«Українська Жорж Санд», «чорна вдова» й людина, що змінила українську літературу, Марко Вовчок

    Жінка-скандал, жінка-загадка, «українська Жорж Санд» – такими й подібними характеристиками нагороджували українську письменницю, перекладачку й видавчиню Марію Вілінську, що творила під псевдонімом Марко Вовчок. І за її життя, і після смерті знаходилися десятки самопроголошених суддів, що на всі заставки ганили Марію Олександрівну під дійсними й вигаданими приводами. Її байдужість до думки суспільства, неоднозначні рішення, вільні погляди на власне життя до нестями дратували жінок і так само сильно приваблювали чоловіків. Та на тлі всіх спірних моментів її біографії, Марко Вовчок зробила неоціненний внесок в українську літературу. Саме тому до 190-річчя цієї видатної жінки пропонуємо поговорити про неї докладніше.

    Марія Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в Орловській губернії (нині – росія). Однак навряд чи варто називати її «якоюсь першою-ліпшою кацапкою», як це зробила Олена Пчілка в одному зі своїх листів, адресованих українському філологу Омеляну Огоновському. Біографи зазначають, що батько Марії мав білоруські корені, а мати походила з литовського княжого роду Радзивіллів. Хоч це й не скасовує факту, що рідною мовою майбутньої письменниці таки була російська, зважаючи на мову спілкування в родині. Батько, полковник у відставці Олександр Вілінський, помер, коли дівчинці було сім. А мати Парасковія, бажаючи якось утримувати двох дітей і себе, удруге вийшла заміж.

    Вітчимом став п’яниця й картяр, відставний унтер-офіцер Дмитро Дмитрієв. Його моментально зненавиділи всі домочадці, включаючи кріпаків. Для цього чоловіка нормою було гасати із сокирою подвір’ям і домагатися своєї юної пасербиці. Парасковія, прагнучи врятувати доньку, відправила Марію в Харківський приватний пансіон шляхетних дівчат. Щось там пішло не так, чи з поведінкою нової вихованки, чи з боргом за навчання, однак заклад Марія невдовзі полишила. Натомість поїхала в Орел до хрещеної, тітки Катерини Мардовіної. У новому домі місце їй знайшлося лише в ролі гувернантки, однак атмосфера там панувала ліберальна й сприятлива для культурного розвитку. Мардовіна регулярно збирала в себе місцеву інтелігенцію й влаштовувала літературні вечори. А ще заповзялася... знайти хрещениці вдалого у фінансовому плані кавалера.

    Чи то прагнучи самостійно визначати власну долю, чи через щире кохання, повагу або захоплення, дівчина обрала українського фольклориста й етнографа Опанаса Марковича, засланого до Орла за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. У матеріальному й політичному плані цей чоловік не відповідав уявленням Мардовіної про вдалу партію. Та це не зупинило Марію, і в 17 років вона вийшла за нього заміж.

    Відтак почалися роки переїздів, пошуку чоловіком роботи, народження єдиного сина Богдана Марковича, перші проби пера. Під впливом Осипа Марковича й спостережень за народним життям у Чернігові, Києві та Немирові сприйнятлива до мов Марія Маркович вивчила українську й почала нею писати. Прийняті до друку й активно популяризовані Пантелеймоном Кулішем «Народні оповідання» моментально прославили свою авторку. Власне, товариш Марковича Куліш і вигадав псевдонім Марко Вовчок. Письменник і редактор мріяв про появу «української Жорж Санд», та й не готове було тодішнє товариство прийняти жінку-авторку, тому псевдонім був чоловічим. Він обігрував прізвище Маркович і, за чутками, вовкувату та дещо непривітну вдачу Марії. Сама письменниця псевдонім страшенно не любила, але змушена була користуватися ним як своїм брендом (так би ми це назвали в сучасних реаліях). До слова, Марко Вовчок справила величезне враження на Тараса Шевченка. Поет і художник назвав її своєю спадкоємицею, присвятив їй вірш «Сон» і надіслав золотий браслет, що згодом, у роки фінансової скрути, не раз виручав Марію.

