«Пам’ятайте, що тут не Америка, у якій за все потрібно платити»: враження від перегляду кінострічки «Будинок «Слово». Нескінчений роман»
«Ти готовий до українського кінопоказу?» ‒ питається дівчина хлопця просто за моєю спиною в наступному ряду кінозали. Хрускіт попкорну від них двох, здається, може зіпсувати все: й атмосферу перегляду, і враження від кінопродукту, й рівночасно покремсати процес цілковитого занурення в драматичну, проте таку важливу й замовчувану совєтами епоху українського «розстріляного відродження». 4-5 трейлерів, рекламні ролики сирників і ще якоїсь торгової марки харчових продуктів під палке обговорення ним і нею якихось буденних справ і паралельне жування. Я ледь стримуюся, але професійний інтерес до кінокартини все ж перемагає. Нарешті чорний монохромний екран – і титри…
Понеділок, за два дні до завершення кінопрокату, – дата, що зобов’язує. Коли має місце острах щодо можливої повітряної тривоги, бо тоді все раптом спиниться, увага розфокусується, пам’ять зрадить. І буде нескінчений фільм замість нескінченого роману… Враження, вочевидь, розпорошаться, розсіються, цитати вивітряться, а ти в процесі перегляду їх скрупульозно відбираєш, фіксуючи, подумки проговорюєш, натхненно повторюєш. Як-от відповідь Миколи Хвильового на питання, чого йому бракує: «Чистого повітря!». І зір, і пам’ять карбують вечірній гарячковий танок письменника під дощем, затяте розбризкування ним води з калюж на бруківці…
Аби написати відгук на фільм, потрібна «золота середина»: щоб і пам’ять зберегла деталі, й емоції трохи осіли. Справа в тім, що надто свіжі, емоційні враження генерують сумбур у голові, разом із тим, час може витерти важливе, хай навіть без префікса най- і суфікса -іш. Хоча в більшості випадків спрацьовує все з точністю до навпаки: час є мірилом, важелем, суддею…
Спробую тут максимально синтезувати філологічне й письменницьке, оскільки обидва «я» мають бажання відгукнутися, відреагувати.
Щойно фільм стартує, перед очима постає Харків (колишня столиця України, яка сьогодні вкрай зболена у зв’язку з постійними російськими обстрілами). Будівля, дворик, майданчик із молодими чоловіками, що грають у волейбол. Атмосфера Харкова початку ХХ століття розкривається разом із молодиком, який прибуває ззовні з валізою. Фоном лунає чоловічий голос про написання роману. Здається, цей прибулець – людина зі сьогодення, яка повернулася в минуле з метою написати роман про епоху. З анонсу знаємо, що фільм про покоління «розстріляного відродження». Чоловік роззирається… До нього звертається один із гравців, який виявляється Миколою Хвильовим. Далі в ході перегукувань, обміну репліками розуміємо, що там і Павло Тичина, і Майк Йогансен, і Володимир Сосюра, й Остап Вишня. Літературний контекст розгортається… Однією з головних героїнь (представлені переважно чоловіки!) постає Раїса Троянкер – уродженка Умані, так звана «фатальна коханка», як вона себе позиціонує. Михайль Семенко, Іван Багряний, Лесь Курбас, Аркадій Любченко… Згодом увіллється й іноземний ареал, презентований, зокрема, особистістю Бертольда Брехта, але то вкрай уривчасто.
Увага! Фільм 2021 року вкрай резонує сьогодні. Кількість й активність реакцій, відгуків, оцінок укотре потверджують, що все відбувається вчасно. Нині публіка готова дивитися, сприймати, обговорювати, після завершення перегляду лишатися в спорожнілій залі й мовити про Василя Стуса, як вищезгадані молоді люди за моєю спиною…
По інший бік від типажу Акімова – Микола Хвильовий, останній із романтиків, який відкидає «криваві привілеї», витанцьовує під дощем, смалячи цигарку й намагаючись надибати чисте повітря.
Трансформація товариша Акімова – вимовна й символічна. Можна добачити алюзії на поему Й. В. Ґете «Фауст», поему Дж. Байрона «Каїн», баладу А. Міцкевича «Пані Твардовська», роман О. Вайлда «Портрет Доріана Ґрея». Російськомовний «ґвинтик» системи постає Мефістофелем, котрий хоче заволодіти душею Фауста, полонити її, Люцифером, який прагне переконати Каїна, схиливши того на свій бік, Мефістофелем, котрому пан Твардовський продав (доконаний вид!) душу.
