Літературний критик із Галичини, який багато в чому випередив Д. Донцова, – Микола Євшан

    Важливий для культурного процесу на Галичині в перші десятиліття ХХ століття й сьогодні майже невідомий у центральній Україні Микола Йосипович Євшан (справжнє прізвище – Федюшка) – перший літературний критик-модерніст, вундеркінд, один із піонерів українського націоналізму, що відстоював свою ідеологію не лише гучними словами, а й мужніми справами. Микола Євшан народився в містечку Войнилів Калуського повіту (Івано-Франківщина) 19 травня 135 років тому й прожив лише три десятиліття. Літературно-критичною ж діяльністю займався усього 5-7 років. Однак цього вистачило, аби ввійти в історію культури й залишити після себе вагомий слід.

    Походив майбутній критик із небагатої селянської родини Осипа й Марії Федюшок. Батько, малоземельний рільник, мав ще двох дітей. Миколу, який змалку мав слабке здоров’я й виявляв значно більше схильностей до читання, ніж до важкої фізичної праці, за порадою вчителів і священника, вислали на навчання до Станіславівської гімназії. І не помилилися! Адже вже в цьому закладі юний Микола виявив неабиякі інтелектуальні здібності й патріотизм. У польськомовному середовищі він уперто доводив своє право на українську мову.

    Закінчивши навчання, Федюшка успішно студіює україністику та германістику у Львівському університеті. Згодом, у 1910 р., з університету його відрахували за участь у проукраїнських студентських виступах і протистояння з поляками. Тож завершувати вищу освіту довелося в столиці Австро-Угорської імперії – Відні. Ще у Львові на обдарованого студента звернув увагу професор Михайло Грушевський і допоміг юнакові з працевлаштуванням. Так Микола Федюшка став працівником бібліотеки Наукового Товариства імені Шевченка (НТШ), потім адміністратором Академічного Дому, урядником «Видавничої Спілки», секретарем НТШ та на деякий час особистим секретарем Михайла Грушевського.

    З 1909 р. в житті Миколи Євшана (псевдонім він узяв за оспіваною М. Вороним легендою про чарівне зілля, що повертає пам’ять про рідну землю) починається період активної творчої праці, натхненної тодішніми революційними настроями. За короткий час виходить друком його книга «Під прапором мистецтва», де викладені роздуми про сучасні естетичні принципи, скеровані на творчість О. Кобилянської, В. Стефаника, П. Карманського. З більшістю популярних тоді на Галичині авторів він був знайомий особисто. 1910 року молодий літературознавець також відвідав Київ, познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Ганною Барвінок, Миколою Сріблянським.

    Перед початком Першої світової війни Микола Йосипович працював у м. Відні в українських виданнях. Від початку війни він відразу ж зголосився до війська; воював на румунському та італійському фронті, на останньому був поранений.Тоді ж почалася його діяльність як військового й громадського діяча. На річницю проголошення ЗУНР, 31 жовтня 1919 р. у Вінниці, він виголосив палку промову до українського війська. За спогадами сучасників, багато стрільців плакали, слухаючи ту промову.

    За все життя Микола Євшан написав близько 200 статей, рецензій та відгуків. У період 1914 – 1919 рр. виступав із публіцистичними статтями, присвяченими питанням державотворення й національного виховання, а також перекладав із німецької Ф. Геббеля, Ф. Куммера, Й.-Г. Фіхте та ін. У літературному плані критик безмежно захоплювався Іваном Франком і присвятив його роботі чимало досліджень. Крім уже згаданого «Під прапором мистецтва», Євшан написав і видав ще дві книги – «Тарас Шевченко» й «Куди ми прийшли? Річ про українську літературу 1910 року». Більшість же літературно-критичних, публіцистичних творів він друкував у часописах «Літературно-науковий вісник», «Бджола», «Будучність», «Українська хата».

    Його звикло називають «вишуканим естетом», «шанувальником чистої краси», «егоцентричним модерністом» тощо. Насправді Євшан був ідейним предтечею вольового націоналізму. Саме Микола Йосипович, ще перед Д. Донцовим, заявив, що українці повинні подолати в собі психологічний комплекс жертви. Він першим з українських публіцистів виголосив, що мрія про мир і спокій – це занепад і прострація, що в житті вічно торжествує тільки візія боротьби.

    Загалом, Микола Євшан мало зважав на авторитети й сміливо критикував тодішню українську культуру за дріб’язковість, просвітянство, зацикленість на народницькій традиції другої половини XIX століття. Сильно дісталося від нього, скажімо, Маркіяну Шашкевичу, справжній культ якого серед земляків був Євшанові неприємний (Шашкевича критик вважав не надто талановитим, пасивним, нерішучим, далеким від нових ідей). Неабияк дісталося від гострого пера Євшана й літераторам модерністського спрямування з об’єднання «Молода Муза». Єдиним, чий талант у цьому об’єднанні Микола Йосипович виділив, був Михайло Яцків. Сам Євшан переконано підтримував усе високе, аристократичне в національній культурі, однак без сентименталізму й декадентства – виключно сміливість і філософська глибина ідей, врахування європейських тенденцій, новаторство, творча непокора. Серед сучасних митців особливо близькою йому була творчість Ольги Кобилянської.

    Микола Євшан охоче вступив до лав Галицької армії, щоб захистити свою батьківщину від збройної агресії. Він пройшов увесь бойовий шлях УГА від Східної Галичини до Києва й Східного Поділля. Останнім його публічним виступом стала вже згадана палка промова 31 жовтня 1919 р. у Вінниці. Менш ніж за місяць він підхопив висипний тиф, епідемія якого буквально викосила Галицьку армію (у цей час тут померли від цієї хвороби майже 10 тисяч вояків УГА). Став жертвою тифу й Микола Євшан: 23 листопада 1919 р. він помер у Вінниці, де й був похований на горі за казармами.