Ідол американської бунтівної молоді, загадковий відлюдник Джером Селінджер

    У перший день нового 1919 року з’явився на світ прозаїк, кумир американського студентства 50-60-х років, загадковий відлюдник Джером Девід Селінджер. Своїм єдиним романом «Ловець у житі» він, без перебільшень, вплинув на розвиток світової літератури, підштовхнувши чимало молоді до протестних настроїв, особливих мистецьких смаків і світобачення. А своїм багатим на події, але закритим для широкої публіки життям – інтригував журналістів, кінематографістів, видавців, психологів і простих читачів майстерніше, ніж чимало голлівудських «зірок». І продовжує інтригувати донині, навіть після смерті. Цьогоріч світ відзначає 105-у річницю від дня його народження.

    Суперечлива натура Джерома сформувалася багато в чому під впливом сім’ї. Він виріс у домі єврея литовського походження Соломона Селінджера та його шотландсько-ірландської дружини Міріам. Попри те, що мати (у дівоцтві Мері Джилік) нібито вихрестилася в юдаїзм, дітей (Джером мав ще старшу на 8 років сестру Доріс) вона виховувала в дусі методистської церкви. Та й антисемітизм, що панував тоді в американському суспільстві давався взнаки.

    Ситуація ускладнювалася стосунками з батьком. Соломон щиро прагнув дати синові найкращу освіту, зробити з нього цілеспрямованого амбітного парубка, здатного заробити великі гроші й, звісно ж, продовжити родинний бізнес із виготовлення ковбас і копчених сирів. Сам Джером, чи то з почуття протесту, чи просто в силу натури, лишався млявим, інфантильним і дуже неохочим до навчання. Він змінив безліч навчальних закладів. Закінчив воєнне училище в м. Веллі-Фордж (штат Пенсільванія), побував із батьком у польському Бидгощі, вивчаючи специфіку морських перевезень м’ясних продуктів, десять місяців намагався пройнятися ідеями ковбасного ремесла у Відні, відвідував лекції в пенсільванському Урсінус-коледжі, вступив у Колумбійський університет. Однак всюди показував украй слабку успішність, жоден виш так і не закінчив, а до ковбас й узагалі демонстрував огиду. Надивившись на роботу європейських боєнь, навіть зробився вегетаріанцем. А з батьком розсварився до кінця життя.

    Щоправда, писати почав уже в роки нескінченного навчання. Наприклад, у Веллі-Форджі створив три строфи до шкільного гімну, що виконується й досі. У Колумбійському ж університеті слухав лекції Віта Барнетта, редактора журналу «Сторі», присвячені мистецтву оповідання. Сам Барнетт згадував, що Селінджер сидів в останньому ряду й дивився у вікно майже до кінця останнього семестру. Лише під кінець хлопець ожив і написав перше оповідання «Підлітки», яке Барнетт вирішив опублікувати в «Сторі». Відтоді юнак захопився малою прозовою формою й постійно обіцяв друзям, що стане видатним письменником.

    Коли розгорілася Друга світова війна, Джером Селінджер вирішив, що його місце на фронті. На заваді стала серцева аритмія – в армії юнака з таким захворюванням не чекали. Однак тут, нарешті, наш герой вирішив проявити впертість. І таки добився свого! Прослуживши якийсь час на території США, у 1944 році в складі союзних військ він брав участь у висадці на узбережжя Нормандії, був зв’язковим, служив у контррозвідці, звільняв в’язнів концтаборів (у т.ч. Дахау) та допитував військовополонених. Пережитий досвід вилився в нервовий зрив, який довелося лікувати в шпиталі, та болісно відобразився на всьому характері Селінджера.

    З тим часом пов’язані й перші особисті драми. Юнак познайомився з Уною О’Ніл, донькою лауреата Нобелівської премії з літератури, культового американського драматурга Юджина О’Ніла. Вочевидь, молоді люди по-різному розуміли ці стосунки. Селінджер писав Уні довгі листи, вважав її своєю дівчиною, показував її фотографії близьким товаришам по службі, пишався. Сама ж Уна не жалілася на кількість іменитих залицяльників і не ставилася до взаємин так серйозно. У 1943 році, попри 36-річну різницю у віці, дівчина вийшла заміж за Чарлі Чапліна, про що Селінджер дізнався з газет. За спогадами фронтових товаришів, юнак важко пережив цю подію й так чи інакше шукав тінь цього кохання в усіх подальших стосунках. До слова, у французького письменника Фредеріка Беґбедера є книга про цей роман «Уна & Селінджер». Також про юність і початок літературної кар’єри Селінджера знято кінострічку «За прірвою у житі» (2017 р.) – екранізацію біографічного роману Кеннета Славенські «Простуючи крізь жито».