Доріан Ґрей обирає вічні молодість і красу, дослівно віддаючи душу лорду Генрі Воттону, дозволяючи останньому впливати на себе. Чи ж не подібний вибір здійснює товариш Акімов, підпускаючи до себе слугу режиму (енкаведиста), зневолюючись під його кирзовим чоботом? Якщо мірилом Доріанових гріхів і злочинів є портрет (уже перші зміни помітні після розриву з коханою, акторкою Сібіл, та у зв’язку з її самогубством), то для Акімова показником душевного занепаду, деморалізації, вибору на користь пітьми слугує злодіяння щодо Катрі (зґвалтування). Себто якщо Доріан словесно (без прямого фізичного контакту) доводить дівчину до смерті, то Акімова участь – пряма, агресивна, безумовна. Затим буде русифікація, спроба зґвалтування la femme fatale Раїси Троянкер, якій стачить духу поглумитися над Акімовим. Ця сцена направду символічна: сила поетки й слабкість сексиста, якому, здається (?), весь світ підпорядкований. А тут раптом така несподівана поразка!
Загроза смерті від так званого Мефістофеля-енкаведиста демонструє ще одну ганебну слабкість, що так само прочитується символічно: привладними чи провладними стають легкодухи, а потім ті самі слабодухи керують сильними й вільними. І, вочевидь, переконані, що їм це вдається…
Чорно-біла стрічка увиразнює епоху в її деталях: папірці з текстами, що розлітаються сходами, випавши з рук Володимира Сосюри через поцілунок Раїси Троянкер; трикутний розріз у сукні Троянкер, що оголює спину поетки з білим перлинним намистом; калюжі, по яких витанцьовує Хвильовий; сигари, які він безперестанку смалить; оголені ступні (пар 10 чи й більше!), що стирчать з-під простирадл у кузові вантажівки як доказ голодомору; вивіска з надписом «Willkommen in Charkiw»; вантажівка-хлібовозка, на якій у слові «хліб» змінюють одну літеру як потвердження русифікації…
Щоправда, крім полярних білого й чорного, в одному з епізодів зрине червоний. Він заливатиме собою водний простір, заповнюватиме кадр на великому екрані. Білий – присутність світла. Чорний – його відсутність. В одній зі сцен Микола Хвильовий згадає смерть. І невдовзі сам наблизиться до неї. «Я покажу вам, яким має бути справжній роман», – мовить побратимам по перу. А перед тим уперто зазиратиме в календар, заки не побачить там 13…
«Пам’ятайте, що тут не Америка, в якій за все потрібно платити», – фраза, яка випадково мною закадрувалася, бо насправді там мала бути інша, попередня. Однак саме ця, зафіксована, відкриває суть більшовицько-совєтської системи, російського імперіалізму в усіх його виявах. Платити варто – найдорожчим: душею або життям. Кожен/ кожна робить свій вибір.
Туфлі за 20 марок, які ще вчора коштували 10, бо ж інфляція. Витончені панчішки. Катря отримує саме таку матеріальну «вдячність» від товариша Акімова за свій синхронний переклад (вирішальна, психологічно-фізіологічна «дяка» буде опісля – у його квартирі). Розлитий на дорогий костюм Акімова борщ, капуста, що звисає з плечей, – скромна преамбула до відплати, легка репетиція.
Зі сцен, що вразили найдужче, закарбувалися в пам’яті крайнім драматизмом – до мурах на шкірі… Перша – дівчинка, яку несе на руках по сільському порожньому полю Микола Хвильовий. «Миколо, вона вже не дихає», – каже Аркадій Любченко. «Знаю», – відповідає той, несучи далі притулене до себе дитя.
Інша – посеред річки стіл, за яким трапезує Акімов, а тим часом по воді до нього наближаються чоловіки в довгих білих сорочках, поміж яких, зосібна, впізнаємо мешканців будинку «Слово».
