Творець тексту Державного Гімну України, знавець народного життя і юриспруденції Павло Чубинський

    Павло Платонович Чубинський відомий як автор слів Державного Гімну України, неперевершений етнолог і фольклорист, збирач духовних скарбів українського народу, юрист, громадський діяч і поет. Своїм семитомним виданням «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» він заклав підвалини українського народознавства, на десятиліття вперед створив енциклопедію народного життя, що й сьогодні не втратила своєї наукової цінності й актуальності. 27 січня від дня його народження минає 185 років.

    На світ Павло Чубинський з’явився на хуторі поблизу Борисполя в родині збіднілих дворян. Батьки були добрими й освіченими людьми, чуйно ставилися до селянських дітей, що жили на хуторах поблизу їхнього маєтку, навчали їх грамоти, лікували, коли вони хворіли. Цю потребу піклуватися про інших, тих, кому пощастило менше, Павло Платонович охоче перейняв і практикував надалі, часто на шкоду собі. Так, наприклад, здобувши правничий фах на юридичному факультеті Петербурзького університету, чоловік повернувся в рідні краї й взявся консультувати земляків, допомагаючи їм вигравати судові справи проти поміщиків.

    Життя, традиції, культура селян його теж цікавили з дитинства. Відповідні народолюбні настрої він переймав і в Другій київській гімназії, і від нових друзів з петербурзької української громади. Ще за молодих років Павло Платонович познайомився з братами Лазаревськими, Миколою Костомаровим, Пантелеймоном Кулішем, майбутнім редактором журналу «Основа» Василем Білозерським та ін. Повернувшись після навчання в Україну, він активно публікувався в журналі «Основа», у літні місяці їздив селами Переяславщини, збирав етнографічні матеріали.

    Ще одним постійним захопленням Павла Чубинського були мандри. З юності він активно цікавився роботами відомих науковців і мандрівників Семенова-Тянь-Шанського, Пржевальського, Миклухо-Маклая, з деким співпрацював. Особисто очолював експедицію з вивчення Печорського краю й Заполярного Уралу. За його ініціативою була відправлена експедиція навіть на Нову Землю, тож не дивно, що до пам’ятної таблички Чубинського на київській гімназії, у якій він вчився, українські полярники традиційно покладають квіти, вирушаючи в Арктику.

    Великою любов’ю Чубинського були твори Тараса Шевченка, тож звістка про смерть видатного сучасника його приголомшила. Наприкінці червня 1862 року разом зі своїми найближчими товаришами Володимиром і Віктором Синьогубами, Іваном Касяненком і Дмитром Богдановим Павло Платонович відвідав могилу Кобзаря в Каневі, щоб вклонитися пам’яті великого народного поета, через що потрапив на око кому не слід. Це нібито стало однією з причин його подальшого заслання. Бо серед інших, так само сміховинних звинувачень, числилися й відвідини могили, де Чубинський буцімто «пил водку с простолюдинами и распевал возмутительные малороссийские песни».

    До слова, про пісні... Найвідоміше творіння Чубинського в цьому жанрі – пісн. «Ще не вмерла України і слава, і воля» – автор написав у 1862 році в Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у будинку купця Лазарєва. Під час однієї з молодіжних вечірок, які там проходили, Павло Чубинський почув пісню сербських повстанців, де були слова «Серце біє і кров ліє за нашу свободу». На боці сербів за незалежність від Османської імперії воювали двоє братів Чубинського. Під враженням від цього твору Павло Платонович за пів години створив власний текст. Його швидко підхопили й тодішні товариші з вечірки, і всі земляки з різних куточків України.

    Уперше вірш опублікували в четвертому номері часопису «Мета», який вийшов у грудні 1863 року. Потім текст рознісся селами і якийсь час пісню навіть вважали народною. Цікаво, що одним із джерел натхнення для нашого гімну також називають мазурку «Єще Польска нє зґінела», нібито почуту Чубинським на Півночі від польських засланців. Та річ у тому, що заслали його пізніше, ніж легендарні слова були написані.

    Власне, 17 січня 1863 року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» (за українську діяльність) на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Прикметно, що й там Павло Чубинський продовжив робити те, що любив. За фахом в Архангельську він встиг попрацювати судовим слідчим, потім секретарем губернського статистичного комітету, редактором губернської газети, чиновником з особливих доручень при губернаторі. А для душі взявся вивчати традиційний побут, фольклор, торговельно-економічну діяльність, промисли населення північних губерній російської імперії. Він також збирав інформацію про народне право й досліджував, скажімо, роль могорича в договорі й вплив народних повір’їв на роботу криміналіста. Здавалося б, несумісні речі... Та не для Павла Чубинського. За допомогою своїх статистично-географічних нарисів і професійної діяльності він намагався звернути увагу владників на надзвичайну бідність населення, вів культурно-освітню роботу і, як міг, поліпшував життя сільських людей.

    І в роки заслання й повернувшись в Україну, Павло Платонович вивчав побут та фольклор українців, поляків, євреїв, угорців, ромів, чехів і німців на території російської імперії. Під час своїх експедицій він особисто записав 4 тисячі обрядових пісень, 300 казок, у 60 місцевостях зафіксував й опрацював говірки, звичаї, прикмети. Ось за цим усім матеріалом і відомостями, зібраними іншими науковцями, у 1872 – 1879 роках він і підготував 7 томів «Праць етнографічно-статистичної експедиції». В опрацюванні цього масштабного видання брав участь і композитор Микола Лисенко – він поклав на ноти мотиви обрядових пісень.

    На жаль, Павло Чубинський прожив недовго. У квітні 1879 року він пішов у відставку й повернувся на свій родинний хутір. А в 1880 році тяжко захворів й до кінця життя був прикутий до ліжка. Помер 26 січня 1884 року, не доживши одного дня до свого 45-річчя. Та навіть за цей недовгий час, за висловом його друга й колеги Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професійних учених.

    Твори Чубинського тривалий час були заборонені, хоча ними охоче послуговувалося безліч радянських науковців без посилань на автора. Його внесок у розвиток культури й науки в Україні величезний.