    Офіційно Джером Селінджер одружувався тричі. Ще в час післявоєнної роботи на американську контррозвідку від заарештував німкеню Сильвію Вельтер, але невдовзі вивіз її в США й побрався. Однак шлюб тривав лише пів року. Наступною дружиною письменника стала 16-річна студентка Клер Дуглас (Селінджерові був 31 рік). Він наполіг, щоб дружина кинула навчання за 4 місяці до випуску й переїхала до нього. Подальші стосунки були для дівчини дуже важкими. У пари народилося двоє дітей – донька Маргарет і син Метью. Пізніше Маргарет переказувала розповіді матері про те, що в той час вона була на краю прірви, готова покінчити із собою й вбити дітей, навіть тікала від чоловіка. Селінджер був страшенно вимогливим і прискіпливим, мав відверто дивні звички, встановлював чимало заборон, через власні переконання не дозволяв викликати лікарів до дітей, коли ті хворіли. У 66 років письменник розлучився з Клер, і жив кілька місяців з вісімнадцятилітньою Джойс Мейнард, яка пізніше стала письменницею. Потім одружився із 16-річною дівчиною на ім’я Колін. Остання дружина й син Метью стали його спадкоємцями.

    Після війни Джером серйозно взявся за перо. У 1947 році журнал The New Yorker прийняв до публікації оповідання «Чудовий день для рибки-бананки» й після майже річної переробки опублікував його, запропонувавши Селінджерові контракт на публікацію подальших оповідань. До появи найвідомішого бестселера автор написав майже всі свої знамениті роботи, що згодом увійшли до збірки «Дев’ять оповідань». Основними героями цих творів стала родина Гласів – двох колишніх акторів водевілю та їхніх сімох дітей – Сеймура, Бадді, Бу Бу, Волта, Вокера, Зуї та Френні. Їм же присвячені й останні опубліковані за життя автора твори – новела «Френні та Зуї» і повість «Вище крокви, будівничі», написані в 60-і роки. Ще одна помітна тематична особливість книг Селінджера – спрямованість на бунтівну молодь (більшості його героїв менше 17 років). Книги про дітей, але зовсім не дитячі.

    «Ловець у житі» був опублікований у 1951 році, після чого Селінджер буквально прокинувся знаменитим. Сповнений бунтарства, цинізму та юнацького максималізму твір почали називати «біблією американського студентства». Його визнали й бітники, і всі неформали, що прийшли пізніше – гіпі, панки, гіпстери. Розповідь про мандри самотнього й асоціального Голдена Колфілда була заборонена в Північній Кореї й деяких штатах США через надмір лайки та депресивність. І ймовірно, цей явний нонконформізм автора й спротив суспільства додали твору балів в очах молоді. Водночас, цей твір надихнув низку маніяків на злочини – у тому числі, вбивцю Джона Леннона.

    Слава не подобалася Селінджеру. Після 1965 року він вирішив писати виключно для себе. Ще й обрав життя а-ля Шрек: у містечку Корніш (штат Нью-Гемпшир), на віддалі від цивілізації, десь у лісі, за високим парканом. Ще замолоду він встигнув помандрувати до Індії, відтоді захопився буддизмом й індуїзмом. Взявся вивчати духовні практики, гомеопатію й іншу нетрадиційну медицину, сам вигадував собі дієти, якийсь час цікавився саєнтологією. Письменник категорично відмовився від спілкування зі ЗМІ, заборонив екранізувати свої книги, публікувати листи й ранні твори, не брав телефонну слухавку. Спочатку ще трохи допомагав у вихованні місцевих школярів, однак коли учениця ближчої школи взяла в нього інтерв’ю нібито для студентського часопису, а опублікувала матеріал у газеті «Клермонт Дейлі Ігл», розлютився. Відтоді Селінджер не дав жодного інтерв’ю й позивався до суду за найменшої спроби будь-кого щось про нього зняти чи написати (щоправда, в суди ніколи не з’являвся).

    Час від часу виринає інформація, що після смерті у 2010 році, за заповітом автора, можна буде, нарешті, опублікувати дещо з його спадку. Зокрема, написані після 1965 року оповідання про родину Глассів, роман про його взаємини з першою дружиною Сильвією, новелу у формі щоденника про Другу світову війну, керівництво з веданти, оповідання про Голдена Колфілда. Утім, це поки на рівні чуток. Хоча у 2013 році Інтернетом почали «гуляти» не публіковані раніше «Три історії» («Океан боулінгових куль», «Пола» й «Іменинник»). Про існування всіх трьох творів було відомо, але жоден із них раніше не був представлений ​​широкій публіці. Цікаво, що рукопис «Океану боулінгових куль» був переданий автором бібліотеці Принстонського університету за умови, що твір буде оприлюднений не раніше, ніж через 50 років після смерті Селінджера (тобто публікація офіційно дозволена тільки із січня 2060-го). Рукописи «Підлоги» та «Іменинника» зберігаються в Центрі гуманітарних наук Гаррі Ренсома при Університеті Техасу.