Її Величність – Наталена Королева

    Та, що в українському просторі може видатися направду чужинкою, зважаючи на її корені. Та, чиї ім’я та прізвище зливаються в дивовижному поетичному суголоссі. Та, чий соціальний статус (графиня) може примусити схилити перед нею голову. Та, чия унікальна різногранність спонукатиме до написання не лише статті, а й книги. Усе це про Наталену Королеву – українську письменницю, чий життєвий шлях розпочався 3 березня 1888 року в Іспанії, а завершився 1 липня 1966-го неподалік Праги (Чехія, тоді – Чехословаччина). Її доля охопила майже століття часу, якщо керуватися винятково тривалістю, проте має дотичність до кількох літературних поколінь, напрямів, тенденцій, наукових і мистецьких царин, мов, культур, націй, країн…

    Цьогоріч Наталені Королевій ‒ 135, а відтак маємо чудову нагоду поговорити про неї докладніше, адже, попри свою нескасовну феноменальність, ця персона не є відомою на широкий загал, як того заслуговує. Ба більше ‒ слугує неспростовним потвердженням факту, що українська література – органічний складник європейської.

    «Найекзотичніша постать в українській літературі», ‒ так охарактеризував Наталену Королеву Валерій Шевчук. Чому? По-перше, завдяки її походженню й батьківщині. При народженні майбутня письменниця отримала ім’я, що навряд чи носієві української мови вдасться запам’ятати в повному обсязі й правильній послідовності: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена Дунін-Борковська. Її мати, Марія-Клара де Кастро Ласерда (Лячерда) Медіна-селі, походила зі старовинного іспанського дворянського роду. Батько, Адріан-Юрій Дунін-Борковський, був польським шляхтичем із Волині. Дослівно відразу по з’яві Наталена зіткнулася з утратою, всім нутром пізнала несправедливість світу цього: її мама померла під час пологів. Тож дівчинка з першої миті життя, либонь, почувалася окраденою: їй не випала нагода пізнати тепло найріднішої людини. Батько, науковець, археолог, украй неочікувано опинився у статусі вдівця, відтак, вочевидь, відчув власну безпомічність перед новонародженим дивом.

    «Малою батьківщиною» Наталени Королевої є село Сан-Педро де Карденья біля міста Бургос у Кастилії (північна Іспанія), проте її раннє дитинство минуло саме в Україні. Дівчинку-півсироту взяла на виховання бабуся Теофіля ‒ батькова мати, яка проживала в селі Великі Борки на Волині: там був розташований їхній родовий маєток із литовського роду Домонтовичів. Наталена мешкала там до свого п’ятиріччя. Коли ж бабуся померла, дівчинку взяв на виховання дядько Еугеніо (материн брат) – старшина королівської гвардії, затим священник. Опікувалася Наталеною і тітка Інеса. Упродовж майже 12 років майбутня письменниця виховувалася в монастирі Нотр-Дам де Сіон (у Піренеях), де відповідно до християнських канонів формувалася її особистість.

    Наталена мала неабиякий хист, виявляла унікальні здібності: студіювала низку мов, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Особливий пієтет відчувала до античних класиків (Геродот, Сенека, Плутарх та ін.). Навчилася їздити верхи, фехтувати, володіти зброєю.

    З одруженням Адріана-Юрія Дуніна-Борковського життєвий шлях майбутньої письменниці знову повертає в Україну. Справа в тім, що дружина батька, Людмила Лось, походила зі знатного чеського роду й мала маєток у містечку Красне неподалік Львова. А коли подружжя оселяється в Києві, мачуха бажає, аби й Наталена тут продовжувала навчання. Тож восени 1904 року 17-річна дівчина переїздить до Києва. На той час вона вже володіє кількома мовами: іспанською, французькою, латиною, італійською, арабською, з дитинства пам’ятає українську й польську, у сім’ї мовою спілкування була французька. Наталена вступає до київського Інституту шляхетних дівчат, який закінчує за 2 роки. Цей заклад славився якісною музичною освітою. Більше того, відомо, що Наталена брала приватні уроки в композитора Миколи Лисенка. Далі – навчання в Петербурзі: спершу археологічний інститут і здобуття ступеня доктора археології за праці з литовської старовини, згодом єгиптологія, навчання в Петербурзькій академії мистецтв. У висліді – диплом «вільного художника». Виставки в Петербурзі, Варшаві…

    Наталена має горду натуру, тож висловлює протест щодо рішення батька й мачухи одружити її з нелюбом. Відтак (чи не в емоційному пориві?) вступає до французького Михайлівського театру в Петербурзі, укладає контракт із паризьким «Theatre Gymnase». Навіть здобуває успіх на сцені, проте слабке здоров’я змушує покінчити з театральною кар’єрою. Лікується на Закавказзі, затим у Західній Європі, займається мистецтвом та археологією. Попри тривожність, ці роки насичені розмаїттям. Іспанія, Франція, Італія, Близький Схід… Виступи в оперних театрах Парижа й Венеції (виконання партії Кармен в опері Ж. Бізе). Участь в археологічних розкопках Помпей і в Єгипті. З 1909 р. Наталена з’являється на сторінках французьких літературних і наукових журналів. Навіть ширяться чутки про її роман з іспанським королем Альфонсо XIII Бурбоном.