«Я покажу вам дорогу до загірної комуни», – заявляє їм усім товариш Акімов, зводиться й веде за собою. Силуети йдуть далі, а чорно-біла річкова вода заливається червоною фарбою. Так метафорично змальовано «розстріляне відродження»… Ніби Христос розщеплюється на множинність аватарів і рухається в багатоосібному форматі, когортою, плеядою на Голготу…
Як розуміємо невдовзі, йдеться лише про сон Миколи Хвильового. Жахно, що цей і наступні сни письменника-романтика є віщими. Зрештою, неодноразово в процесі перегляду складається враження, яке употужнюється до переконання, що й постать Акімова, і багато сцен – винятково робота свідомості Хвильового. І його підсвідомості… Цю думку підважує один епізод: коли Хвильовий наміряється вбити Акімова, той падає нерухомо, але затим знову зринає живим – то тут, то там. І так багато разів. Мовляв, ти мене не знищиш, бо саме ти мене породив (чи не аналогія з Люцифером?). Усі «я» – твої витвори. Що перемагає? Усвідомлення власної безпорадності, відчуття божевілля, несприйняття Системи, розчарування в «загірній комуні». Породжений Хвильовим вислів «загірна комуна» закріпився як стійка метафора. «Прозріння», звільнення від утопії стане імпульсом до суїциду багатьох митців і культурних діячів: хтось раніше, хтось пізніше зважиться на вирішальний крок. Однак цей вчинок – точно не слабкість, радше навпаки. Завше згадую Леоніда Первомайського, який дорікав Миколі Хвильовому за рішення самовільно лишити цей світ у важкий час, далебі, не підозрюючи, що згодом матиме дві спроби самогубства.
Отже, російський імперіалізм є вбивчим на різних часових відтинках: він або знищує відверто (скільки таких переконливих епізодів у фільмі, коли серед ночі кидають в автозаки й вивозять то одного, то іншого!), або змушує самовільно лишити світ. І це не винятково 1920-1930-і, таке відбуватиметься й пізніше… У час «великої» війни так само: згадаймо закатованого 2022-го в Ізюмі письменника, перекладача, громадського діяча Володимира Вакуленка, вбиту російською ракетою письменницю, громадську діячку, волонтерку Вікторію Амеліну з її артикулюванням «нового Розстріляного відродження» («збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження» – з передмови до «Щоденника окупації» В. Вакуленка). Російський імперіалізм досі живий. Його мета – знищення української інтелігенції та українського народу загалом.
Попри весь трагізм, ілюстрування жахів доби, фільм не є песимістичним. Адже покарання знайде сексота-зрадника. А відтак хочеться вірити, що світло переможе.
Теза з фільму, що вигулькує з пам’яті: наші вороги – ЕНКИ. СВОЇ. Це теж відгукується, бо з початку повномасштабної агресії виявилися так звані «свої», котрі або чекали «рускій мір», або заради грошей готові були (є?) здавати позиції чи бути корегувальниками вогню. Не страчую віри, що їх усіх буде виявлено, а нові не з’являться, бо кожен розумітиме, що саме життя, свобода є найдорожчими.
Фільм пройнятий як алюзіями, аналогіями, так і цитатами. Низка поетів почергово декламують власні тексти. Чи ж дивина, що поміж них товариш Акімов постає істинним графоманом, більше того, коли читає, нагадує самозакоханого Нарциса, а коли отримує «на горіхи» за подібність, поводиться, як ображена дитина. Тож цілком логічно, що саме він стає обранцем імперії, щойно присвоює собі чужий рукопис. Хто автор тексту, лишаю інтригу для «непосвячених». «Ви ж казали, що він помер!» – вигукує збентежено (чи то злякано?) Акімов Мефістофелю-енкаведисту. «Бог із Вами! Він живий… І живе в цьому домі», – відповідає той.
У кінокартині звучать поезії Павла Тичини, Володимира Сосюри, Михайля Семенка, Раїси Троянкер. Вірш останньої читає акторка Валерія Ходос, яка наділяє свою персонажку, поетку єврейського походження, специфічною вимовою «р» (либонь, задум режисера?). Вражає стиль декламування авангардиста Семенка: цю манеру просто варто чути…
Спільнота письменників у будинку «Слово» спершу нагадує богему, втім, поступово трансформується в комуну. Заразом трансформуються й тексти – від «Згадки» Раїси Троянкер:
Пам’ятаєш місто маленьке
на далекій, глухій провінції,
де не чути трамвайного дзенькоту,
де любов переллята за вінця…
Понеділок, за два дні до завершення кінопрокату, – дата, що зобов’язує. Коли має місце острах щодо можливої повітряної тривоги, бо тоді все раптом спиниться, увага розфокусується, пам’ять зрадить. І буде нескінчений фільм замість нескінченого роману… Враження, вочевидь, розпорошаться, розсіються, цитати вивітряться, а ти в процесі перегляду їх скрупульозно відбираєш, фіксуючи, подумки проговорюєш, натхненно повторюєш. Як-от відповідь Миколи Хвильового на питання, чого йому бракує: «Чистого повітря!». І зір, і пам’ять карбують вечірній гарячковий танок письменника під дощем, затяте розбризкування ним води з калюж на бруківці…
Аби написати відгук на фільм, потрібна «золота середина»: щоб і пам’ять зберегла деталі, й емоції трохи осіли. Справа в тім, що надто свіжі, емоційні враження генерують сумбур у голові, разом із тим, час може витерти важливе, хай навіть без префікса най- і суфікса -іш. Хоча в більшості випадків спрацьовує все з точністю до навпаки: час є мірилом, важелем, суддею…
Спробую тут максимально синтезувати філологічне й письменницьке, оскільки обидва «я» мають бажання відгукнутися, відреагувати.
