Донька священника й автор пронизливих історій дитячої самотності Кетрін Патерсон

      31 жовтня 90-річний ювілей відзначає маловідома в Україні дитяча письменниця Кетрін Патерсон. На жаль, великим перекладацьким досвідом її творів вітчизняні книговидавці похвалитися не можуть – на відміну від світової спільноти. За кордоном дитячі історії цієї жінки перекладають чи не на всі європейські й не тільки мови. Поруч із поширеними італійською, німецькою, французькою мовами, її герої говорять корейською, африкаансом, івритом, гавайською тощо. До того ж, авторку постійно нагороджують: у її арсеналі – майже всі авторитетні літературні премії. Чого вартує одна золота медаль Ганса Андерсена (1998 р.)! Місіс Патерсон відзначають не лише дорослі критики (скажімо, медаллю Януша Корчака в Польщі, премією «Срібний олівець» у Нідерландах, Гран-прі в галузі дитячої та юнацької літератури у Франції), а й найменш заангажоване журі – її маленькі читачі (німецька премія Лесенратен, яку присуджують діти). 

    Нашому книголюбові важко повірити, що людина з такою біографією, як у Кетрін Патерсон, здатна писати живі, цікаві й неоднозначні книги та не впадати в нудне проповідування чи моралізаторство. Справа в тому, що все життя авторки «Мосту в Терабітію» (це найвідоміший її твір, не в останню чергу завдяки успішній екранізації) пронизує релігія. Майбутня письменниця народилася в родині місіонера – священника Американської пресвітеріанської церкви й директора школи для хлопчиків у малесенькому китайському місті. 

    У перші роки життя Кетрін їхня дружна сім’я постійно переїжджала, змінивши до повноліття дівчини 15 місцин. Ще й горя дитина побачила чимало: коли почалася Друга світова війна, вона спостерігала злочини японських вояків у китайських поселеннях, потім змушена була тікати з мамою, братом і трьома сестрами в США, тоді як батько лишився в окупованому Китаї, свідомий свого місіонерського обов’язку. Усе це не завадило самій Кетрін мріяти про роботу місіонера (виникали, щоправда, в неї думки й про кар’єру кінозірки, але там щось не склалося). Тому й освіту дівчина здобула відповідну. І навіть встигла проповідувати християнське вчення в Японії, попри те, що довго не могла пробачити населенню цієї східної країни воєнних звірств, свідком яких була в юні роки. 

    Трохи пізніше місіс Патерсон відбулася і як щаслива дружина й мати. Вона побралася з молодим пастором Джоном Патерсоном, з яким виховувала потім чотирьох дітей – двох рідних синів і двох доньок, уродженок Гонконгу й племені апачі-кіован, взятих із притулку. У шаленому темпі хатньої роботи й опікування чотирма маленькими дітьми Кетрін потихеньку писала. Спочатку це були недовершені екзерсиси, але згодом колега чоловіка повірив у її талант і запропонував пройти вечірні літературні курси. Саме там наша героїня відкрила свій справжній письменницький хист. І здобула всесвітню славу. 

    Сама Кетрін Патерсон зізнається, що досі до кінця не певна, чи може вважати себе письменницею. Та читачі визнають її стриманий рішучий стиль, достеменні образи, відсутність «солодавості» й невиправданих гепі-ендів. Герої літераторки – самотні, недолюблені, розгублені діти, яким гостро бракує розуміння. Світлою, сповненою надії мовою майстриня пера вчить, як пережити смерть близької людини («Міст у Терабітію»), як змиритися з долею сироти й повірити опікунам («Неперевершена Гіллі Гопкінс»), як подолати заздрість, ревнощі, не зігнутися перед несправедливістю й браком любові від найрідніших («Якова я возлюбив»), як навчитися прощати помилки дорослих і подорослішати максимально безболісно («Подорож Парка»). Лишається тільки сподіватися, що рано чи пізно тексти Кетрін Патерсон повною мірою стануть доступними українському читачеві й підтримають не одну дитину в пошуках відповідей на складні питання.