Сервантес про «худого, хирного й химерного сина», або Право на боротьбу з вітряками

Дивак, чиї химери багатіші
За славлені Язонові трофеї;
Мудрець, чиї закручені ідеї
За флюгера колючого верткіші;
Вояк, чиї звитяги всіх гучніші
Лунають від Ламанчі до Мореї;
Співець краси і цноти Дульсінеї…

 

(фрагмент епітафії, поданої наприкінці І-ї частини
роману Сервантеса «Дон Кіхот») 

 

    Іспанський письменник доби Ренесансу, новеліст, романіст, драматург, Мігель де Сервантес Сааведра (1547 – 1616) відомий насамперед романом «Дон Кіхот», персонажі (надто головний герой) та мотиви якого активно перепрочитуються та інтерпретуються митцями різних епох.

    23 квітня є знаковим у долі Сервантеса й дозволяє провести паралелі зі сучасником митця – Вільямом Шекспіром: ідеться про дату смерті обох, що припадає саме на цей день 1616-го (хоча тут є певні нюанси, адже в тодішніх Англії та Іспанії чинними були різні календарі – відповідно Юліанський та Григоріанський, тож відстань між датами смерті обох митців складає орієнтовно 11 днів); також це Всесвітній день книги та авторського права, Міжнародний день англійської мови, Міжнародний день іспанської мови. А ще 23 квітня – День святого Георгія (англійською – Джорджа), котрого позиціонують покровителем Англії. До речі, в Іспанії щороку цього дня вшановують пам’ять класика Сервантеса й книгу як таку (прийнято дарувати квіти за придбані книжки), а також відбувається церемонія вручення премії Сервантеса, яка вважається найпочеснішою поміж літераторів, які пишуть іспанською (так звана «Нобелівська премія для іспаномовних авторів»).

    Доля Мігеля де Сервантеса Сааведри не була легкою, тому й не дивно, що зродився такий химерний роман. У війні з турками втратив ліву руку, втрапив у полон, тричі перебував у в’язниці… Саме під час одного з ув’язнень письменник розпочинає роботу над славнозвісним романом. Твір побачив світ 1605 р. під повною назвою «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (або «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»). Потім, після з’яви продовження за авторства А. Фернандеса де Авельянеда (певно, псевдонім якогось самозванця), Сервантес вирішує написати 2-гу частину, яка була видана за 10 років після першої (1615).

    У кожному разі це твір-пародія на лицарський роман, мода на який стрімко шириться Західною Європою доби Ренесансу. Ще в передмові автор зізнається, що не дається йому вступне слово, і згадує поради свого приятеля, де увиразнюється пародійність як вектор: «А що єдина мета вашого писання – підірвати вагу і вплив, що мають іще рицарські книги серед вищого суспільства і поспільства, то негоже вам жебрати у філософів сентенцій, у Біблії порад, у поетів вигадок, у риторів орацій, у святих чудес; дбайте радше про те, щоб слова у вас були промовисті, пристойні і к строці поставлені, а речення й періоди – повнозвучні й доладні, щоб думки ваші проступали в них якомога ясніше й зрозуміліше, не заплутуючись і не затемнюючись. Подбайте також і про те, щоб, читаючи вашу повість, сумний засміявся, веселий ще дужче розвеселився, простак не нудився, освічений подивляв її вигадливість, статечний не огудив її, знавець не міг не похвалити. Коротше кажучи, на те тільки бийте, щоб дотла зруйнувати баламутну споруду рицарських романів: хоч багато хто їх і тепер уже цурається, та все більше таких, що їх славлять і хвалять. Як вам той намір удасться, то вже немала буде річ».

