Великий оповідач Анатолій Дімаров

    Іронічний, майстерний, універсальний і сьогодні майже не згадуваний – усі ці означення пасують Анатолієві Дімарову. 5 (за іншою версією – 17) травня, з нагоди 100-річчя від дня народження, пропонуємо поговорити про цього видатного українського літератора, його насичене життя й важливі для сучасних читачів твори. 

    Страшно навіть уявляти, скільки горя й поневірянь пережив за свої 92 роки цей чоловік. Почнімо з того, що в дитинстві йому довелося втратити свого батька й... прізвище. Дізнавшись, що Андроника Гарасюту прийдуть розкуркулювати, він організував нічну втечу дружини з двома дітьми з дому, хутора Гараськи на Полтавщині. Аби дітей надалі не пов’язали з «неблагонадійним» батьком, мати сказала, що вони загубили документи й при відновленні назвала своє дівоче прізвище. Так Анатолій, замість Гарасюти, став Дімаровим.

    Надалі на нього чекали страхіття Голодомору, Друга світова війна, у якій він був тяжко поранений і комісований. Довелося пожити в німецькій окупації, ночами керуючи маленьким партизанським загоном із таких самих молодих шибайголів. Після війни Анатолій Андроникович кілька років працював у газеті «Радянська Волинь». Як пізніше він зізнавався, приїхав до Луцька затятим комуністом, а поїхав українським націоналістом. Далі чекало навчання в літературному інституті імені Максима Горького в Москві й роки відточування письменницької майстерності.

    Автор пробував себе в багатьох жанрах. Ще в юності починав із поезії, потім – публіцистика, потім – великі епічні полотна. Романи «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди» та «Біль і гнів» показували долі цілих родів на тлі буремного ХХ століття. Утім, правда про життя українців у роки колективізації й подальшого радянського строю цензорів не цікавила. Так останні дві книги були на третину «порізані» ще на стадії рукописів. Видати «І будуть люди» та «Біль і гнів» у початковому вигляді письменникові вдалося аж у 2006 і 2004 роках відповідно. Створював Анатолій Дімаров й успішні дитячі твори, вкладаючи у більшість автобіографічні подробиці. Йдеться, зокрема, про «Блакитну дитину», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце». Навіть із фантастикою експериментував, написавши на запит сина «Другу планету». У пізні роки перо майстра витворювало вже бувальщини, історії про життя міського населення й селян, ще пізніше – оповідання. У літньому віці Анатолій Дімаров прагнув, щоб «словам було тісно, а думкам вільно», тому відточував фрази й речення в найменшій можливій літературній формі. Він казав, що «кожна фраза має бути накачана, як у Кличка м’язи», щоб вилучення будь-якого слова було для тексту непоправним, а читач після завершення завжди мав простір для уяви. 

    Прагнення говорити правду про горе українців – не єдина причина, чому над Дімаровим зійшлися хмари. Деякі негативні герої його творів були євреями (це, звісно, не обов’язкова риса, адже поганих і хороших людей у будь-якій нації, на переконання письменника, вистачало). Ще гірше – Анатолій посмів відхилити публікацію в пресі п’єси якогось єврея-графомана. Режим цього не подарував, звинуватив письменника в кричущому антисемітизмі й закрив для нього всі можливі джерела заробітку, вигнавши з редакцій періодичних видань і не публікуючи твори. Так чоловікові довелося податися... в геологію. Він обходив усі гори Радянського Союзу, особливо захоплюючись Паміром у Таджикістані й Тянь-Шанем у кількох країнах Центральної Азії. З гір він привіз нову життєву мудрість, багато літературних замальовок про свої пригоди й пристрасть до колекціонування напівкоштовних каменів. 

    Ви зможете більш детально ознайомитися з долею цієї неординарної особистості, його творами і їхніми свіжими екранізаціями (є й такі!) у нашому новому інтерактивному ресурсі «Великий оповідач». Матеріали підготували в інформаційно-бібліографічному відділі Черкаської обласної бібліотеки для дітей до 100-річчя з дня народження Анатолія Дімарова.