Волоцюга-мислитель й ідейний натхненник революцій Жан-Жак Руссо

    Ювіляр 28 червня – філософ і письменник Жан-Жак Руссо (310 років від дня народження) – навряд чи може вважатися моральним орієнтиром чи зразком для наслідування. Його життя й характер – один суцільний парадокс, клубок суперечностей і невідповідностей. Це, щоправда, не заважає його філософському вченню називатися геніальним і лежати в основі ледве не всіх світових революцій, починаючи з XVIII століття.

    На думку багатьох мислителів, доктрина Руссо про витоки соціальної несправедливості стала ідейною базою й рушійною силою Великої французької революції. Це вже не кажучи про те, що сам девіз «Свобода, рівність, братерство» приписують його авторству. Філософ виступав за повернення людини до первісного стану з його незалежним існуванням і відсутністю майна. Руссо багато говорив про суверенність народу і його право керувати, впливаючи на закони й роботу уряду. Вважається, що завдяки йому виникли ідеї референдуму, законотворчої громадської ініціативи, права на відкликання депутата, скорочення терміну депутатського мандату. Вплинув він також на педагогіку, першим зазначивши, що думка «дитина – це маленький дорослий» хибна від початку.

    Крім того, він реалізувався як митець. Його художніми творами «Юлія, або Нова Елоїза» та «Еміль, або Про виховання» зачитувалися в усіх тогочасних салонах. При цьому особливо вразливі леді проливали над його романом у листах «Юлія…» стільки сліз, що інколи й зомлівали від надмірних почуттів. Писав Жан-Жак ще комедії, вірші, поеми, трактати. Навіть оперу поставив, висловивши перед цим сумнівну пропозицію замінити ноти цифрами.

    Та ви були б здивовані, дізнавшись, як склалася доля цього іменитого філософа й прославленого генія. Почнемо з того, що жодної систематичної освіти він не здобув. Усі свої знання Жан-Жак почерпнув із популярних тоді романів, а ще під час практики в нотаріуса та гравера. З пансіону для хлопчиків його вигнали. Надалі з таким самим результатом закінчувалося майже кожне заняття, яке він собі обирав.

    Руссо вів життя звичайнісінького волоцюги, ніде не зупиняючись надовго й залишаючи кожне місце роботи зі скандалом. Його звільняли то через крадіжки й наклепи на слуг, то через нахабні залицяння до господинь і випивку. Він неодноразово змінював релігію (за перехід із протестантизму в католицизм якийсь час непогано платили), вів відверто розпусне особисте життя. П’ятьох дітей, що їх народила йому співмешканка (з не надто культурною й вульгарною Терезою Левассер він побрався через 20 років після початку стосунків), філософ поспішив віддати в сиротинці, аби вони не заважали йому творити й узагалі стали більш гідними людьми, ніж татусь.

    Пропагуючи свою ідею повернення до первісного стану, Руссо жив на природі (таку можливість, тим не менш, дали йому друзі-аристократи, виділивши свої літні павільйони), носив простий полотняний одяг, заробляв переписуванням нот (Тереза з матір’ю таємно брали подарунки й гроші на прожиття від клієнтів – насправді ж фанатів письменника, які ноти здавали, тільки щоб подивитися на знаменитість). Дуже неприємною рисою була його позірна грубість відносно товаришів: на всі люб’язності знаті він відповідав образами й хамством.

    Наприкінці життя Руссо розсварився з усіма шанованими людьми й колишніми покровителями: Дідро, Вольтером, Юмом, низкою аристократів. Він поступово втрачав здоровий глузд, тікаючи від явно вигаданих переслідувань. Йому звідусіль бачилися брудні плітки, підступи, підозри. Щоб завдати справжнім й уявним ворогам попереджувального удару, він видав «Сповідь», де зізнався в усіх найтяжчих своїх гріхах і, водночас, вигадав собі чимало досягнень. Так чи інакше, зараз його пам’ятають за філософську систему – століття приховують правду про кепський характер і негідну біографію…