Найвідоміший політв’язень, письменник-експериментатор Василь Стус

    85 років могло б виповнитися сьогодні видатному поетові, перекладачеві, літературознавцю, публіцистові, правозахисникові Василеві Семеновичу Стусу. Чоловікові «морального абсолюту» (за словами Івана Дзюби), який свідомо обрав шлях опору й більшою частиною свого недовгого життя розплачувався за свій вибір. Надія Світлична казала про цього визначного «шістдесятника»: «У ньому рідкісно гармонійно поєднується неприйнятність фальшу, нетерпимість до зла в будь-яких виявах – і якась беззахисна оголеність душі, непрактичність у буденному житті». Саме виключна порядність і правдолюбство не дозволили Стусові мовчати навіть перед лицем небезпеки й висловлювати обурення навколишньою несправедливістю. А такий нонконформізм система, як правило, не прощає…

    Народився майбутній геній на Вінничині в родині селян. Батьки, уникаючи колективізації, вирішили шукати ліпшої долі у великому місті. Й вирушили до Донецька, де довелося починати все «з нуля». Для родини, у якій було четверо дітей, ще й за таких обставин та у воєнні роки, годі було чекати матеріальних статків. Тож батьки тяжко працювали й навіть не помітили, як шестирічний Василько самостійно вирушив до школи. Його дитяча хитрість розкрилася, лише коли вчителька спитала в матері, чому хлопчик у холодну пору ходить на навчання босий… Мати була вражена й уже хотіла заборонити таку заранню освіту, та педагог переконала її дати малечі шанс. Згодом на хлопця чекали академічні успіхи: срібна медаль після випуску зі школи, безкоштовний вступ на історико-філологічний факультет Донецького педагогічного університету, де він був одним із найліпших студентів і навіть отримував спеціальну стипендію. Потім – вчителювання, служба в армії, вступ до аспірантури в Києві.

    Василь Семенович пов’язував своє життя з літературою й спочатку працював над цією мрією. Він встиг побувати літературним редактором у газеті, перекладав поезії з німецької, французької, італійської, іспанської, англійської, слов’янських мов. До речі, ще в університеті він самостійно опанував латину. Також був членом різних літературних об’єднань, намагався, як сказали б зараз, «просувати» інших молодих поетів, творив свої вірші. При цьому постійно експериментував зі стилем, використовував архаїзми, діалектизми, новотвори, пробував верлібр і різні системи римування. Деякі дослідники навіть називають його твори початком українського постмодернізму.

    Але в якийсь момент на передній план виходить потреба відстоювати громадянську позицію. Система звернула увагу на палкого юнака, ще коли він бурхливо підтримав промови інших активістів на знаменитій прем’єрі «Тіней забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Тоді розпочалися протести проти незаконних арештів представників української інтелігенції, і Чорновол закликав усіх присутніх у кінотеатрі й незгодних із тиранією встати. Підтримка «шістдесятників» відразу далася Стусові взнаки: його виключили з аспірантури, збірку віршів, як і переклади, відмовилися публікувати, шлях до літератури був закритий. Василь Семенович не гребував жодними заробітками – на заводах, взуттєвих фабриках, різноробом – і продовжував писати, висловлюючи в поезіях і статтях усю свою незгоду з радянською владою. Вірші публікували в самвидаві, пересилали за кордон (одну зі збірок видали в Брюсселі, загалом же, за радянських часів жодної книжки авторства Стуса не було офіційно надруковано на Батьківщині). На вірші найнятий КДБ критик видав дошкульну й абсолютно брудну рецензію. Тож не дивно, що пізніше письменник прирівняв цей псевдокритичний пасквіль до значно більш жорстоких фізичних розправ «органів».

    Зрештою, у 1972 році Василя Стуса заарештували й засудили на п’ять років примусових робіт і три роки заслання, яке він відбував у Мордовії й на Колимі. Звідти він передавав вірші в листах до дружини, й деякі з них вдавалося переслати для публікації за кордон. Після повернення додому, з надірваним здоров’ям і серйозно пошкодженим у в’язниці шлунком, поет не покинув боротися з несправедливістю. За кілька місяців «небезпечного рецидивіста» знову заарештували, а коли в суді він відмовився від нав’язаного йому адвоката й спробував захищатися самостійно, Стуса вигнали за двері й винесли вирок за його відсутності. Ще 15 років ув’язнення й заслання – на цей раз у таборі Пермського краю, що мав лиху славу за жорстоке поводження з політв’язнями. Ні заклики відомого правозахисника Андрія Сахарова до міжнародних організацій, ні масові протести інтелігенції, ні голодування самого в’язня не дали результату. У 1985 році він помер, за офіційною версією – через серцевий напад, за неофіційною – через переохолодження й удар важкою конструкцією тюремних нар, що був фатальним для виснаженої й знесиленої людини… Уже у 2005 році Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Героя України.