Щойно фільм стартує, перед очима постає Харків (колишня столиця України, яка сьогодні вкрай зболена у зв’язку з постійними російськими обстрілами). Будівля, дворик, майданчик із молодими чоловіками, що грають у волейбол. Атмосфера Харкова початку ХХ століття розкривається разом із молодиком, який прибуває ззовні з валізою. Фоном лунає чоловічий голос про написання роману. Здається, цей прибулець – людина зі сьогодення, яка повернулася в минуле з метою написати роман про епоху. З анонсу знаємо, що фільм про покоління «розстріляного відродження». Чоловік роззирається… До нього звертається один із гравців, який виявляється Миколою Хвильовим. Далі в ході перегукувань, обміну репліками розуміємо, що там і Павло Тичина, і Майк Йогансен, і Володимир Сосюра, й Остап Вишня. Літературний контекст розгортається… Однією з головних героїнь (представлені переважно чоловіки!) постає Раїса Троянкер – уродженка Умані, так звана «фатальна коханка», як вона себе позиціонує. Михайль Семенко, Іван Багряний, Лесь Курбас, Аркадій Любченко… Згодом увіллється й іноземний ареал, презентований, зокрема, особистістю Бертольда Брехта, але то вкрай уривчасто.
Харківський будинок «Слово» по вулиці Культури, 9 спершу скидається на гуртожиток, що має формат закритого пансіону, де письменники живуть ізольовано. Поступово цей дім розкривається, увиразнюється як колонія, в’язниця, концтабір… Більшовицько-совєтський імператив – однозначний і безсумнівний: творчих людей, культурних діячів варто тримати окремо, «ненав’язливо» їм доводячи їхню «місію», годувати свіжим хлібом, борщем, м’ясом, забезпечити цигарками, відсторонити від життя реального, довколишнього, буденного, де люди пухнуть від голоду. Тим самим продукувати утопію гідного й ситого життя в межах імперії, що контрастує з реальністю. Полуду з очей мешканців будинку «Слово» згодом знімає Іван Багряний, доносячи гірку правду про смертників на селі, серед яких – діти.
Коли переглядаєш фільм, може скластися оманливе враження, що митці – окрема каста, яка не клопочеться про хліб насущний, бо все має готове. Вочевидь, завдяки такій інтерпретації глядачі-сучасники можуть дістати хибне уявлення про митців сьогодення. І в цьому, як на мене, одна з небезпек…
Коли переглядаєш фільм, може скластися оманливе враження, що митці – окрема каста, яка не клопочеться про хліб насущний, бо все має готове. Вочевидь, завдяки такій інтерпретації глядачі-сучасники можуть дістати хибне уявлення про митців сьогодення. І в цьому, як на мене, одна з небезпек…
Проте наразі повернімося до прибульця. Ім’я його – Володимир Акімов. Він оселяється в будинку «Слово», представляючись поетом-початківцем. Так звана «tabula rasa». Пиши, малюй, кресли що завгодно в його серці, свідомості. Коли Акімов декламує вірші, присутні прозирають то стиль Тичини, то Сосюри.
На закиди та глузи письменників Акімов реагує досить гостро, бурхливо, навіть істерично. Саме такий характер виявляється зручним чи то пак вигідним для Системи. «Гвинтик» останньої з російськомовною щелепою (енкаведист) зринає то тут, то там. Твориться амбівалентність української культурної спільноти: Акімов – Хвильовий. Перший заради слави, sorry, передовсім нової, просторої квартири готовий присвоїти собі чужий текст, стати зрадником (Юдою?), сексотом, перебудувати свою українськомовну щелепу для «русского говора». Зрештою, стати вбивцею, заливаючи руки кров’ю… Чи ж випадково риси його обличчя так нагадують face кремлівського очільника?
