Автор «Пісні про рушник» Андрій Малишко

     Про цьогорічного ювіляра – поета Андрія Малишка – сучасники говорять не так охоче, як кілька десятиліть тому. Позначається його літературна відданість тогочасній кон’юнктурі, готовність оспівувати комуністичну партію, радянських вождів і цькувати «неугодних». Однак не можна змінити й той факт, що творчість цього письменника давно й однозначно ввійшла в українську культуру, ставши її обличчям, голосом і душею. Насамперед завдяки неймовірно щирим, теплим, добрим, простим пісням «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Стежина», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі…» та ін., які автор написав разом із прославленими вітчизняними композиторами Левом Ревуцьким, Пилипом Козицьким, Михайлом Вериківським, Андрієм Штогаренком, Олександром Білашем. А найпліднішою була його співпраця з Платоном Майбородою, який поєднав 30 своїх мелодій із віршами Андрія Самійловича.

    Народився майбутній майстер слова 14 листопада 1912 року в Обухові Київської області в сім’ї з одинадцятьма дітьми. Батько – чоботар та сезонний робітник у Таврії – не завжди міг прогодувати такий натовп. Тож сини йому активно допомагали, у тому числі й Андрій (часом копійку талановитому парубкові приносила роль музики-гармоніста на місцевих весіллях). Самійло Малишко мріяв, що його ремесло продовжать спадкоємці, однак лише один із них, старший Сергій, обрав професію чоботаря. Решта синів пішли іншими шляхами. Найтрагічніша постать серед них – Петро. Зараз важко сказати, чим він насправді заробляв на життя. Однак у якийсь момент захисники порядку звинуватили його в бандитизмі й стратили, не допомогли навіть клопотання рідних, що зверталися до найвищих начальників. Деякі дослідники називають Петра ледве не Робін Гудом, який забирав гроші в багатих чиновників. Навіть кажуть, що саме туга за братом вплинула на численні образи опришків, гайдамаків та інших народних месників у творчості Андрія. 

    Любов до віршованого слова, за спогадами друзів, проявлялася в Андрія Малишка змалечку. Неабияк вплинула на це захопленість його матері народними піснями. Жінка знала стільки прекрасних мелодій, що буцімто сам Максим Рильський, великий знавець фольклору, зізнавався, що вона його переспівала. Андрій же мав одну важливу претензію до українських наспівів: усі вони мали трагічне закінчення. Тому творчу кар’єру він розпочав із перелицювання відомих композицій, намагаючись «порятувати» їхніх героїв від загибелі й вигадуючи для них щасливішу долю. У творчості хлопця, як не дивно, підтримував вчитель географії. А от батько був розлючений, після одного особливо гучного скандалу, коли глава сімейства переконував сина обрати більш гідне ремесло, юнак пішов із дому. Вирушив він у Київ, де й розпочалася його мистецька кар’єра. 

    За свої праці Андрій Самійлович отримав не одну державну премію. Його поважали, цінували, запрошували до публічних промов, вільно випускали за кордон (наслідком поїздки у США й Канаду стала збірка «За синім морем», планована як розвінчання «гнилого капіталізму», вона була відзначена Сталінською премією). Авторитет зобов’язував «тримати марку», мабуть, у тому числі й через це Малишко потрапив до когорти письменників і критиків, які з люттю й палкою комуністичною пристрастю таврували вірш Сосюри «Любіть Україну», звинувачуючи автора ледве не у фашизмі. Кажуть, пізніше поети примирилися, й у посмертній промові, на могилі Володимира Сосюри, Андрій Малишко покаявся в тому своєму давньому гріху. Але якраз на цій частині промови в нього вимкнули мікрофон… 

    Андрій Малишко був дуже плідним поетом. Він упорядкував близько сорока збірок своїх поезій, у яких лейтмотивом звучало життя простих селян, чесна праця на своїй землі, любов до рідної природи, сімейні цінності. У роки Другої світової війни він працював фронтовим кореспондентом і писав агітаційні матеріали. Його патріотичні вірші, поеми, балади тих років зараз визнаються літературознавцями дуже якісними. Так само реагували на них і тогочасні читачі. В архівах Малишка навіть зберігався лист від одного солдата, в якому той зізнавався, що носить вірш «Україно моя» біля серця, як оберіг.