Автор найпотужнішого художньо-документального висловлювання про Голодомор Василь Барка

    16 липня минуло 115 років від дня народження письменника, перекладача й літературознавця Василя Костянтиновича Очерета, відомого сучасним поціновувачам українського слова як Василь Барка. Ця постать – черговий приклад талановитого майстра пера, пам’ять про якого ретельно блокувалася в радянський час. Сучасні читачі поступово відкривають для себе його модерністські вірші й сповнені релігійного символізму, моторошні й глибоко драматичні прозові твори. Як-от, «Жовтий князь» – перше такого масштабу й документальної точності художнє висловлювання про Голодомор 1932 – 1933 років.

    Важко уявити собі такі удари долі й негаразди, яких не пережив би Василь Костянтинович за своє довге (95 років!) життя. Нужда переслідувала його постійно, від самого дитинства. Батько, учасник російсько-японської та Першої світової війни, ніколи не міг забезпечити родині розкошів. У мирний час він перебивався всіма доступними заробітками, багато працював руками, доглядав сади й через різні обставини змінював помешкання. Якось сім’я навіть мешкала у відірваній садибі серед степу, на яку чи не кожну ніч вчиняли напади випадкові грабіжники (часом стрілянина не стихала аж до світанку – батько-бо, козак і бувалий воїн, боронив господу). Коли на останній війні голову родини тяжко поранили, з грошима стало геть сутужно, тож троє синів училися в місцевому духовному училищі, безкоштовному для вихідців із козацького стану, зі значними пропусками. Навчання доводилося чергувати з роботою.

    Майбутню професію Василь обрав під впливом старшого брата, який дуже любив математику й фізику та присвятив себе інженерній праці. До речі, середній брат також вибрав цей фах, хоча пізніше замінив його духовною кар’єрою. Так майбутній письменник потрапив до Лубенського педагогічного технікуму, де дуже швидко зрозумів, наскільки помилився. Однак освіту здобув і навіть викладав точні науки в шахтарському поселенні на Донбасі. Щоправда, незабаром йому довелося звідти тікати: Василь Костянтинович не міг змиритися з тим, як місцеве партійне керівництво обкрадало учнів (забираючи собі виділені на школу кошти), й не мовчав про свої підозри. Розгорівся конфлікт і замаячіла небезпека ув’язнення для затятого борця за справедливість. Тож наш герой вирушив на Північний Кавказ.

    Із часом він випустив дві збірки віршів. Першу – «Шляхи» – страшенно розкритикували за «класово-ворожі вилазки в поезії», просто тому що автор хотів експериментувати з формою й не вдаватися в політику. Другу – «Цвяхи» – написав про фабричне виробництво, як виправдання й «класово правильне письмо». Після чого на роки замовк, бо не міг себе змусити писати на замовлені й схвалені режимом теми. Згодом свавілля йому пригадали: жоден український філологічний виш не приймав його до себе, тож змінити фах вдалося завдяки Краснодарському педагогічному інституту й пізнішому захисту кандидатської дисертації на теми «Божественної комедії» Данте в Москві. 

    До слова, Барку вважали видатним ерудитом і поліглотом. Він дуже широко розбирався в літературі, знав численні мови, зробив навіть переклад «Апокаліпсису» («Одкровення Іоанна» з Біблії) і готував дослідження з української літератури. Щиро захоплювався Сковородою, Франком, Коцюбинським і раннім Тичиною.

    Прикметний факт. У Краснодарі Василь Костянтинович якийсь час працював у художньому музеї, де один раз підготував експозицію з картинами на релігійну тематику. За це його судили… Від ув’язнення й ще страшнішого вироку чоловіка врятувала лише зміна мистецького курсу Кремля.

    Надалі велося митцю не легше. Вступивши в народне ополчення в часи Другої світової війни, Барка втрапив у справжню «м’ясорубку». Дивом вижив, але тривалий час, терплячи страшні рани, переховувався від німецьких окупантів, готових розстріляти радянського солдата, й радянської влади, що з літаків оголошувала зрадниками Батьківщини всіх, хто вцілів у бійні… Далі – примусова праця в Німеччині, багатокілометрові переходи між місцями призначення, важке буття в таборі для переміщених осіб, суд й ув’язнення у Франції за незаконний перетин кордону, ночівлі на голій землі й страшна нужда в США.

    Лишається тільки дивуватися, як у проміжках між цими випробуваннями Василеві Барці вдавалося писати вірші (склалися в кілька томів за загальною назвою «Океан» й окремі збірки) й романи («Рай», «Свідок для сонця шестикрилих», «Спокутник і ключі землі» тощо), працювати коректором у різних українських виданнях за кордоном і під окупацією, готувати літературознавчі студії.

    Свого «Жовтого князя» письменник створив як документальне свідчення немислимого зла, водночас, сповнене метафор і релігійних підтекстів. Це горе автор пережив сам, на власні очі бачив всі деталі, крім того, підтвердив свої спогади знайденим рукописом ще одного очевидця. Автобіографію Василя Барки та критику його праць можна знайти тут: https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1534