Оспівувач афроамериканського фольклору Джоель Гарріс

    9 грудня 1848 року (за іншими даними – 1845) з’явився на світ американський письменник, журналіст і перший популяризатор афроамериканського фольклору Джоель Чандлер Гарріс. Вісім збірок «Казок дядечка Римуса», упорядкованих і записаних цим літератором, неабияк вплинули на дитячу літературу. Усі класичні автори історій про антропоморфних тварин рубежу ХІХ – ХХ століть так чи інакше надихалися пригодами Братика Кролика. Скажімо, ця традиція вплинула на Алана Мілна з творінням про Вінні-Пуха та Беатріс Поттер з її кроликами та мишами.

    Винахідливі й задерикуваті персонажі Джоеля Гарріса мало схожі на нього самого. Протягом усього життя митець лишався болісно сором’язливим, не впевненим у собі й відчутно заїкався. Червоніти цього чоловіка змушував факт незаконного народження (мати з батьком не були одружені й невдовзі після появи Джоеля його тато пішов із сім’ї), а ще рудий колір волосся, веснянки й ірландське походження. У дитинстві своє зніяковіння хлопець намагався компенсувати зухвалістю й грубуватими жартами. З роками почуття гумору стало більш тонким і вигадливим та не раз знадобилося нашому героєві в професійній діяльності.

    Прагнучи допомогти матері у фінансовій скруті, Джоель у підлітковому віці влаштувався на роботу до плантатора й власника місцевої газети Джозефа Тернера. Кур’єрські обов’язки юнак поєднував зі спробами пера, що їх господар заохочував. Амбітний Гарріс створював численні нариси про життя рабів і, загалом, громади рідного Ітонтона в штаті Джорджія, огляди на нові книги, каламбури й гумористичні оповідки. Досить швидко його публіцистичний талант визнали численні американські ЗМІ. Жваві дописи про побут і проблеми мешканців американського Півдня, так само, як смішні оповідання, охоче передруковували навіть солідні газети.

    Найкращу кар’єру Джоелю Гаррісу вдалося побудувати в якості помічника редактора газети «Atlanta Constitution». Там він працював до 1900 року й вважався головним хронікером країни. Його непримиренне засудження расизму та будь-яких обмежень афроамериканців у громадянських правах й освіті, висловлювання про відбудову держави після внутрішньої війни засуджувалися багатьма читачами. Шквал критики й доскіпування з боку можновладців та колег по перу, зрештою, втомили Гарріса й змусили його зосередитися виключно на літературному ремеслі.

    Утім, і на цій ниві не бракувало критиканів. «Казки дядечка Римуса» багато кому не догодили. У чому тільки не винуватили автора! У тому, що він сам нічого не вигадав, а лише переписав розповіді старого кухаря та його подруги з плантації; у тому, що він схвалював рабовласництво (бо стосунки між темношкірим Римусом та білим хопчиною-слухачем, бачте, занадто приязні); у тому, що він вкрав весь афроамериканський фольклор і перекрутив його мотиви.

    Ще й досі чимало батьків лають Братика Кролика за дурнуваті жарти, не дуже красиві вчинки щодо ворогів, нечітку мораль. З іншого боку, чи багато добра, світла й бездоганної моралі ми знаходимо в народних казках у принципі?.. Та дітлахам-читачам усі ці напади не заважають любити й переказувати історії Римуса вже понад століття. Та й чимало істориків літератури визнають видатний внесок Джоеля Гарріса в культуру. Сам Марк Твен захоплювався цими оповіданнями, підкреслюючи їх живе мовлення й колоритні діалектизми.