    Перша світова війна застає Наталену в Києві, де вона перебуває біля ліжка тяжко хворого батька, який невдовзі помирає. Кордони закриті, ще й встановлено поліційний нагляд, проведено обшук на квартирі. Наталена стає сестрою милосердя в російській армії. Зазнає кількох поранень, хворіє на тиф. Її чоловік, офіцер Іскандер Гакгаманіш ібн Куруш (громадянин Ірану), гине під Варшавою. З мачухою Наталена виїжджає до Львова, проте невдовзі пані Людмила помирає.

    Наталена відбуває до Праги, виконує роль перекладачки в дипломатичній місії УНР у Чехословаччині. Там зустрічається зі своїм майбутнім чоловіком – Василем Королевим-Старим, який був одним із фундаторів Української Центральної Ради, громадським і політичним активістом, займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Насправді їхнє знайомство відбулося ще раніше в Києві. Ось відкіля таке прізвище ‒ Королева! Подружжя придбало будиночок побіля Праги (містечко Мельник) і мешкало там до кінця життя. Василь Королів-Старий помер 1941-го після допиту в гестапо: повернувся додому ‒ і впав від розриву серця.

    Саме чоловік мав незмірний вплив на становлення Наталени Королевої як письменниці, виховав у ній українську авторку. «По-українському почала писати з 1919 року, коли познайомилася, а потім і одружилася з доктором Королевом. Він умовив мене таки кинути французьку літературу, «бо ж у французів багато авторів, авторів оригінальних, а українська література – ще вбога…» ‒ з листа Наталени Королевої до митрополита Іларіона. Її перше оповідання «Гріх (З пам’ятної книжки)» побачило світ на сторінках віденського українського тижневика «Воля» за підписом «Н. Ковалівська-Короліва». Друкується Наталена Королева і в празькому часописі «Нова Україна». Згодом її твори з’являються і в галицькій періодиці.

    У 1930 ‒ 1940-х роках виходить низка книг Наталени Королевої: збірка легенд «Во дні они» (1935), повісті «1313» (1935), «Без коріння» (1936), збірка оповідань «Інакший світ» (1936), повісті «Предок» (1937), «Сон тіні» (1938), «Легенди старокиївські» (1942 ‒ 1943). Після війни в Чикаго з’являється повість «Quid est veritas?» (1961), завершена ще 1939 pоку. Стверджують, що Наталена Королева припинила писати наприкінці 1930-х, далі лише доопрацьовувала, редагувала й видавала писане раніше.

    Твори Наталени Королевої тематично сягають епох античності й середньовіччя, орієнтального простору, української давнини. Прозираємо в них синтез історизму й легендарності, сплав українського та європейського. Українського сьогодення, що вміло закодоване в історичному Європи (у цім Наталена Королева дуже схожа на Лесю Українку – невипадково їх поєднує волинський край). Художня мова – довершена й оригінальна, щедра на образність. Прозовий стиль письма Наталени Королевої насичений поетичністю. Це чтиво варто дегустувати повільно, поступово розкриваючи смак і післясмак.

    Добачаємо в нім й автобіографічні мотиви, приміром, повість «Без коріння», де в героїні Ноель впізнаємо авторку. Вже навіть на початку, коли йдеться про зустріч із батьком: «Дівчина хотіла кинутися йому на шию, як годилось доньці. Щоправда, не пам’ятала свого татка, бо ж таки 12 повних літ перебувала в далекому монастирському пансіоні у Франції і не бачила навіть новіших татових фотографій. Однак тато є тато. Як же його не любити й не привітати? Але ж тато, видимо, мислив інакше. Він із преласкавим виразом узяв її руку, ґалантно схилився, щоб поцілувати в рукавичку, потім привітався з товаришкою подорожі й, узявши доньку під лікоть, попровадив «дами» до екіпажу».

    Трохи далі ‒ про вимушене сирітство й дитячу травму, викликану втратою мами й батьковим відчуженням: «Ноель ніколи не зазнала справжнього родинного оточення «своєї» родини, що дає душевне тепло, сердечністю сполучує всіх членів, перетворює їх аж у якийсь колективний організм. Члени того організму, залишаючись одиницями, все ж таки органічно пов’язані в одність і цілість почуттям взаємної любови, що притягує, все вибачає, заспокоює й уласкавлює, любови, повної зобов’язання й готовости до взаємопомочі аж до жертви. Для Ноель доля цього не дала. Перші шість років її життя були для неї тим, чим для рослини буває оранжерія. Був добрий догляд, були всі умови для нормального фізичного розвитку й існування, як і сприятливі умовини, щоб розвинути природні здібності. Але ж не було там і справжнього сонця, що потрібне молодій рослині, не було тепла, що випливає з повноти щедрого близького серця. Все, що вона мала, – дістала з мотивів раціональности та свідомости обов’язку, мовляв, «дитина має право» на те й на те, а тому вона «мусить» дістати те й те, що є потрібне дитині».

