Стражденний борець за волю нації, син знаменитого батька Олег Ольжич

    Ще одна зірка на небосхилі вітчизняної поезії; політичний і громадський діяч, який половину свого короткого життя присвятив боротьбі за волю нації; науковець, ім’я якого поважали за кордоном і швидко забули «вдома». І ще одна драматична доля, багато в чому типова для неспокійного ХХ століття. Олег Ольжич (справжнє прізвище – Кандиба), син славнозвісного Олександра Олеся, ювіляр 8 липня. 

    115 річницю від дня народження цієї видатної людини читачі України зустрічають вже свідомі його внеску в національну історію, науку й літературу. На жаль, це все та ж «повернута» пам’ять: говорити про Олега Ольжича на його Батьківщині почали відносно недавно, радянська наука відомостей про цю постать уникала. Не дивно, адже будучи членом Організації українських націоналістів з 1929 року, Олег Олександрович встиг чимало зробити в боротьбі за українську державність. Він організовував культурну, освітню, видавничу, ідеологічну діяльність цього руху, брав участь у збройній боротьбі проти угорських окупантів у Карпатській Україні, налагоджував підпільну мережу ОУН на території України за часів Другої світової війни. 

    Вражає той факт, що переконаним націоналістичним ідеологом і політиком він став якось дуже різко, в одну мить. У юності, попри відмінний атестат про середню освіту й одночасне навчання в трьох університетах (літературно-історичний відділ Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманов, Український вільний університет, філософський факультет Карлового університету, усі три – у Празі), Олег Олександрович вислухав чимало звинувачень у легковажності, несерйозності, несумлінності від свого знаменитого батька. Олександр Олесь дорікав синові за обраний фах, за неспроможність вивчити англійську мову, за мляву перекладацьку роботу, за захоплення молодіжними розвагами… Це видається дивним, зважаючи на те, що, за інформацією біографів, Олег Ольжич за життя вивчив дев’ять європейських мов. А ще – добре малював, грав на фортепіано й скрипці, у 23 роки став доктором філософії, ще в студентську пору брав участь у численних археологічних розкопках у Чехословаччині, Західній Україні, Югославії, Римі. Ттрохи згодом ще й із Гарвардським університетом співпрацював… Десь у ті часи молодий чоловік познайомився з Євгеном Коновальцем і цілком втрапив під вплив цієї харизматичної особистості. За кілька років Ольжич полишив науку й віддався громадській діяльності та політичній боротьбі. 

    Пізніше той самий Олександр Олесь висловлював незадоволення радикальними поглядами сина на творчість та життя. (Невже ж парубок так різко змінився за якесь десятиліття? Чи то якісь особистісні батьківські переконання змушували змученого життєвими бідами чоловіка необ’єктивно дивитися на сина?). Утім, син також не був у захваті від творчості батька, називаючи його вірші писаними «для гімназисток і телефоністок». При цьому, як кажуть ті ж біографи, вірші Олександра Олеся Олег Ольжич міг процитувати з будь-якого місця в будь-який момент. Кажуть, інколи Олесь з Ольжичем були настільки незадоволеними один одним, що не розмовляли, лише обмінювались короткими записками. 

    На жаль, Олег Олександрович написав не так багато. За його життя вийшли лише дві поетичні збірки – «Рінь» та «Вежі», ще одна – «Підзамче» – в авторській редакції з’явилася вже посмертно. Ще в його творчому доробку – кілька науково-публіцистичних праць та археологічних розвідок. Політика, велика відповідальність перед товаришами, переслідування з усіх боків не давали можливості спокійно творити й залагоджувати особисте життя. Навіть одружився Ольжич таємно, заприсягшись тримати факт шлюбу в таємниці до кінця війни, аби кохана жінка – Катерина Білецька – не зазнала переслідувань. Перед громадськістю молодята вдавали, що навіть не знайомі. Війну чоловік так і не пережив: у 1944 році його схопило гестапо, доправило до концтабору Заксенхаузен, де поета й політика закатували до смерті. Сина, також Олега, який народився за кілька місяців після цього, Олег Ольжич так і не побачив…