Філософ, відданий гуманістичному ідеалу, Альбер Камю

    Альбера Камю не випадково називали «Совістю Заходу» й у 1957 році відзначили Нобелівською премією «за величезний внесок у літературу, що висвітлив значення людського сумління». Французький письменник, драматург, публіцист і філософ за 46 років нажив чимало ворогів, оскільки принципово не бажав бути «на боці гільйотини» й чітко проводив межу там, де більшість творчих і нетворчих людей її проводити ніколи не навчаться: між ідеологією та вимогами гуманізму. До 110-річчя від дня його народження розповідаємо про одного з найвидатніших чоловіків свого покоління.

    Життя майбутнього філософа розпочалося 7 листопада 1913 року в Алжирі. Загибель батька від ран на початку Першої світової війни, жахлива бідність родини, яку напівглуха й неписьменна мати не могла нормально забезпечувати, перетворили дитинство хлопця на пекло. Йому дуже пощастило, що після початкової школи вчитель і друг Луї Жермен умовив родичів дати юному таланту шанс на подальше навчання в ліцеї (більшість однолітків Альбера з бідних родин після кількох класів кидали школу й ішли працювати заради утримання близьких).

    Таланти в засвоєнні знань та у футболі вже в студентські роки не врятували від тяжкого туберкульозу. Хвороба зруйнувала плани на спортивну кар’єру, військову службу й продовження післядипломної освіти. Молодий чоловік так і не видужав до кінця (принаймні ускладнення після сухот мучили його до смерті), тож змушений був шукати роботу собі по силах. Змінивши багато професій від приватного вчителя й продавця запчастин до асистента в метеорологічному інституті, він нарешті прийшов до журналістики.

    Із роботою в численних періодичних виданнях з’явилася цікавість до політики. Альбер Камю тривалий час розділяв соціалістичні погляди й співпрацював із підпільною «лівою» пресою. Однак згодом дійшов висновку, що будь-який розвиток соціалізму, зрештою, призведе до панування тоталітарного чи авторитарного режиму на зразок сталінізму. Через це проти нього постали всі колишні ідейні товариші. Утім, дуже скоро письменникові довелося звикнути до публічного цькування. Скажімо, він не хотів переслідувати тих, хто працював за часів гітлерівської влади в Європі (хоча в окупованій Франції активно боровся в русі Спротиву) й голосно засуджував бомбардування Хіросіми. Фашизм він узагалі ніколи не підтримував і сам зізнавався, що в образі чуми з однойменного (і найвідомішого) свого роману зобразив саме наступ гітлерівських військ. Однак письменника все одно засудили, бо вважали, що він підтримує не ту сторону.

    Відвернулися від нього вчорашні друзі-екзистенціалісти на чолі із Жаном-Полем Сартром. Почасти тому, що у своїх творах Камю негативно оцінював революції, вважаючи, що насильство породжує лише насильство. Так само зненавиділи його алжирські повстанці, які відвойовували незалежність своєї країни. Його вважали зрадником, бо на прес-конференції після отримання Нобелівської премії на їдкі запитання журналістів він відповів, що боротьба за справедливість для нього менш важлива, ніж життя й спокій власної матері.

    Та Альбер Камю продовжував відстоювати власні гуманістичні погляди. Їх він викладав у нечисленних прозових творах (серед знаменитих, крім «Чуми», варто назвати повісті «Сторонній» та «Падіння»), публіцистиці, есеях та п’єсах. До речі, він обожнював театр, організував власну любительську трупу й навіть інколи сам виходив на сцену – наприклад, в образі Івана Карамазова. Його висловлювання й сьогодні мають велику інтелектуальну цінність. Наприклад, таке: «Хто нічого не дає, той нічого не має. Найбільше нещастя не в тому, що тебе не люблять, а в тому, що не любиш сам».