    Між іншим, у тексті твору Сервантес неодноразово мовить про джерела роману, рукописи, які йому вдалося віднайти, де йдеться про людей, потім ним описаних. Отже, правда чи вимисел – що саме переважає? Либонь, довіряючи автору, можемо говорити про художню обробку історичного матеріалу, авторську інтерпретацію або принаймні маємо право стверджувати, що в героїв є прототипи. Наприкінці 1-ї частини роману Сервантес зауважує: «Автор сієї історії, хоть і пошукував пильно та старанно відомостей про подвиги Дон Кіхота, що він звершив їх у третій свій виїзд, не спромігся напасти на будь-який слід, принаймні в автентичних писемних джерелах. Єдина з усного переказу заховалася в Ламанчі згадка, що за третім разом подався Дон Кіхот до Сарагоси і брав участь у славнозвісних турнірах, що вряджалися в тому місті; там сталися з ним події, гідні його відваги та світлого розуму. Про смерть його та кончину автор теж був би ніколи не довідався, якби щаслива нагода не звела його з одним старезним лікарем; у того лікаря була олив’яна скринька, знайдена, як він казав, у підмурівку стародавньої розваленої каплиці, як її почали обновляти. В тій скриньці виявлено пергамени, на яких готичним письмом, а гишпанською мовою були написані вірші, що оспівували різні бойові подвиги нашого героя, вроду Дульсінеї Тобоської, прикмети Росинанта, вірність Санча Панси та гробницю самого Дон Кіхота; було там також кілька епітафій та похвальних слів про його життя і звичаї. Правдомовний автор сієї незвичайної і небувалої історії наводить наприконеччі ті вірші, які вдалося відчитати й переписати начисто. В нагороду за той величезний труд, який він поклав на розшуки й досліди в ламанчських архівах, аби згадану історію на світ Божий видобути, автор просить у читальників лише одного – щоб вони прийняли його твір з такою довірою, з якою люди розумні ставляться до рицарських романів, що великою нині тішаться славою. Се буде для нього справжньою відрадою, нагородою і заохотою до пошуків і оголошення друком інших історій, нехай і не таких правдивих, та зате не менш цікавих і вигадливих». І все ж, дослідники настирно заперечують історичну основу роману. Хоча є і протилежні думки, що потверджують «життєвість» твору: йдеться і про висміювання Лопе де Веги, і про друзів чи то добрих знайомих Сервантеса (Педро Вільясеньор і Франсиско де Акунья), які, подібно до головного героя, перебували під всепоглинальним впливом лицарських романів.

    Дон Кіхот постає наївним немолодим чолов’ягою («Літ нашому гідальгові до п’ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть»), який на світ дивиться крізь окуляри. Навряд чи рожеві, бо тоді все довкола поставало би світлим… Крізь лінзи Дон Кіхота світ романтизується, ошляхетнюється, позаяк головний герой справді шляхетний і великодушний, готовий всякчас прийти на допомогу, змінити світ на краще. Залюблений у лицарські романи, він екстраполює художню героїчну дійсність на довколишню реальність. Дон Кіхот «читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання». У результаті: «Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду». Тож висновок, який спадає Дон Кіхотові на думку та який він має на меті втілити в життя, такий: «…Йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, – тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою».

    Дон Кіхот у сучасному йому світі поміж людей пересічних і типових постає «білою вороною», якому чудуються, мови якого не розуміють, над яким кепкують, якого не сприймають і, звісно, вважають чужинцем поміж своїх, собі подібних. Як інакше, коли тридцять-сорок вітряків видаються Дон Кіхотові велетнями, з якими він веде мужню (хоч і марну!) боротьбу… Стара шкапа трансформується в гордовитого й шляхетного коня Росинанта. Селянка в очах головного героя виростає до сану аристократки Дульсінеї Тобоської і стає «дамою серця». Корчма перетворюється на пишний замок, а дві «гулящі» молодички поблизу – на ґречних панянок. Два ченці-бенедиктинці видаються чарівниками.

    Хтозна, як би склалася доля Дон Кіхота, аби не Санчо Панса, що постає антиподом головного героя. Ця антитетичність (чи то опозиційність) стосується як світогляду, рівня освіченості, так і портретних характеристик: поряд із сухим довгов’язим Дон Кіхотом змальовано товстого карлика. На відміну від романтичного й «нетутешнього» головного героя, який постійно літає у хмарах, Санчо Панса – навпаки достоту приземлений і реалістичний. Тож поміркуймо, чи портретні описи не є символічними? Один завдяки своїм поетичним мріям та уяві тягнеться до висот, інший розчиняється в прозі життя, відтак, приземкуватий і товстотілий – живе потребами шлунку. «<…> Санчо Панса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою, він проспав без прокиду до самого рана, і щоб Дон Кіхот був його не розбуркав, не пробудило б сонька ні проміння соняшне, що прямо в лице йому било, ані співоче птаство, що веселим гамором вітало новий день. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати – був, певно, ситий своїми розкішними споминками…». На відміну від «гідальго» (або ідальго: статус дворянина) Санчо Панса геть безграмотний: «Я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний; та не гріх і побожитися, що, скільки живу, не служив іще такому, як ваша милость, хвабренному пану». 

    У передмові автор позиціонує Санчо Пансу зброєносцем, пояснює його літературну роль: «В ньому, здається мені, я згромадив докупи всі чесноти, що оздоблюють джуру, тоді як у тих пустодзвонних рицарських романах вони трапляються лиш поодинці». Тож щойно Дон Кіхот собі щось намислить і нафантазує, як Санчо Панса відразу прагнутиме його «приземлити». Приміром, вищезгаданий славнозвісний епізод, до якого чи не найбільше з усіх Сервантесових апелюють митці, – боротьба з вітряками (розділ VІІІ):

    «Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

    — Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився вой воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння – то річ спасенна і Богові мила.

