Перший український енциклопедист і затятий колекціонер козацьких стародруків Микола Маркевич

    220 років тому 7 лютого народився Микола Андрійович Маркевич – український історик, етнограф, поет, музикознавець та перший український енциклопедист. Походячи зі старовинного дворянського роду, що бере початок з вищої гетьманської адміністрації XVII—XVIII ст., цей унікальний чоловік щиро захоплювався українською історією й прагнув популяризувати її серед усіх українців. Він збирав колекцію стародруків, укладав першу масштабну українську енциклопедію, записував народні пісні й перекази, консультував Тараса Шевченка при створенні «Гайдамаків» й історичних офортів та загалом увійшов у національну історію як людина неймовірної ерудиції.

    Народився Микола Маркевич у с. Дунаєць Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер Сумська область) і вже в ранньому дитинстві дивував оточення своїми інтелектуальними здібностями. Сьогодні такого хлопчика назвали б вундеркіндом: уже в 4 роки він умів читати й писати українською, російською, німецькою та французькою мовами. Подальшу освіту він також одержав відповідно до свого походження й талантів – спочатку в приватному пансіоні у с. Лапинці Прилуцького повіту, а потім у Cанкт-Петербурзькому благородному пансіоні Головного педагогічного інституту. Встигнув також послужити юнкером Курляндського драгунського полку, у відставку з якого пішов у чині поручника.

    Тоді ж почав писати перші вірші й перекладати романтичних зарубіжних авторів, зокрема Дж.-Г. Байрона та Ф. Шиллера. Також займався музикуванням, добираючи власні мелодії до народних поезій чи аранжуючи фольклорні мотиви. І художні, і наукові матеріали Маркевич писав російською мовою. Але його твори були сповнені такої любові до України, що їх всіляко ганили імперські критики за життя автора й забороняла радянська влада як «витівки українського буржуазного націоналіста» через десятки років після його смерті.

    Усе життя Микола Андрійович збирав історичні документи козацької доби з метою створення українського енциклопедичного словника, аби в ньому всі охочі могли знайти історичну, географічну, статистичну інформацію про Україну, біографії видатних особистостей. Упродовж 10 років він написав понад 100 тисяч статей для енциклопедії, систематизував їх за алфавітом у 30 зошитах, загалом підготував для публікації 11 томів по 600 сторінок кожен. Також Маркевич встиг долучитися до укладання українського словника на 45 тисяч слів із прислів’ями, приказками, казками, піснями, старовинними універсалами, листами.

    Після виходу друком головної праці Маркевича – «Історія Малоросії» у 5 томах – на нього ринула хвиля критики за «спробу штучно створити історію неіснуючої України». Після цієї публікації упродовж майже 15 років не з’явилося жодної його друкованої праці. Знову друкувати почали тільки після смерті Миколи І.

    Микола Маркевич був близько знайомий із Тарасом Шевченком. У 1847 році він поклав на музику вірш Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови». Тарас Григорович відповів товаришеві присвятою вірша «Бандуристе, орле сизий». Звертався Шевченко до Маркевича і по фахову пораду.

    Відомо, що Маркевич мав намір видати свій архів, потім планував продати право на видання колекції – під загальною назвою «Маркевичівський архів». У його руках зібрався справжній скарб на основі родинної бібліотеки й власних бібліографічних знахідок. У с. Турівка, де після відставки з військової служби дослідник жив до самої смерті, сформувалося грандіозне зібрання рідкісних стародруків, історичних манускриптів, гетьманських універсалів, листів видатних діячів. Архів налічував понад 12 тисяч рукописів українською, польською, французькою, німецькою, турецькою, татарською, латинською, грецькою, грузинською, вірменською, російською мовами. Майже половину з них історик встиг класифікувати, систематизувати та ввести до каталогу. Серед відомих у тому архіві були документи гетьманів Івана Скоропадського, Кирила Розумовського, Кочубеїв і Гудовичів, матеріали з книгозбірні Петра Рум’янцева, бібліотека Іполита Богдановича (400 томів книжок, рукописи) та інші унікальні рукописні й друковані документи. Проте через тяжку хворобу й матеріальну скруту Маркевич був змушений продати частину архіву пирятинському поміщикові й колекціонерові І. Лукашевичу. Згодом нащадки останнього продали колекцію документів московському Рум’янцевському музею.