На закиди та глузи письменників Акімов реагує досить гостро, бурхливо, навіть істерично. Саме такий характер виявляється зручним чи то пак вигідним для Системи. «Гвинтик» останньої з російськомовною щелепою (енкаведист) зринає то тут, то там. Твориться амбівалентність української культурної спільноти: Акімов – Хвильовий. Перший заради слави, sorry, передовсім нової, просторої квартири готовий присвоїти собі чужий текст, стати зрадником (Юдою?), сексотом, перебудувати свою українськомовну щелепу для «русского говора». Зрештою, стати вбивцею, заливаючи руки кров’ю… Чи ж випадково риси його обличчя так нагадують face кремлівського очільника?
Увага! Фільм 2021 року вкрай резонує сьогодні. Кількість й активність реакцій, відгуків, оцінок укотре потверджують, що все відбувається вчасно. Нині публіка готова дивитися, сприймати, обговорювати, після завершення перегляду лишатися в спорожнілій залі й мовити про Василя Стуса, як вищезгадані молоді люди за моєю спиною…
По інший бік від типажу Акімова – Микола Хвильовий, останній із романтиків, який відкидає «криваві привілеї», витанцьовує під дощем, смалячи цигарку й намагаючись надибати чисте повітря.
Трансформація товариша Акімова – вимовна й символічна. Можна добачити алюзії на поему Й. В. Ґете «Фауст», поему Дж. Байрона «Каїн», баладу А. Міцкевича «Пані Твардовська», роман О. Вайлда «Портрет Доріана Ґрея». Російськомовний «ґвинтик» системи постає Мефістофелем, котрий хоче заволодіти душею Фауста, полонити її, Люцифером, який прагне переконати Каїна, схиливши того на свій бік, Мефістофелем, котрому пан Твардовський продав (доконаний вид!) душу.
Загроза смерті від так званого Мефістофеля-енкаведиста демонструє ще одну ганебну слабкість, що так само прочитується символічно: привладними чи провладними стають легкодухи, а потім ті самі слабодухи керують сильними й вільними. І, вочевидь, переконані, що їм це вдається…
Щоправда, крім полярних білого й чорного, в одному з епізодів зрине червоний. Він заливатиме собою водний простір, заповнюватиме кадр на великому екрані. Білий – присутність світла. Чорний – його відсутність. В одній зі сцен Микола Хвильовий згадає смерть. І невдовзі сам наблизиться до неї. «Я покажу вам, яким має бути справжній роман», – мовить побратимам по перу. А перед тим уперто зазиратиме в календар, заки не побачить там 13…
«Пам’ятайте, що тут не Америка, в якій за все потрібно платити», – фраза, яка випадково мною закадрувалася, бо насправді там мала бути інша, попередня. Однак саме ця, зафіксована, відкриває суть більшовицько-совєтської системи, російського імперіалізму в усіх його виявах. Платити варто – найдорожчим: душею або життям. Кожен/ кожна робить свій вибір.
Туфлі за 20 марок, які ще вчора коштували 10, бо ж інфляція. Витончені панчішки. Катря отримує саме таку матеріальну «вдячність» від товариша Акімова за свій синхронний переклад (вирішальна, психологічно-фізіологічна «дяка» буде опісля – у його квартирі). Розлитий на дорогий костюм Акімова борщ, капуста, що звисає з плечей, – скромна преамбула до відплати, легка репетиція.
Зі сцен, що вразили найдужче, закарбувалися в пам’яті крайнім драматизмом – до мурах на шкірі… Перша – дівчинка, яку несе на руках по сільському порожньому полю Микола Хвильовий. «Миколо, вона вже не дихає», – каже Аркадій Любченко. «Знаю», – відповідає той, несучи далі притулене до себе дитя.
Інша – посеред річки стіл, за яким трапезує Акімов, а тим часом по воді до нього наближаються чоловіки в довгих білих сорочках, поміж яких, зосібна, впізнаємо мешканців будинку «Слово».
