, Ернест не просто не підтримав сина, а вилив свій гнів на тоді вже колишню дружину Полін. Від крику Ернеста й звинувачень у поведінці сина Полін померла (виплеск адреналіну погано поєднався із важкою хворобою, яку тоді переживала жінка). У смерті Полін Ернест, звісно ж, поспішив звинуватити сина...

    Третьою дружиною, із якою Гем, традиційно, зрадив другу, стала яскрава воєнна кореспондентка Марта Ґеллгорн. Із нею Ернест разом їздив описувати події громадянської війни в Іспанії й встановлення режиму Франко. До слова, саме із тих вражень потім виріс один із найбільш вдалих романів письменника «По кому подзвін». Марта сама була харизматичною, непересічною особистістю. Вона стала однією з найвідоміших жінок-воєнних кореспонденток в історії, намагаючись не минати жодного збройного конфлікту у світі. У різний час Ґеллгорн описувала Другу світову війну, війну у В’єтнамі, Шестиденну війну на Близькому Сході та громадянські війни в Центральній Америці. Гем, природно, не витерпів поряд ще одного виразного таланту, раз заявивши дружині: «Обирай, ким ти хочеш бути, військовою кореспонденткою чи жінкою в моєму ліжку». Марта вибрала перше. Конфлікт інтересів переріс не просто в гучні сварки, а й у бійки. До всього, Марта не хотіла (чи не могла) мати дітей, а Гемінґвеєві хотілося побачити серед нащадків ще й доньку. Про стосунки Марти й Ернеста є кінострічка «Гемінґвей і Ґеллгорн» із Клайвом Овеном та Ніколь Кідман у головних ролях. До слова, померла Марта також внаслідок суїциду.

    Четвертою й останньою дружиною метра стала Мері Велш, американська журналістка й письменниця, що залишила власну творчу кар’єру, щоб стати Ернестовим літературним агентом. На відміну від незалежної Ґеллгорн, Мері заявляла про чоловіка: «Я хотіла, щоб він був Учителем, був сильнішим і розумнішим за мене; постійно пам’ятала, наскільки він великий і наскільки я мала». Вона чесно намагалася подарувати коханому доньку, однак у жінки сталася позаматкова вагітність, внаслідок чого вона ледь не загинула. Біографи зазначають, що врятувати життя Мері допоміг сам Гемінґвей, що в критичні моменти вмів бути зібраним і спокійним (на відміну від усіх інших періодів часу).

    Та хай би якими неприємними, навіть огидними, були деякі його вчинки, велич Гемінґвеєвого генію частину їх компенсує. У своїх численних романах й оповіданнях, що лишали читачеві простір для додумування й переосмислення (в цьому й полягав принцип згаданого раніше «прихованого айсберга»), Гем уміщував величезну кількість автобіографічних подробиць, історії реальних людей і міст. Матеріалу вистачало: Ернест активно брав участь у всіх можливих збройних конфліктах своєї епохи. Крім Першої світової та громадянської війни в Іспанії, він їздив на поля грецько-турецької війни та, звісно ж, не оминув Другу світову. Після бомбардування Японією бази Перл-Гарбор він долучився до полювання за німецькими субмаринами в Карибському морі на власному катері. Також згодом уже літній письменник очолив загін французьких партизан у боях за Париж, Бельгію, Ельзас. Через участь у бойових і розвідувальних діях він мав неабиякі проблеми, адже як офіційний воєнний кореспондент, згідно з вимогами Женевської конвенції, не мав права обирати якусь конкретну сторону конфлікту й братися за зброю.

    Багатий життєвий досвід полягав не лише в участі у війнах. Ернест Гемінґвей неодноразово їздив в Африку на сафарі, де вполював левів, антилоп, буйволів та інших місцевих тварин (тут варто згадати повість «Зелені пагорби Африки»). Певний період він дуже захоплювався Іспанією, її національними традиціями й святами. І, звісно ж, найбільше полюбляв кориду, якій присвятив чимало статей і літературних творів (наприклад, документальну збірку «Смерть пополудні»). Писав у своїх роботах Гем і про Велику депресію в США, і про контрабандистів (роман «Мати чи не мати»), і про Париж 20-х років («Свято, яке завжди з тобою»), і про людські взаємини в різних обставинах (збірка оповідань «Чоловіки без жінок», «Сніги Кіліманджаро», «Переможцю не дістається нічого»). Та найчіткіше відображення в його рукописах знайшли численні війни.

    Останні роки життя Гемінґвей провів на Кубі, віддаючись рибальству, виховуючи численних котів (цих тварин письменник обожнював: у якийсь момент у будинку письменника в Кі-Весті, у Флориді, цих хатніх улюбленців налічувалося 57) і страждаючи від психічної недуги. Через приязне спілкування з Фіделем Кастро та деякі його політичні погляди Гемінґвей став об’єктом спостереження ФБР. Інформація про це була розсекречена лише нещодавно, у той же час заяви літнього письменника про стеження й жучки сприймалися знайомими як прояви параної. Манія переслідування розвинулася в Гема не на порожньому місці. Так само, як і депресія, що стала наслідком участі в багатьох війнах, побутових травм голови й своєрідної генетики. Ернест чесно намагався лікуватися, однак психіатрія 50-60-х років не відзначалася високим рівнем навіть у високорозвинених країнах. Письменник пережив більше десятка сеансів електрошоку, внаслідок чого втратив пам’ять і здатність писати. Саме останні фактори стали найтяжчим ударом для американського класика й, зрештою, змусили його вхопитися за рушницю...