    Відтак життя пані Маркович стало скидатися на авантюрний любовний роман. Вона поїхала в Париж із натовпом залицяльників, у т.ч. з одруженим Кулішем. Пантелеймонові жінка буцімто відмовила, тож захоплення швидко переросло в ненависть. Куліш почав розповідати всім, що «Народні оповідання» здобули славу тільки завдяки його редакторським правкам (пізніше літературознавці, зокрема Микола Зеров, з’ясували, що правки були незначні й переважно не прийняті авторкою). Ще пізніше пустив поголос, що оповідання писав Осип Маркович, а не його дружина. Ця теза стала дискусійною й досі циркулює в науковому середовищі. З однаковою переконливістю різні дослідники доводили як авторство Марії, так і роботу її чоловіка.

    Сім’я Марковичів розпалася, у Петербург Осип повернувся без дружини й дітей. Марія ж кинулася заводити стосунки з яскравими інтелігентними чоловіками тієї епохи. У неї був неофіційний шлюб із правником-емігрантом Олександром Пассеком. Потім із професором історії Степаном Єшевським. Далі – з троюрідним братом, публіцистом Дмитром Писарєвим. Усі ці чоловіки з різних причин померли, а враховуючи ще залицяльників, яким Марія відмовила і які через це вкоротили собі віку, жінка ще й здобула сумнівну славу «чорної вдови».

    Усі особисті прикрощі й любовні експерименти не змушували жінку кинути перо, та й грошей їй постійно бракувало. Тому вона продовжувала активно писати. Після розриву з Марковичем це були, в основному, російськомовні повісті й оповідання, доволі відмінні за стилістикою до її українських творів. Це, до слова, ще один популярний аргумент у прихильників теорії авторства Осипа Марковича. Дуже вдалим стало знайомство Марії з французьким видавцем П’єром-Жулем Етцелем. Він познайомив письменницю з Жулем Верном, автори уклали контракт. І Марія Маркович стала ексклюзивним перекладачем усіх творів французького фантаста й метра пригодницького роману для читачів Російської імперії.

    Згодом, повернувшись до Санкт-Петербурга, Марія Олександрівна продовжила перекладацьку справу, не обмежуючись співпрацею з Верном. Вона перекладала також з німецької та англійської й стала редакторкою журналу «Переклади кращих іноземних письменників». До участі в роботі на часопис вона залучила багатьох невідомих письменниць і перекладачок із провінції (виключно жінок). Вона платила їм частку від гонорарів за переклади, ставлячи на остаточній публікації своє ім’я як перекладачки або з приміткою «за редакцією». Кажуть, Марія не доплачувала жінкам, що на неї працювали. Тож дехто з них вирішив помститися: підклав редакторці на підпис буцімто свій переклад казок Г. Андерсена, насправді виконаний та вже опублікований іншими авторками. А потім на весь світ повідомивши, що Марія Олександрівна вкрала чужі переклади.

    Так розгорівся черговий гучний скандал, цього разу через плагіат. Після цього письменниця все покинула, переїхала до знайомих у Тверську губернію й відгородилася від світу. Вона ще якийсь час трохи писала російською. Потім вдруге одружилася зі значно молодшим Михайлом Лобачем-Жученком і наступні 30 років мешкала в місцях служби чоловіка в різних місцевостях Російської імперії. Померла письменниця в 1907 р. в російському Нальчику.

    Усі прижиттєві й посмертні скандали ніяк не заперечують величезного доробку Марка Вовчка. Вона збагатила українську літературу жанрами соціально-проблемного оповідання, баладного оповідання, соціально-феміністичної повісті, психологічного оповідання й повісті, соціальної казки, художнього нарису. Своїми українськомовними творами посутньо вплинула на літературу інших країн, зокрема болгарську. Сама її доля може лягти в основу художнього фільму й зібрати величезну касу, бо там було все, що тільки можна вигадати!

    Пропонуємо ще більше дізнатися про цю видатну жінку в нашому інтерактивному плакаті «Щира українська душа», підготовленому працівниками інформаційно-бібліографічного відділу бібліотеки. Матеріал, що містить біографічні відомості, аналіз творів, докладний бібліографічний список, посилання на тематичні підкасти й аудіокниги шукайте на нашому сайті в розділі «Ресурси бібліотеки» (рубрика «Інтерактивні ресурси. Література»).