Затятий революціонер, впертий, непримиренний і суперечливий Микола Хвильовий

    Фанатичний революціонер, суцільний згусток творчої енергії, несамовитий організатор і романтик, мужній герой і кумир цілого покоління української інтелігенції Микола Хвильовий побачив світ 13 грудня 130 років тому. Цей письменник і публіцист запам’ятався сучасникам напрочуд багатою біографією, нестримним характером, новаторським баченням літературного процесу та несподіваним самогубством. Його життєпис і досі міниться білими плямами, а творчий спадок прочитаний не повністю (друга частина роману «Вальдшнепи» як була вилучена після написання, так не з’явилася й до сьогодні, а книга памфлетів «Україна чи Малоросія» дісталася до читачів лише в 90-і роки).

    Справжнє ім’я цієї надзвичайної особистості – Микола Фітільов. Свою бурхливу вдачу й тяжіння до просвіти широких народних мас він успадкував від батька, збіднілого дворянина Григорія. Той через вічну незгоду з режимом і бажання нести світло знання в глушину вирушив учителювати по селах Харківської губернії. Однак його істерики, постійна матеріальна невлаштованість і п’яні неподобства змусили дружину забрати дітей (у Миколи було троє сестер і брат), розірвати невдалий шлюб і переселитися до родичів. Численні дядьки, тітки та інші родичі по материній лінії із задоволенням опікувалися малечею й прилучали її до найвищих зразків світової літературної класики.

    Навчатися Миколу прилаштували в Колонтаївську, потім Краснокутську школу, згодом – в Охтирську чоловічу гімназію. З останньої непримиренного юнака виключили через участь у революційному гуртку. Те саме сталося й у Богодухівській гімназії. Так і не здобувши повноцінної освіти, молодий Фітільов вирушив на пошуки пригод. Влаштовувався чорноробом на заводах і в портах, брався за розвантажування вагонів і канцелярські справи, воював на полях Першої світової війни. До слова, навіть на фронті він постійно конфліктував зі старшими за званням, не терплячи обмежень свободи, ще й товаришів підбурював на спротив.

    Життя волоцюги продовжилося й після світової війни: Микола Григорович активно долучився до громадянського конфлікту. Він скликав власні угруповання й встрявав у всі можливі бої: то проти гетьманської влади, то проти петлюрівських військ і козацьких формувань. Фітільов не просто пройнявся комуністичними ідеями, він був готовий зі зброєю в руках відстоювати ідеали пролетарської революції, виступаючи на боці «червоних». Щоправда, пізніше в автобіографіях він на цих моментах не наголошував, навіть пропускав їх. Тож подробиці його бойових звитяг дослідники відновлюють зі свідчень сучасників та інших уривчастих відомостей.

    Після утвердження радянської влади Микола Хвильовий вирушив у Харків – творити новий світ із пером у руці. Він долучається до всіх можливих об’єднань, а коли вони не задовольняють його, скликає власні. Літературна організація «Гарт», напівофіційна студія «Урбіно», що збиралась у нього ж на квартирі, ВАПЛІТЕ, ВУСПП, «Пролітфронт»... Письменник з ентузіазмом обмінюється досвідом із товаришами по мистецькому цеху. Раз Хвильовий обмовився, що кинув писати вірші й присвятив себе прозі після того, як побачив довершені поезії молодого Тичини. Ставати більш освіченим й інтелектуальним йому допомагав Зеров.

    Однак і сварився з колегами Микола Григорович не менш затято. Легендарна багаторічна літературна дискусія, що в нашого героя втілилася в збірках памфлетів «Камо грядеши?», «Думки проти течії» та «Апологети писаризму», сприяла появі в непримиренного суперечника численних ворогів. Хвильовий уперто не хотів описувати конкретні досягнення революції та трудові будні ідеальних комсомольців, воліючи відкривати світи в людських душах, виводити на світло внутрішні конфлікти й експериментувати з формою.

    Пункт, через який не можуть визначитися зі ставленням до Миколи Хвильового покоління політично ангажованих людей, полягає в тому, що письменник якось поєднував віру в комунізм із палким українством. Він закликав українських митців «бігти якнайдалі від Москви», орієнтуючись на Європу й знищуючи в собі внутрішнього раба. Сам він писав виключно українською й виступав за дерусифікацію. Через таку позицію Хвильовий удостоївся «честі» бути згаданим в одному з листів Йосипа Сталіна, де майбутній «вождь народів» обурювався тим, що Микола Григорович наділяє українську інтелігенцію месіанською роллю й вірить в особливе майбутнє нашої культури. Звісно, незабаром Хвильовий потрапив «на око» відповідним службам…

    Після арешту колеги Михайла Ялового, за якого письменник відчував особисту відповідальність і безрезультатно просив у вищих органів, та побачених на власні очі кошмарів Годоломору Хвильовий внутрішньо надломився. Його життя складалося зовсім не так, як він мріяв його побудувати, а революція набувала все більш потворних форм. Персонажі творів «Я (Романтика)» та «Санаторійна зона» ніби з паперу сходили на реальну землю. 13 травня 1933 року Микола Хвильовий запросив у гості друзів під приводом читання своєї нової книги й після обіцянки показати, як тепер мають творити справжні українські письменники, вийшов у сусідню кімнату та застрелився… Про характер і трагічний внутрішній конфлікт цієї геніальної людини на тлі історичних подій пропонуємо почитати тут, тут, і ще тут. Сайт «Нової української школи» пропонує ґрунтовний матеріал «Освітянин, невротик чи письменник? 43 факти про Хвильового, що не розкажуть у школі». А на цьому ресурсі є цитати друзів про Хвильового із корисними перехресними посиланнями.