Палка й аристократична Наталя Лівицька-Холодна
120 років виповнилося б українській поетесі, нашій землячці Наталі Лівицькій-Холодній 15 червня, якби доля відмірила їй ще трохи віку. Однак життя цієї непересічної жінки й так вийшло на диво довгим: вона народилася 1902-го, а померла… 2005-го, залишивши цей світ аж на 103-му році. За весь цей час Наталя Андріївна стала свідком двох воєн, численних революцій, вона постійно переїжджала, встигши повчитися й пожити не лише в різних містах України, а й в різних країнах, ба навіть на різних континентах. І з юності аж до старості брала до рук перо, видавши при цьому лише три збірки своїх віршів. Не випадково літератор Михайло Слабошпицький колись сказав про неї: «Я не знаю іншого українського поета, який написав би так мало».
Пані Наталі пощастило народитися в дуже незвичайній і, з усіх поглядів, видатній родині. Лівицькі – давній козацький старшинський рід, який після скасування Гетьманщини перейшов у російське дворянство, дотримуючись при цьому національних українських традицій. Не дивно, що за таких умов у ХХ столітті ця сім’я активно долучалася до громадської роботи й політики, збирала під своїм дахом гучні компанії інтелігенції й майбутніх державних діячів. Батько Наталі – Андрій Лівицький за Директорії був міністром юстиції, в уряді Української Народної Республіки керував Міністерством закордонних справ. А з жовтня 1920-го й аж до смерті 1954-го очолював уряд УНР у вигнанні. Брат Наталі Микола, політик і журналіст, також побував на високій посаді – президента УНР у вигнанні в 1967–1989 роках. Так і сталося, що юність майбутньої поетеси була позначена неминучими переїздами, постійною напругою, страхом за життя батька й брата. Навіть гімназію довелося змінювати безліч разів – від рідної Золотоніської (саме на Золотоніщині, в с. Гельмязів дівчина народилася) до Полтави, Переяслава, Києва, Жмеринки й, нарешті, Праги.
Ім’я Лівицької-Холодної часто згадують у біографії іншого знакового поета з української діаспори – Євгена Маланюка. Майстер слова був палко закоханий у молоду жінку, писав їй вірші й пристрасні листи. Вона ж захоплювалася ним як поетом і яскравою особистістю, та не бачила в ньому чоловіка. Зрештою, Наталя вийшла заміж за художника Петра Холодного, а Євген Филимонович ледве не вкоротив собі віку. За чутками, поет кохав Наталю Лівицьку ледве не все життя, вдовольняючись надалі роллю давнього приятеля за листуванням.
Та, звісно, відомою ця жінка стала не лише своїми амурними справами й славетними родичами. За її пронизливу, з флером романтики й містицизму, любовну лірику Наталю Лівицьку-Холодну називали «українською Ахматовою». У першій збірці вона поставала як фатальна жінка, називала свою ліричну героїню татарською полонянкою (за переказами, у генеалогії поетеси таки був схожий сюжет: прадід-українець нібито взяв у полон татарку, з якою потім одружився), говорила про свою пристрасть відверто й дражливо. Не випадково першу її книгу – «Вогонь і попіл» – попри римовану мову охрестили еротичним романом. У більш зрілих віршах пані Наталя (на той час уже багаторічна жителька США) тужила за Україною, а потім й узагалі представляла творіння, сповнені такого болючого песимізму, який навіть в українській тогочасній літературі можна було назвати безпрецедентним. Переживаючи тяжку самотність у будинку літніх (чоловік і друзі її померли раніше), перебираючи в пам’яті всі удари долі, всі страхіття, які вона бачила, Лівицька-Холодна у відчаї писала:
Більше про життя й світогляд цієї видатної людини можна прочитати в Інтернет-виданні «Gazeta.ua» або послухати на YouTube-каналі «Шалені авторки».
0 Коментарі