«Я покажу вам дорогу до загірної комуни», – заявляє їм усім товариш Акімов, зводиться й веде за собою. Силуети йдуть далі, а чорно-біла річкова вода заливається червоною фарбою. Так метафорично змальовано «розстріляне відродження»… Ніби Христос розщеплюється на множинність аватарів і рухається в багатоосібному форматі, когортою, плеядою на Голготу…
Як розуміємо невдовзі, йдеться лише про сон Миколи Хвильового. Жахно, що цей і наступні сни письменника-романтика є віщими. Зрештою, неодноразово в процесі перегляду складається враження, яке употужнюється до переконання, що й постать Акімова, і багато сцен – винятково робота свідомості Хвильового. І його підсвідомості… Цю думку підважує один епізод: коли Хвильовий наміряється вбити Акімова, той падає нерухомо, але затим знову зринає живим – то тут, то там. І так багато разів. Мовляв, ти мене не знищиш, бо саме ти мене породив (чи не аналогія з Люцифером?). Усі «я» – твої витвори. Що перемагає? Усвідомлення власної безпорадності, відчуття божевілля, несприйняття Системи, розчарування в «загірній комуні». Породжений Хвильовим вислів «загірна комуна» закріпився як стійка метафора. «Прозріння», звільнення від утопії стане імпульсом до суїциду багатьох митців і культурних діячів: хтось раніше, хтось пізніше зважиться на вирішальний крок. Однак цей вчинок – точно не слабкість, радше навпаки. Завше згадую Леоніда Первомайського, який дорікав Миколі Хвильовому за рішення самовільно лишити цей світ у важкий час, далебі, не підозрюючи, що згодом матиме дві спроби самогубства.
Отже, російський імперіалізм є вбивчим на різних часових відтинках: він або знищує відверто (скільки таких переконливих епізодів у фільмі, коли серед ночі кидають в автозаки й вивозять то одного, то іншого!), або змушує самовільно лишити світ. І це не винятково 1920-1930-і, таке відбуватиметься й пізніше… У час «великої» війни так само: згадаймо закатованого 2022-го в Ізюмі письменника, перекладача, громадського діяча Володимира Вакуленка, вбиту російською ракетою письменницю, громадську діячку, волонтерку Вікторію Амеліну з її артикулюванням «нового Розстріляного відродження» («збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження» – з передмови до «Щоденника окупації» В. Вакуленка). Російський імперіалізм досі живий. Його мета – знищення української інтелігенції та українського народу загалом.
Попри весь трагізм, ілюстрування жахів доби, фільм не є песимістичним. Адже покарання знайде сексота-зрадника. А відтак хочеться вірити, що світло переможе.
Теза з фільму, що вигулькує з пам’яті: наші вороги – ЕНКИ. СВОЇ. Це теж відгукується, бо з початку повномасштабної агресії виявилися так звані «свої», котрі або чекали «рускій мір», або заради грошей готові були (є?) здавати позиції чи бути корегувальниками вогню. Не страчую віри, що їх усіх буде виявлено, а нові не з’являться, бо кожен розумітиме, що саме життя, свобода є найдорожчими.
Фільм пройнятий як алюзіями, аналогіями, так і цитатами. Низка поетів почергово декламують власні тексти. Чи ж дивина, що поміж них товариш Акімов постає істинним графоманом, більше того, коли читає, нагадує самозакоханого Нарциса, а коли отримує «на горіхи» за подібність, поводиться, як ображена дитина. Тож цілком логічно, що саме він стає обранцем імперії, щойно присвоює собі чужий рукопис. Хто автор тексту, лишаю інтригу для «непосвячених». «Ви ж казали, що він помер!» – вигукує збентежено (чи то злякано?) Акімов Мефістофелю-енкаведисту. «Бог із Вами! Він живий… І живе в цьому домі», – відповідає той.
У кінокартині звучать поезії Павла Тичини, Володимира Сосюри, Михайля Семенка, Раїси Троянкер. Вірш останньої читає акторка Валерія Ходос, яка наділяє свою персонажку, поетку єврейського походження, специфічною вимовою «р» (либонь, задум режисера?). Вражає стиль декламування авангардиста Семенка: цю манеру просто варто чути…
Спільнота письменників у будинку «Слово» спершу нагадує богему, втім, поступово трансформується в комуну. Заразом трансформуються й тексти – від «Згадки» Раїси Троянкер:
Пам’ятаєш місто маленьке
на далекій, глухій провінції,
де не чути трамвайного дзенькоту,
де любов переллята за вінця…
до Тичининого «Партія веде!»:
Та нехай собі як знають
Божеволіють, конають, –
Нам своє робить:
Всіх панів до ‘дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Адже це уже не дивно,
Що ми твердо, супротивно,
Владно устаєм.
Ми йдемо походом гідним, –
Всім пригнобленим і бідним
Руку подаєм!
Руку подаєм!
Безлюдніє будинок «Слово», порожніє їдальня. А ті, хто лишаються, стають сірими силуетами. Точніше комунарами. Губиться поезія, сиротіє література. «Трактор в полі дир-дир-дир»...
