Невизнаний за життя, чуттєвий Стендаль

    23 січня 240 років тому народився видатний французький письменник, зачинатель психологічного реалізму в літературі й пристрасний романіст Анрі-Марі Бейль. Незнайоме ім’я, чи не так? Та ми певні, що про його твори ви точно чули, адже свої найвідоміші книги – «Червоне і чорне» та «Пармський монастир» – він написав під псевдонімом Стендаль. 

    Здається, що все життя цієї людини зіткано із суперечностей. Наприклад, він майже нічим не прославив власне ім’я, натомість постійно послуговувався псевдонімами, а то й зовсім уникав підписів. Лише кілька десятиліть тому дослідникам вдалося з’ясувати, що мистецтвознавчі, критичні, публіцистичні дописи в англійських періодичних виданнях належали саме йому. Найпопулярнішу ж серед сучасних читачів чуттєву прозу він підписав як «Стендаль», щоб увічнити німецьке місто Штендаль, Батьківщину свого кумира, відомого у ХVIII столітті мистецтвознавця Йоганна Вінкельманна.

    Статки родини не зробили дитинство нашого героя щасливим: мати померла, коли хлопчикові було лише 7, батько-адвокат мало цікавився сином (а в дечому дотримувався інших крайнощів – поводився як домашній тиран). Виховання нащадка він доручив сестрі Серафині та абатові-єзуїту Ральяну. Ці двоє примудрилися на все життя прищепити молодшому Бейлю ненависть до себе особисто, до релігії й до церкви. Зате дідусь, тато матері, став для хлопця справжнім інтелектуальним ідолом, надихаючи його своїм захватом від просвітителів, книжок і людського розуму. Можливо, частково й через це майбутній письменник ще в юності пройнявся революційними ідеалами й непохитно відстоював їх до смерті.

    Не дивно, що на цій хвилі він захопився постаттю Наполеона й взявся віддано служити йому. Ось так задумливий, чутливий, скромний юнак, залюблений у математику, читання та ідею кохання (це при тому, що із жінками він усе життя був украй сором’язливим) вирушив в армію. Стосунки з воєнною справою в Анрі-Марі Бейля були складними. Повоювавши два роки під знаменами Бонапарта, парубок охолов, ще й не сприйняв прагнення кумира революції посісти імператорський трон. Однак після відставки, тривалих роздумів і, відверто кажучи, складнощів із грошима (комерція не далася Стендалю, літературні виправи приносили мізерні прибутки) він таки повернувся на службу.

    Ось у цей, другий, прихід автор пізнав усі справжні масштаби й кошмар завоювань. Спочатку все було добре: з наполеонівською армією Анрі побував в Італії, Німеччині, Австрії. Навіть російська кампанія попервах приносила йому задоволення. Письменник переслідував красиву мету: подивитися й пізнати світ, а ще розшукати давнє нерозділене кохання – актрису, яка не прийняла його почуттів, була на гастролях у Росії й нібито вийшла там заміж. Можливо, навіть порятувати кохану від злиднів і постати в її очах романтичним героєм. Та не так сталося, як гадалося. Видовище пожежі в Москві залишилося, мабуть, найяскравішим й останнім гріховно-приємним враженням. Далі на горе-вояку чекав постійний голод, ганебний відступ військ ні з чим, постійна страшна небезпека від завзятих партизанських загонів і пронизливий зимовий холод, від якого письменник не міг відігрітися ще кілька років потому.

    Поразка Наполеона, виїзд в Італію, постійні спроби утвердитися в літературі немало руйнували фізичне й моральне здоров’я Стендаля. Хоча Італію він обожнював, випробовував свої сили в путівниках по цій сонячній країні, подорожніх нотатках і мистецтвознавчих дослідженнях. Майже до кінця ХІХ століття ці його твори європейські туристи використовували у своїх мандрах Італією, доки дані не застаріли. 

    А от художні історії, що шукали мотиви людських вчинків не в класицистичних поняттях честі й обов’язку, не у красивих пейзажах й історичній національній славі, а глибоко в психіці людей, читачі не сприймали. Інші письменники значно швидше роздивилися талант і важливі літературні досягнення колеги: Оноре де Бальзак відверто захоплювався романами Стендаля. Він фактично змусив широку публіку звернути увагу на ці книги вже після смерті їхнього автора. І навіть тоді популярність до «Червоного і чорного» прийшла не відразу. Не даремно Андре Жид називав його романи «листами в майбутнє». По-справжньому оцінити їхнє значення змогли лише далекі нащадки…