    Батькові поради, адресовані Ноель, так само прочитуються автобіографічно: «В інституті, безперечно, відразу почнуть тебе допитуватись: чому маєш стільки наймень, коли ж тут здебільша наймення короткі, дарма, що до кожного додається ще й батьківське. Але твоє буде для «них» дивним, і не виключене, що й глузуватимуть, зачувши, що повним йменням треба тебе звати Ноель-Марія-Стелла де Лячерда і Медина Челі. Пам’ятай; москалі намагаються глузувати з усього, до чого не призвичаєні, і найбільш цінені між ними люди не ті, що вміють щось доброго створити, а ті, що майстерно висмівають висліди чужої творчости. Але ж ти знаєш, що в твоєму гербі є Кастильська вежа, Арагонський лев та білий лебідь вікінгів, володарів морських. Тобто твоя зброя в боротьбі – не сварка, не різкі суперечки, не досадні чи – боронь, Боже, – грубі відповіді, навіть і на в’їдливий глум. На посміховище шляхетність зовнішня без шляхетності душі. А належати до старого й славного роду – це не значить тільки мати деякі права. Ще більше це зобов’язує триматися й деяких непорушних засад і освячених віками традицій та часом – важких обов’язків. У тобі з радістю помічаю деякі риси нашого роду. Вірю, що ти – «наша» й «нашою» лишишся. То ж пам’ятай, що правнучці лицарів личить бути мужньою й самостійною. Чини, як уважатимеш сама за справедливе, побожне й чесне. Але, якщо тобі буде потрібно помочі в обороні чести й гербу, – я завжди до твоїх послуг». Характеристика москалів у цім художнім фрагменті досі не стратила актуальності – навпаки!

    Окремої уваги заслуговує цикл «Легенди старокиївські», який цілком логічно позиціонують вершиною набутку Наталени Королевої. Тут поєднано язичницькі й християнські візії. Зокрема, оповідання «Аскольдова могила» ‒ про Аскольдове хрещення як першу спробу охрестити Україну-Русь, заснування Свято-Миколаївської церкви... «Най бачить князь Аскольд-Миколай, що нова віра грецька не зменшила давньоколишньої горливості. Ще стоять на висотах Київських і Перун Срібноголовий, і Святовидова святиня пишна під охороною трьох соток мужів певних, збройних, комонних. Вони і день-денно, і ніч-нічно почесну сторожу при храмі держать…» ‒ так розпочинається твір. В оповіданні «Стугна» йдеться про молоду гордовиту норманку Рогніду, доньку Рогволода, яка примусово стає дружиною київського князя Володимира, проте не зрікається ні походження, ні ідентичності, ні честі, ні цноти. Річечка радить Рогніді полегшити душу через сльози, проте «серце норманське за камінь певніше, за скелі твердіше, за пустиню палкіше у завзятості своїй. Його не примовиш, не прихилиш, не зм’якшиш...». Цю «місію», либонь, бере на себе річка… «І заплакала стогоном, стогнучи, доти тиха річка. З тої доби Стугною її зовуть. Дівчата ж васильківські вночі уникають над берегом Стугни іти. Хто ж, не знаючи, із Стугни нап’ється, сумом серце своє наллє. І понесе його життєвою дорогою, як келих тяжкий, що ледве двигати можна». Горда Рогніда нам нагадує авторку.

    Останні роки Наталена Королева проживає самотньо, заробляє приватними заняттями французької та іспанської мов, музики. Навіть змушена працювати прибиральницею! Завершується життєвий шлях письменниці в Мельнику. Похована Наталена Королева на цвинтарі Святого Вацлава поруч із чоловіком.

    Широко цитованим є витяг із листа Наталени Королевої про її «українство»: «Чому я стала українською письменницею? Бо як побачила Волинь, то закохалась в екзотиці. А як побачила Київщину – власне Київ з його соборами, народом, то не могла позбутись думки – ні, пересвідчення – що ці люди нащадки стародавньої Еллади. На березі Чорного моря ще більш у цьому впевнилась. Стала збирати старі легенди, рівняти їх з тим, що писав Геродот, що розповідали арабські автори. Так блудний лицар знайшов свою духовну землю, свій чарівний перстень, щоб сповнити істотне завдання у житті: творити мистецькі цінності для добра української нації».

    Ці слова нині звучать символічно, бо видається, що й досі Наталена Королева «блукає», не оцінена гідно, не прийнята належно, не визнана остаточно українцями в Україні.