Саркастичний романтик Генріх Гейне

    Кожен справжній романтик зобов’язаний знати тужливу історію про Лореляй: золотокосу дівчину, яка на скелястих берегах Рейну виводить потойбічну пісню про нещасливе кохання. Зачаровані її красою й пройняті до болю в серці мотивом, рибалки не помічають каміння та виру й гинуть у бурхливих водах. Ця давня німецька поезія стільки разів перечитана й переспівана народом у різних варіаціях, що її нерідко зараховують до фольклору. Однак вірш має цілком визначеного автора – Крістіана Генріха Гейне. Поета й публіциста, народженого 13 грудня 225 років тому. 

    Чоловік, якого в родині називали Гаррі, а серед широкої публіки – Генріхом Гейне, вважається взірцем німецького романтизму, законодавцем моди на подорожні нотатки, майстерні фейлетони та витончену любовну лірику. Над його збірками «Книга пісень», «Романсеро», ностальгічною поемою «Німеччина, зимова казка» проливало сльози не одне покоління захоплених читачів. Водночас, у житті цей німецький письменник єврейського походження був дуже іронічною, навіть саркастичною людиною, жартував про все на світі (часом – досить дошкульно й навіть по-злому), палко цікавився політикою й революційними рухами, водив дружбу із Карлом Марксом і встрявав у дуелі. 

    Родина усіляко перешкоджала мріям юнака стати письменником. Представника такої професії батько – збіднілий єврейський комерсант Самсон Гейне – уявляв жебраком у лахміттях. Генріха засилали стажуватися до банкіра, потім до дядька-мільйонера, що заради доброї справи відкрив для племінника цілу компанію. Не здібний до бухгалтерського обліку юнак швидко розорив фірму… Потім, забезпечуючи гостроязикому парубку (Соломон Гейне часто сварився із зухвалим родичем) стипендію, з лірика до мозку кісток намагалися зробити юриста. Диплом доктора права Генріх таки отримав, змінивши три університети, хоч для цього й довелося охреститися (іудеям у тогочасній Німеччині дипломи не видавали). Однак втілити навички адвоката на практиці він усе одно не зумів. 

    Фантазія та чутливість Гейне неабияк впливали на все його життя. Перше нерозділене кохання до кузини Амалії спонукало поета створити перші любовні вірші. Пізніше та сама любов штовхнула одружитися з вродливою й доброю дівчиною селянського походження Крессенією Міра, яку він до кінця життя чомусь називав Матильдою. Цей шлюб ледве не всі друзі (особливо вже згаданий Карл Маркс) суворо засуджували. Насамперед через те, що Крессенія була абсолютно неграмотною, не вміла ні читати, ні писати й не намагалася опанувати цю науку, навіть попри те, що чоловік постійно влаштовував її на навчання в різні пансіони. Заняття чоловіка вона категорично не розуміла, не сприймала його слави, не читала вірші. 

    Коли ще в дитинстві сестричка попросила старшого брата написати для неї шкільний твір, майбутній поет-романтик створив милу казку про привида з палаючими очима, величезними кігтями й ротякою, що могла заковтнути цілу сотню дітлахів. Три однокласниці Шарлоти плакали з переляку, коли вчитель зачитував у класі це творіння… 

    Надалі читачі й слухачі реагували на творчість Гейне не менш бурхливо. Щоправда, нерідко це був гнів. Скажімо, «Подорожні картини», що описували мандри автора Англією й Італією, були заборонені в декількох землях Німеччини. Так само, як публіцистичні нариси про політику, релігію й сучасний майстру пера мистецький процес. Ці книги й статті не лише давали перцю представникам влади, а й містили багато уїдливих коментарів про далеких від політики людей. Один письменник так розсердився на жовчність Генріха, що пообіцяв «знайти його й придушити», якщо він напише хоч якусь гидоту про нього. Утім, читацький загал від опусів був у захваті, тож на брак популярності письменник пожалітися не міг. Хоча, звісно, любовна лірика у цьому виконанні все одно була поза конкуренцією. Її згодом поклали на музику Франц Шуберт, Роберт Шуман, Ріхард Вагнер, Йоганн Брамс та інші знамениті композитори. 

    Багато десятиліть по тому в Третьому Рейху творчість Гейне оголосили поза законом, а його самого нарекли дегенератом через єврейське походження й прогресивні ідеї. Вірші й публіцистика потрапили в полум’я на майданах. Ніби саме про це й говорив письменник, коли написав: «Там, де палять книги, незабаром палитимуть і людей»…