Ще 1925-го представлений у фільмі Марк Йогансен написав вірш «Метемфісис» – з утопічної поеми «Комуна» (назва суголосна п’єсі «Комунар», згаданій у кінокартині). Утопією виявляється «загірна комуна», яку задекларував М. Хвильовий і в яку, окрім нього, вірили сучасники-побратими. У згаданому вірші М. Йогансена – трагедія «розстріляного відродження» як покоління й доби, трансформація української літератури під тиском імперіалізму. Цей текст міг би бути епіграфом до кінофільму «Будинок «Слово». Нескінчений роман».
А нас, тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний еллан оповине.
Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне наймення:
Література.
Наприкінці фільму перед титрами на тлі порожнього, оголеного, осиротілого поля миготять імена та прізвища українських митців, подані в абетковому порядку. Більшість із них, на жаль, невідома широкому загалу, проте саме завдяки кінострічці згадані постаті мають шанс бути вшанованими посмертно.
«Будинок «Слово». Нескінчений роман» – фільм, що отримав як численні позитивні відгуки, так і деякі критичні оцінки. Через наявність кількох відвертих сцен він увійшов до категорії 16+, проте, думається, це не звужує його глядацьких горизонтів (спільний перегляд із дорослими нівелює обмеження).
Як на мене, кінострічка провокує на перепрочитання текстів Миколи Хвильового, аби мати можливість повторного перегляду крізь оптику творів митця та інтерпретації його героїв. Важливо, що завдяки фільму руйнується стереотип про російськість Харкова, адже на початку ХХ століття саме це слобожанське місто було осердям відродження української культури (фільм цього не оскаржує). Чи ж не тому росія так уперто намагається випалити український Харків у ХХІ столітті, цілячись і в будинок «Слово», і в пам’ятні місця Григорія Сковороди?..
Відомо, що М. Хвильовий наприкінці життя писав роман, який мав на меті спалити. Про що був твір? Про голодомор? Про імперіалізм? А можливо, Акімов – герой незавершеного роману? Наприкінці фільму є ще один епізод: Катря тримає на руках дитину. Вочевидь, батьком є Акімов. Як це – носити під серцем і родити дитину від ворога, писав свого часу Василь Стефаник (новела «Гріх»). Такі, як Акімов, теж (першочергово!) вороги, небезпечніші за чужих. Чи мають вони право плодити нащадків? Адже тим самим множиться зло, сіється зрада, розростається імперія.
Тож, попри статус художнього, фільм карбує історію й водночас слугує засторогою й для сучасників, і для нащадків як never morе. І нам у цій «великій» війні обов’язково потрібно перемогти, аби не було нескінчених текстів…
Додам, що за кілька років до цього фільму (2017) побачила світ документальна, майже однойменна, стрічка «Будинок «Слово»». Режисер обох фільмів – Тарас Томенко. Автори сценаріїв ті ж самі – Тарас Томенко, Любов Якимчук. Як на мене, обидва кінопродукти доповнюють один одного й однозначно варті уваги.
Участь акторів – ще один важливий аспект, що заслуговує окремої розмови. В’ячеслав Довженко (у ролі Миколи Хвильового), Андрій Ісаєнко (Майк Йогансен), Геннадій Попенко (Михайль Семенко), Дмитро Олійник (Володимир Акімов)… Я не кінокритикиня, щоб давати якісну оцінку майстерності акторів, проте, як на мене, всі вони злилися зі своїми персонажами. «Я його любив до того, як почав працювати над фільмом. І люблю його дуже сильно зараз», – мовить В’ячеслав Довженко про Миколу Хвильового. Чи ж не є це доказом успішного тандему «актор – персонаж»?
На завершення хай буде вірш Миколи Хвильового:
Підвівся день. Уперся в небо.
Зітхнув так сонячно на світ,
Пролляв червоною фарбою
На сірий тоскний краєвид.
Чи кров’ю, може? Може, кров’ю?
Але життя горить віки
І пізнається у грозі…
По діамантовій росі
Йде чоловік.
Божеволіють, конають, –
Нам своє робить:
Всіх панів до ‘дної ями,
Буржуїв за буржуями
Будем, будем бить!
Будем, будем бить!
Адже це уже не дивно,
Що ми твердо, супротивно,
Владно устаєм.
Ми йдемо походом гідним, –
Всім пригнобленим і бідним
Руку подаєм!
Руку подаєм!
Безлюдніє будинок «Слово», порожніє їдальня. А ті, хто лишаються, стають сірими силуетами. Точніше комунарами. Губиться поезія, сиротіє література. «Трактор в полі дир-дир-дир»...