    — Та де ж ті велетні? – спитав Санчо Панса.

    — Он там, хіба не бачиш? – одказав Дон Кіхот. – Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

    — Що-бо ви, пане, кажете? – заперечив Санчо. – То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

    — Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, – сказав Дон Кіхот, – бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

<…>

    Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може – так тяжко грьопнувся з Росинанта.

    — Ах, Боже ж ти мій, Господи! – бідкався Санчо. – Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

    — Мовчи, друже Санчо, – одказав Дон Кіхот, – бойове щастя переходя живе. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

    — Та дай Боже, – сказав Санчо Панса.

    Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий». 

    Пародійність роману підважують вступні пісні й сонети, писані відповідним стилем: тут прикметними є засоби комізму (гумор, іронія, сатира, сарказм). Щоправда, комізм єднається з оцінками та портретними характеристиками. Приміром:

Чолом тобі, прославлений герою! 

З тобою доля повелась ласкаво:

Ти джурою служив і діяв браво,

Не втративши, проте, свого спокою.

Лишивши серп, носив ти пану зброю

І правду мовив щиро, нелукаво;

Урозумлять ти маєш повне право

Шаленців, що змагаються з судьбою.

(Гандалін, джура Амадіса Гальського, Санчу Пансі, Джурі Дон Кіхота).

Або:

Я – пузатий Санчо Па- (нса),
Зброєносець Дон Кіхо- (та);
Щоб пожить собі в охо- (ту),
Я подався в мандри з па- (ном).
Вмію п’ятами кива- (ти)
Від усякої хале- (пи),
Як мовчазний Вільядьє- (го),
Всім відомий з «Селесті- (ни)»;
Пречудова тая кни- (га),
Тільки надто вже відве- (рта).
(Плутько, веселий поет, Санчу Пансі й Росинанту).

Всі знають, Дон Кіхоте, що дурниці
У голову віддавна вам запали,
Проте не скаже ні один зухвалий,
Щоб ви колись робили вчинки ниці.
(Солісдан Дон Кіхотові з Ламанчі).

    Що ж до 2-ї частини роману, вона прикметна не так сюжетом, як філософічністю. У передмові до неї автор згадує автора продовження А. Фернандеса де Авельянеди, дорікаючи йому (без агресії!), а також артикулює сутнісний та ідейний зв’язок між двома частинами: «Друга частина «Дон Кіхота» <…> скроєна тим самим кравцем і з того самого сукна, що й перша, а описуються в ній дальші Дон Кіхотові діяння аж до його смерті й поховання, аби ніхто більше не важився нових яких свідчень про нього подавати, бо вистачить і тих, що є».
    Неодноразово мені доводилося чути від учнів (бо ж твір за шкільною програмою вивчається у 8-му класі), що роман Сервантеса надто віддалений у часі й направду відсторонений від інтересів і поглядів сучасної молоді. Проте чи не здається вам, що й у наших реаліях, у далекому від Сервантеса часі, ми зустрічаємо таких собі Дон Кіхотів – не схожих на загал, замріяних, занурених у власний світ. Більше того, мені як письменниці й викладачці дедалі частіше доводиться почуватися Дон Кіхотом… Ба навіть та ж сама віртуальна реальність: молоді люди, що проводять більшість часу в інтернеті, комп’ютерних іграх, теж, мабуть, у певному сенсі Дон Кіхоти: якщо літературний герой Сервантеса екстраполює героїчне лицарство на себе й довкілля, то ваші однолітки чи й люди старшого віку переносять віртуальне на те, що їх оточує. А найстрашніше, що так і можуть лишитися в тому світі – далекому від дійсного. І не завжди поруч буде Санчо Панса, який висмикне з віртуальної реальності.
    Тож читаймо й міркуймо! Класика завдяки вічності своїх тем і доброму та глибинному прописуванню образів ніколи не згубить актуальності. Тим паче, коли йдеться про твір, що визнаний найкращим романом у світовій літературі (2002) та за обсягом накладів посідає друге місце після Святого Писання.
    І ще одне насамкінець. Досі навколо постаті Сервантеса, як і його роману, купчаться питання, які викликають дискусії. Зокрема, поширеною є версія, що справжня дата смерті письменника 22 квітня, а на наступний день припадає його поховання. Могила автора була загублена й виявлена лише 2015 р. Отже, навіть після смерті Мігель де Сервантес Сааведра, подібно до свого літературного героя Дон Кіхота, торує мандрівний шлях. І хай останній наприкінці зрікається своїх дивацтв, лишімо собі віру в диво, що зцілює. Зрештою, як і право на боротьбу з вітряками…