Людина енциклопедичних знань і багатьох талантів Богдан Лепкий

     День української писемності та мови дивовижним чином збігається з датою народження видатного письменника, педагога, перекладача, видавця, художника, громадського діяча Богдана Сильвестровича Лепкого. Цьогоріч 9 листопада ми можемо відзначити 150-й ювілей цієї знакової для національної культури постаті. Попри те, що деякі його твори зараз вивчаються за шкільною програмою, цей письменник не надто відомий широкому загалу. А даремно. На особливу увагу заслуговує хоча б той факт, що Богдан Лепкий написав лише трохи менше за Івана Франка, якого сам вважав своїм вчителем. 

    Повне зібрання його творів могло б зайняти понад 50 (!) томів різножанрових писань – романів, повістей, оповідань, казок, спогадів, віршів та поем, а також літературознавчих розвідок, статей літературного та мистецького спрямування (публікувалися в численних газетах, журналах, альманахах, календарях, збірниках). І це якщо не рахувати його перекладів. Так, у його інтерпретації польською заговорили герої «Слова о полку Ігоревім» та збірки новел М. Коцюбинського «В путах шайтана». Українською ж Богдан Сильвестрович перекладав поезії А. Міцкевича, Г. Гейне, П.-Б. Шеллі та ін. Важко також описати, наскільки велике значення має його діяльність для всієї вітчизняної культури, адже він виявив себе ще і як упорядник і видавець 62 томів української класики з ґрунтовними дослідженнями, примітками, коментарями.

    Прикметно, що доля Богдана Лепкого могла скластися зовсім інакше. Адже освіту йому дали найбагатшу з можливих. Перші роки майбутній митець навчався вдома. Коли в одну ніч від важкої інфекційної хвороби померло відразу троє його сестер і братів, батьки всю свою любов і таланти прагнули передати сину, якому пощастило лишитися в живих. Здатність до мов і літератури він перейняв від батька (попри професію священника, Сильвестр Лепкий писав під псевдонімом Марко Мурава, брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці підручників для школи). Хист же до малювання хлопець успадкував від матері. Тому не дивно, що, коли надійшов час вступати до вишу, Богдан обрав Віденську академію мистецтв. Та дуже швидко збагнув, що навчання живопису – не його призначення. Щоправда, це усвідомлення не завадило нашому героєві згодом малювати портрети славетних сучасників, родичів, простих селян, ще й ікони для невеличких церков. Далі за знаннями він вирушив на філософський факультет Віденського університету та філологічний факультет Львівського. 

    Після навчання Богдан Лепкий заходився викладати. Його лекції з української мови та літератури спочатку в гімназії в Бережанах, потім у Ягеллонському університеті в Кракові збирали цілі натовпи слухачів. Враховуючи, що, крім цієї загальної педагогічної діяльності, він давав ще й приватні уроки, дивуєшся, коли ж письменник знаходив час для власних поезій і літературознавчих студій? Хіба що вночі… Такий спосіб життя і, загалом, характер Богдана Сильвестровича знайшов відображення і в його творах – сповнених легкого смутку, романтичності та меланхолії. 

    Можливо, такими, модерністськими й естетськими, й залишилися б його творіння. Однак Перша світова війна внесла свої корективи. Обов’язок популяризувати українську культуру серед військовополонених співвітчизників в Австрії та Німеччині, а також той факт, що брат Левко Лепкий служив у лавах Українських січових стрільців, підштовхнув автора до більш глибокого дослідження національної минувшини. Богдан Лепкий ґрунтовно висвітлював маловивчені сторінки української історії, та і його поезія набула глибших шарів, всотала пронизливу ностальгію за рідною землею. Не випадково вірш «Журавлі» («Кличуть: кру-кру-кру, На чужині умру, Заки море перелечу, Крилоньки зітру…»), покладений на музику Левком Лепким, швидко став стрілецькою піснею. Пізніше виконувався ув’язненими українцями у нацистських концтаборах. А зараз вважається абсолютно народним творінням – настільки точно в цих словах розкривається біль українців за покинутим домом…