Ще 1925-го представлений у фільмі Марк Йогансен написав вірш «Метемфісис» – з утопічної поеми «Комуна» (назва суголосна п’єсі «Комунар», згаданій у кінокартині). Утопією виявляється «загірна комуна», яку задекларував М. Хвильовий і в яку, окрім нього, вірили сучасники-побратими. У згаданому вірші М. Йогансена – трагедія «розстріляного відродження» як покоління й доби, трансформація української літератури під тиском імперіалізму. Цей текст міг би бути епіграфом до кінофільму «Будинок «Слово». Нескінчений роман».
А нас, тих, що знали зарані пісню,
Заспівають у трави, квіти й коріння,
Вітерець хвильовий пролетить і свисне,
Тичину блакитний еллан оповине.
Закиває лісними очима сосюра,
І знайдеться десь перекручений корінь,
Такий незграбний, такий чудернацький і бурий,
Що для нього назвищ не стане тих,
Ще раз полізуть в історію
І наречуть йому химерне наймення:
Література.
Наприкінці фільму перед титрами на тлі порожнього, оголеного, осиротілого поля миготять імена та прізвища українських митців, подані в абетковому порядку. Більшість із них, на жаль, невідома широкому загалу, проте саме завдяки кінострічці згадані постаті мають шанс бути вшанованими посмертно.
«Будинок «Слово». Нескінчений роман» – фільм, що отримав як численні позитивні відгуки, так і деякі критичні оцінки. Через наявність кількох відвертих сцен він увійшов до категорії 16+, проте, думається, це не звужує його глядацьких горизонтів (спільний перегляд із дорослими нівелює обмеження).
Як на мене, кінострічка провокує на перепрочитання текстів Миколи Хвильового, аби мати можливість повторного перегляду крізь оптику творів митця та інтерпретації його героїв. Важливо, що завдяки фільму руйнується стереотип про російськість Харкова, адже на початку ХХ століття саме це слобожанське місто було осердям відродження української культури (фільм цього не оскаржує). Чи ж не тому росія так уперто намагається випалити український Харків у ХХІ столітті, цілячись і в будинок «Слово», і в пам’ятні місця Григорія Сковороди?..
Відомо, що М. Хвильовий наприкінці життя писав роман, який мав на меті спалити. Про що був твір? Про голодомор? Про імперіалізм? А можливо, Акімов – герой незавершеного роману? Наприкінці фільму є ще один епізод: Катря тримає на руках дитину. Вочевидь, батьком є Акімов. Як це – носити під серцем і родити дитину від ворога, писав свого часу Василь Стефаник (новела «Гріх»). Такі, як Акімов, теж (першочергово!) вороги, небезпечніші за чужих. Чи мають вони право плодити нащадків? Адже тим самим множиться зло, сіється зрада, розростається імперія.
Тож, попри статус художнього, фільм карбує історію й водночас слугує засторогою й для сучасників, і для нащадків як never morе. І нам у цій «великій» війні обов’язково потрібно перемогти, аби не було нескінчених текстів…
Додам, що за кілька років до цього фільму (2017) побачила світ документальна, майже однойменна, стрічка «Будинок «Слово»». Режисер обох фільмів – Тарас Томенко. Автори сценаріїв ті ж самі – Тарас Томенко, Любов Якимчук. Як на мене, обидва кінопродукти доповнюють один одного й однозначно варті уваги.
Участь акторів – ще один важливий аспект, що заслуговує окремої розмови. В’ячеслав Довженко (у ролі Миколи Хвильового), Андрій Ісаєнко (Майк Йогансен), Геннадій Попенко (Михайль Семенко), Дмитро Олійник (Володимир Акімов)… Я не кінокритикиня, щоб давати якісну оцінку майстерності акторів, проте, як на мене, всі вони злилися зі своїми персонажами. «Я його любив до того, як почав працювати над фільмом. І люблю його дуже сильно зараз», – мовить В’ячеслав Довженко про Миколу Хвильового. Чи ж не є це доказом успішного тандему «актор – персонаж»?
На завершення хай буде вірш Миколи Хвильового:
Підвівся день. Уперся в небо.
Зітхнув так сонячно на світ,
Пролляв червоною фарбою
На сірий тоскний краєвид.
Чи кров’ю, може? Може, кров’ю?
Але життя горить віки
І пізнається у грозі…
По діамантовій росі
Йде чоловік.
Автор рецензії – письменниця й літературознавець Ганна Клименко-Синьоок
0 Коментарі