Дотепник і мізантроп Франсуа де Ларошфуко

    «Якщо необхідне велике мистецтво, аби вчасно висловитися, то немале мистецтво полягає і в тому, щоб вчасно промовчати», – вважав французький письменник Франсуа VI де Ларошфуко, майстер метких афоризмів філософського характеру, який з’явився на світ 15 вересня 410 років тому. Сам він, поза сумнівом, говорити умів. Збірка його дотепних повчальних сентенцій під загальною назвою «Максими» й здобула йому славу письменника.

    Протягом 13 років книгу перевидавали п’ять (!) разів через надзвичайну популярність у суспільстві – випадок унікальний для середини 17 століття. Якщо у першій версії афоризмів було 300, то в останній – уже 500. Автор щораз переробляв, допрацьовував свої моральні максими, шліфуючи найкращі з них по 30 разів. При цьому видаляв ті, що мали схожість із відомими висловами Аристотеля, Цицерона, Сенеки, Монтеня, Декарта та інших мислителів (його звинувачували ледве не в плагіаті), і додавав власних парадоксів.

    Цікаво, що цей жанр письменства взагалі був модний у той час і виріс із салонної гри. Аристократи збиралися у вітальнях витончених й інтелектуально просунутих жінок, обговорювали там політику, плели палацові інтриги, об’єднувалися в кліки й зраджували одне одного заради особистих інтересів, – це все, що їм лишилося після тривалої громадянської війни й поразки Фронди. Однак у таких салонах ще й уміли інтелектуально розважатися, обговорювали науки й мистецтво, експериментували зі словом. Потім хтось вигадав гру: заздалегідь повідомлялася тема, учасники зустрічей кілька днів готувалися й у день чергового салону висловлювали свої думки в лаконічній формі афоризму. Так і народилися більшість максим Ларошфуко, які вразили сучасників влучністю й мізантропією.

    Песимізм автора багато в чому пояснювався якраз невмінням «вчасно промовчати». До того, як стати поважним і втомленим від життя учасником салонів, він реалізувався як воєнний і політик. Спочатку з лицарських міркувань допомагав королеві Анні Австрійській у її підступах проти кардинала Рішельє. Раз навіть потрапив ненадовго в Бастилію за сприяння подрузі королеви, відомій авантюристці Марії де Шеврез у втечі. Потім не менш активно боровся проти кардинала Мазаріні. Побував губернатором Пуатьє, брав участь у Тридцятирічній війні, вів перемовини з Іспанією проти французького уряду, був одним із заколотників Фронди, намагаючись повернути привілеї французькому дворянству. Його не раз висилали за межі Парижа, розорювали його маєтності, потім прощали. Та за роки невдалої боротьби й через інтриги та каверзи вчорашніх друзів Ларошфуко розчарувався в людях.

    Подейкують, правда, що доля песимізму «Максим» спровокована любовними поразками. Те, що в Ларошфуко була законна дружина й восьмеро дітей, не заважало гульвісі шукати амурних пригод на стороні. Ходило чимало пліток про його позашлюбну дитину з так само одруженою герцогинею де Лонгвілль (цікаво, що Олександр Дюма в продовженні «Трьох мушкетерів» написав, що цей син був не від принца де Марсіяка – офіційний титул Ларошфуко, а від Араміса). Власне, нібито болісне завершення стосунків із де Лонгвілль та іншими відомими й багатими дамами тогочасного Парижа й стало причиною розвитку в нашого героя мізантропії…

    Заради справедливості, зауважимо, що за життя Ларошфуко написав не лише «Максими», а й досить скандальні «Мемуари», що стали надзвичайно вдалим і достовірним літописом епохи. Їх не раз використовували у своїх історичних творах літературні нащадки. Скажімо, той самий Олександр Дюма буцімто запозичив історію про алмазні підвіски, викрадені в Анни Австрійської й повернуті Д’Артаньяном, саме з «Мемуарів».