Автор унікальних співомовок і перекладач «Іліади» Степан Руданський

    6 січня 190 років тому народилася особистість колосальних масштабів і значення, досі не до кінця оцінена українськими читачами – поет, перекладач і лікар Степан Васильович Руданський. Невелика популярність серед вітчизняних книголюбів несправедлива, але поясненна: цей чоловік прожив лише 39 років і за життя не мав жодної виданої книги. Деякі його твори публікувалися лише в часописах й альманахах, окремими ж виданнями з’явилися тільки після смерті, завдяки зусиллям Олени Пчілки. Зараз саме час повернутися до вивчення його доробку, адже там є чим насолодитися й досвідченим знавцям, і тим, хто шукає читання для розваги й «для душі».

    Навіть перелік його творів говорить сам за себе. Степан Руданський увів в українську літературу віршовані гуморески сатиричного й побутового змісту, які сам назвав співомовками (від «мова Співи», тобто музи) й переказами. Писав романси, балади (цей жанр визначав як «небилиці»), історичні поеми-хроніки «Мазепа – гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок» та ін., красиві ліричні поезії, філософські, алегоричні твори, вірші-оповідання, послання, переспіви псалмів, пісню «Повій вітре на Вкраїну», яку часто вважають народною. А ще збирав фольклор, переклав «Іліаду» Гомера, античну сатиру «Батрахоміомахія», «Краледворський рукопис», окремі твори Г. Гейне, сербських поетів... І більшу частину цієї роботи встигнув виконати за 9 років, поки навчався в Санкт-Петербурзі на лікаря й проходив першу практику! Навіть своє ім’я він переклав із грецької, підписуючи рукописи книг як Вінок Руданський.

    Сам автор упорядкував три томи власних писань. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857», вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий – «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857 – 1858 і 1859» – складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», і вірша «Студент». Третій – «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859 – 1860» – це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Основний авторський спадок поета – це віршовані гумористичні оповідки про панів, попів, циган, москалів, поляків, німців, чортів, засновані на усній народній творчості. Степан Васильович обожнював народні пісні й казки, охоче записував їх, коли потрапляв у відповідне середовище, міг сам заспівати в хорошій компанії. Навіть у роки професійної діяльності короткі миті дозвілля присвячував фольклористиці, етнографії, археології, збирав видання про єгипетських фараонів і старовинні артефакти.

    Тим часом, напружене й доволі злиденне життя лишало не так багато часу на творчість і наукові захоплення. Прикметно, що ще в юності Степан страшенно посварився з батьком, тож не отримував від нього ні фінансової, ні моральної допомоги до кінця життя. Справа в тому, що Василь Руданський був пихатим і тиранічним сільським священником. Хоч, крім СтепанаЮ він мав ще трьох синів і доньку, свій фах він мріяв передати саме Степанові. Тому спочатку віддав його в парафіяльну й духовну школу Шаргорода, потім – у духовну семінарію Кам’янця-Подільського. У цих закладах юнак щиро любив вивчати латину, грецьку, староєврейську, церковнослов’янську мови, тож досягнув неабияких успіхів. Батько пишався сином і благословив його на вступ до Санкт-Петербурзької духовної академії, але в тодішній столиці імперії сталося несподіване. Юнак подав документи... до медико-хірургічної академії.

    Це стало для Василя Руданського ударом. А ще – той факт, що син свідомо обрав спілкуватися українською й досліджувати рідну культуру. Розлючений батько писав нащадкові: «Письма твои, писанные грубо, ничуть не располагают меня в твою пользу, а только приносят боль сердцу и заставляют жалеть, что я употребил все мое воспитание только для того, чтобы видеть тебя неблагодарным... Если захочешь написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малороссийскому, або лучше ничего не пиши!». На що Степан зреагував у листі до брата Григорія: «Не слухає батько моєї мови, зате мене і по смерти, може, послухають чотирнадцять мільйонів моїх одномовців. Батько, може, не любить свою мову через те, що нею говорять у нас мужики, – а нібито в Московщині не говорять мужики по-московській? Да і чим ми лучче від мужика? Всі ми рівні і в Бога, і в натури». Так і лишився упертий парубок сам на сам із життєвими негараздами, змушений ще на етапі навчання економити кожну копійку.

    Навчання в Петербурзі підірвало здоров’я Руданського, він заслабнув на сухоти й після випуску попросив відправити його в південні, тепліші краї. Так він став міським лікарем Ялти. Там він прожив 12 років, брався за будь-який заробіток, і все одно грошей бракувало. З посадою міського лікаря Степан Васильович поєднував посаду завідувача лікарні, карантинного медика в порту. Додатково влаштувався на посаду службового лікаря кримських маєтків князя С. Воронцова, тому часто їздив на виклики до хворих в Алупку, Массандру, Ай-Даниль. До всього, Руданський організував у Ялті першу медичну бібліотеку, метеорологічний пункт, міський ринок, у різних місцях Криму – фельдшерські пункти. Був почесним мировим суддею Сімферопольсько-Ялтинської округи.

    За такої зайнятості й постійної боротьби за виживання не дивно, що на творчість у чоловіка майже не лишалося сил і часу. Наприкінці життя він заразився холерою, коли намагався ліквідувати епідемію в Ялті. Недоброзичливці написали на нього доноси й зробили винним в епідемії (хоча до цього Степан Васильович активно боровся з антисанітарією й робив усе можливе, аби місцеве населення менше хворіло), тому недужого й утомленого чоловіка позбавили посади. Усі проблеми разом, доповнені застарілими хронічними хворобами, зупинили серце митця.